Duty free - Форостина Оксана. Страница 26

Назар та Ореста пішли до тойоти, якою нині привезли Елайджу. За кермо сіла Ореста, яка пила мало, хоча в тому, що обидва не мають жодних пересторог, аби розмежовувати алкоголь і водіння, Елайджа не сумнівався. Він уже завантажив у голову стару програму розпізнавання тутешніх типажів та швидко повертався у контекст: нещасний той даїшник, який чимось зіпсує настрій Назару Орестовичу.

Коли вони від’їхали, Елайджа побачив неподалік музикантів Вадіка та ще купу навколомузичного київського люду: сцена накладає свій відбиток навіть на останнього асистента, і цей відбиток видно навіть здалеку в темряві. Одного погляду на них вистачило, аби Елайджі перехопило подих від задавненого ресентименту: ніколи, ніколи не наблизитися йому до магії, якою володіють музиканти. Скільки їх було в його житті — усіх цих бекстейджів, цих нескінченних лабіринтів по стрьомних театрах та концертних залах, де пахло залаштунковими порохами і здіймався солодкий, власне ні з чим, крім запаху концертів і театрів, не порівнюваний запах пари з дим-машини. Від нього в Елайджі досі прискорюється серцебиття, хоча, може, це й від етилового спирту (чи що вони туди дають?) або від найпростішого візерунку ударних під час визвучки — чомусь того самого завжди, коли він приходив до Ванди чи до інших друзів перед концертами. І навіть коли вже минала та перша ніяковість, завжди пов’язана з його спробою потрапити за ці лаштунки та й узагалі з будь-яким контактом із ними, музикантами, і коли він проходив нескінченними коридорами повз нескінченних охоронців, якихось дєвок, повз черги за автографами, і коли вже сидів на підлозі у цих таких однакових гримерках, схожих на рай, схожих на пекло, і коли вже був огорнений теплом, любов’ю та алкоголем, і коли вони після цього виходили з тих теплих закапелків і йшли через тихий і сухий сніг або через прозору й зелену ніч, і коли він нарешті залишався з Вандою — навіть тоді, навіть секс із нею не міг затьмарити його трепету, особливого трепету від розділеного з ними усіма ритму та запаху з дим-машини. Й ось тепер першим його імпульсом було уникнути контакту з ними, може, взагалі звалити, видно, застарий він уже для того, аби знову провалюватися в цю агонію: яким же мізерним видавався він собі, коли вони, музиканти, були поруч, хай розумом він чудово знав, якими підарасами, невдахами й занудами вони бувають, чи ж йому не знати! А таки зараз, від споглядання цього напрочуд гармонійного гурту людей серед березневої ночі, сп’янілих від маленької спільної пригоди, від можливості побути разом, серед свого племені, йому знову, так несподівано, заболіло оце відчуття своєї відчуженості, свого проминання й неможливості наблизитися.

— Пане Елайджа!

Тільки тепер Елайджа побачив серед цієї дюжини людей студента Юрка, з яким познайомився у потязі позаминулої ночі. Він не здивувався, пригадуючи наскільки органічними та бажаними бувають отакі молоді та щирі персонажі у подібних товариствах, своєю свіжістю цементуючи, скріплюючи їх, як пахуча смола на весняних деревах.

Юрко був другом друзів цих Вадікових тернопільсько-київських музикантів, знову випліталося таке типове для тутешніх довколамистецьких спільнот мереживо поколіннєвих, сімейних та дружніх зв’язків, здається, йому ніколи не перерватися, здається, це таки тоненькі нитки любовей: старих, задавнених, тих, що ниють на погоду, спалахують та відроджуються у нових поколіннях — якось на концерті відомої ще з часів студентського голодування співачки Елайджа бачив сльози на очах одного суворого львівського музичного продюсера, цілком правильного, простої та чесної, як в американського офіцера, постави хлопця, з правильною дружиною та правильними дітьми. Хтось — чи не Блюм? — пунктиром нашіптував Елайджі на вухо їхню маленьку, обірвану лав сторі, й історія, в якій Елайджа став випадковим глядачем, розчахувалася цієї миті — у темряві зали, з її гітарою, з її старою піснею, крихітний епізод невимовленого епосу цього першого покоління, що вирвалося з совдепівської сансари, підважило своїми тілами закам’янілу Історію й запустило всю цю машинерію, до якої й він, Елайджа, якимсь боком та втрапив і яка досі розгортається — аж до сьогоднішнього вечора. Крихітний епізод, тільки для цих двох — для неї на сцені з гітарою та для нього в залі з цигаркою в неслухняних пальцях — вповні й відомий, всі інші можуть хіба домислювати й домальовувати його на історичному вже тлі чорно-білих фотографій студентів на матрацах, із білими пов’язками «Голодую» на чолі, у незграбному одязі кінця 1980-х, і тільки ці двоє, з гітарою на сцені та з цигаркою у залі, здатні виміряти втрати, та й навіть для них помітні лише цієї миті, коли вони дозволили собі бути сентиментальними, а не в їхньому звичному житті успішної співачки та доброго сім’янина, житті чесних, чудових людей, котрі першими відчули, як тріснув під притиском своїх, у дешевій джинсовій «варенці», плечей старий світ, але щось, що тоді відбулося між ними, не вижило під уламками. Ці невидимі зв’язки лише інколи іскрили у темряві, як буває на високовольтних лініях, Елайджа навчився їх вловлювати тільки під кінець свого першого перебування в Україні, й тепер ось побачив, як одна з таких іскор, долаючи свій шлях заплутаними схемами електромереж, наздогнала його в особі студента Юрка. Він одразу потягнув Елайджу до гурту, й гурт прийняв його у себе легко й тепло, а Вадік і Павлік навіть тепліше тепер, коли він перепозиціонувався радше як знайомий оцього пацана, ніж потрібна Назарові Степановичу людина, хоча це, можливо, тому, що Вадік і Павлік уже обігнали решту за кількістю спожитого й вийшли на іншу частоту.

Вони ще покурили, повернулися в ресторан і тепер усі шумно й утішено підтягували стільчики та розсідалися за «службовим» столом. Тарас увесь час нависав над Павліком, намагаючись переконати його у доцільності ротації якоїсь тернопільської групи на центральних телеканалах. Павлік з усім погоджувався, мовчки висловлюючи підтримку рухом бейсболки. Всі говорили наввипередки: Вадік та Тарас знайомили Елайджу з музикантами, Юрко — з іще двома своїми друзями, хлопцем і дівчиною Яриною, яку Елайджа зауважив ще у темряві подвір’я. Він деякий час оцінював, наскільки серйозно у неї з молодим чоловіком, який сидить поруч: сьогодні він явно її date, але ж буває, що з цієї теми можна елеґантно зістрибнути. Якихось п’ять-десять хвилин, і Елайджа зрозумів, що вона з тих, хто приходить із кимось, попри те, що зовсім не посоромилась би прийти й сама. Просто біля таких дівчат завжди хтось є, вони завжди комусь потрібні. Спочатку Елайджа зчитував її доволі холоднокровно: звикла до загального прискіпливого споглядання, самодостатня у своїй простій тілесності — приваблива не точеною фігурою, не модельною субтильністю, а здоровою, міцною бабсько-дитячою красою, довгонога і м’язиста — від природи, а чи ще з юнацьких занять спортом, таких навіть кілька зайвих кілограмів не псують, лише додають внутрішнього жару, ніби в них від того стає більше крові, сексуальне звірятко з дитячою припухлістю губ і щічок, з ляльковими очима, схожа на малюків з ретро-листівок та ангелів зі старих полотен, із нескінченною самозакоханістю під рожевою, по-дитячому рожевою, шкірою. У тій зайобаній і закомплексованій мазохістичній Галичині таких небагато, такі одразу впадають у вічі й стають центром уваги. Із розмови Елайджа до пуття не зрозумів, зі Львова вона чи з Тернополя, у кого тут живе, але дівчинка з таких, котрі завжди всюди вдома, завжди мають у кого пожити, люди довкола прагнуть ними опікуватися, а вони своєю чергою огортають теплом будь-який простір, до якого потраплять, вони наповнюють повітря довкола себе призабутим запахом цукерок, обов’язково тих, що вже не роблять, або тих, що хтось привозив здалеку в подарунок. Біля них одразу все довкола стає смачним і бажаним, ніби речі дорослих у дитинстві: хочеться читати з ними книжки, вдихаючи запах старого паперу, залізти з ними разом під ковдру і дивитися фільми, смачно затягуватися цигаркою і видихати дим у кватирку, варити їм каву, їсти з ними навстоячки, не зачиняючи дверцят холодильника, та облизувати пальці, з ними хочеться торкатися речей і людей. Усі до них тягнуться, всім хочеться цієї їхньої легкості і ненапряжності. Усі проблеми на світі вони можуть вирішити тактильно, адже варто просто когось поруч обійняти, посопіти комусь у шию, хоча проблем у них завжди вистачає. Щоправда, проблеми їхні — переважно рефлексійного характеру: здоровий нарцисизм інколи спричиняє напади туги. Незважаючи на яку, важко знайти психічно адекватніших людей, ніж ось такі, виховані у свободі люблячими та невимогливими батьками, що ведуть своє повноцінне життя, час від часу залучаючи до нього й дітей — природно, а не з почуття батьківського обов’язку. В результаті діти виростають м’якими та відкритими, без затаєних образ, без спогадів про огидні сварки, без сорому. Відтак і ставляться до себе з довірою, не намагаються подобатися, не комплексують, не ховають віршів чи малюнків, чи чим вони там ще займаються, інколи навіть талановито, а показують їх усім довкола, у блог виставляють, наприклад.