Duty free - Форостина Оксана. Страница 27

Поки і вони вдвох, і всі за столом говорили, плутаючись у склянках та наповнюючи попільнички, Елайджа усвідомив, що їй, певно, під 30, і в них просто безліч спільних знайомих — навіть попри те, що він майже десять років тут не був. Що вона робила ці десять років? Ні, він знав, що вона робила перед тим — він уже сторчголов летів, падав у її минуле: вона була серед тих молодих дівчаток, які стояли під сценою на Вандиних концертах, у фєнічках та помальованих кульковою ручкою рюкзаках і джинсах, він бачив її десятки разів, але вона не існувала для нього як конкретна дівчинка, вона існувала як явище під умовною назвою «юність» чи «малолєткі», чи «підлітки». Він був би найнещаснішою людиною на світі, якби тоді з його львівського сюжету забрали цю масовку або забрали її з його спогадів, ми всі, зрештою, невіддільні від нашої масовки, саме вона додає нашим уявленням про минуле та теперішнє об’єму, значення та значущості, додає ваги прожитим дням.

Чимось вони були схожі й з Вандою — Елайджа зчитував з дівчинки бекґраунд: інтеліґентна українська родина, вишиванка на Великдень, магічна бабчина випічка, правильна вимова, старі видання Ірини Вільде у шафі, портрет Шевченка (варіант — гуцул із трембітою), подарований татові на роботі з нагоди дня народження чи підвищення по службі, перший рок-концерт української, ясна річ, групи разом зі старшою сестрою чи навіть вуйком — наступне, через десяток років, її, Ванди, втілення, тільки без совкових комплексів, без заморочок, без пекучого сорому у шлунку, без колючих кутів, певніша і добріша дівчинка. Ванда навряд чи танцювала б на барній стійці, а цій ось — запросто. І ці нові досвіди, всі їхні 90-ті, для неї — гострі та чіткі: еротичний запах цвілі на університетській кафедрі (певно, якась філологія), горіхове капучино з польських пакетиків та цигарки поштучно на першому курсі, видані у Росії філософські книжки у гарних палітурках — дві на цілий студентський потік, Тарантіно й Кустуріца на плівковому відеомагнітофоні з одногрупниками, сидячи в когось із них на підлозі, закоханість, весела бідність як норма. Чимось вони з Елайджою були схожі — певно, тоді більше, ніж тепер: переповнені любов’ю до цієї музики, свіжі й гарячі, мов тісто, вдячне тісто для цих нових вражень, нескінченно наївні, пафосні, бажані, звабливі, магніт для тих, старших. Елайджа дивився на неї і розумів, що і він, і вона були колись використані отими старшими, з них випивали їхню молодість і свіжість, тільки ось ця красуня, яка з ним сидить зараз поруч і відважно дивиться йому просто в обличчя, вона міцніша, таку фіґ зламаєш, настільки вона м’яка. Вона невичерпна, нескінченна, за нею стоїть уся родюча сила цього світу, вся доступна людині еротичність на її боці, й ти, Елайджо, вже теж перед нею впав, так несподівано, так швидко, що навіть не встиг злякатися цього, хіба здивувався. Бачиш, усі чоловіки довкола її хочуть, і жінки теж, і так само було вчора, й позавчора, й буде завтра.

Елайджа знав, що з нею так завжди: хоч куди потрапляючи, вона грається цією своєю привабливістю — коротка, мінімалістична сукенка, високі підбори, багато відкритої шиї і рук, і брязкальця на руках, і звичка час від часу піднімати рукою медового кольору волосся на потилиці, пишні неслухняні кучері, але ж загалом вона кайфує сама від себе, ось тим усіх і чіпляє: вона настільки бажана, вона в своїй бажаності не залежить від волі всіх цих чоловіків (і жінок) довкола. За крок від вульґарності, на ній був наліт котячості й кобітячості: зворушливої пристрасті до прикрас, підборів, сукенок, без краплі тверезого розрахунку серцеїдки, просто щира любов до себе, як до улюбленої ляльки.

На якусь мить Елайджі здалося, що ось він, цей клік: він її зацікавив. Було кілька невинних кпинів з її боку, здається, щодо його замовлення, і пішла якась тепла хвиля — приязні чи просто інтересу, нульова стадія, коли випадкові доторки не викликають ніяковості, але ще не є сигналами, вони все ще є випадковими, все ще є незначущими, тим більше, для неї торкатися інших людей є чимось дуже природним, виявом безпосередньої та чистої симпатії. А тим часом вони у розмові з’ясовували, наскільки багато у них спільних знайомих і спільних досвідів. Поки Елайджу носило світами, життя виплітало між ними це павутиння, й ось тепер воно, невидиме, проявилося, так буває під певним кутом світла. Елайджа вже навчився впізнавати оті плетива, а, може, просто подорожі робили його чутливішим до таких спалахів — і невидиме ставало видимим.

Їм принесли рахунок, бо у кнайпі вже закривали касу, треба було вирішувати, куди вони рухаються далі. Тут же виявилося, що поки Елайджа, загіпнотизований, слухав жарти Ярини, Тарас устиг добряче нарубатися халявного віскі та текіли. Вочевидь, не звиклий до таких сумішей, здоровий галицький організм Тараса оголосив капітуляцію.

— Слиш, де цей чудік живе?

— В готелі «Україна», ми разом приїхали, — відповів Елайджа, в ту ж секунду зрозумівши, що тепер відповідальність за це бездиханне тіло лежить на ньому.

Тим часом уся компанія вирішила їхати до Ярини додому. Ніби розгледівши розпач в очах Елайджи, Ярина взяла ситуацію в свої руки: викликала таксі, вигнала усіх на вулицю, записала Елайджі адресу на якомусь папірчику, дала чіткі вказівки таксистові, мобілізувала кількох добровольців допомогти запакувати Тараса на заднє сидіння, попередньо взявши з нього клятву, що він ні в якому — ні в якому! — разі не буде там блювати. Тарас поклявся — рішучим жестом скинувши голову на груди, і таки дотримав обіцянки: дотерпів до кінця поїздки і обблював лише якісь хвойні кущі під готелем, поки Елайджа розплачувався з таксистом. Компанія натомість поїхала до Ярини гігантським, мов автобус, фольксваґеном київського телепродюсера.

Оцінивши стан тіла, Елайджа відпустив таксі. У номері Тарас ще довго щось бурмотів про кактуси, здається, кляв текілу, трохи блював, сумно зітхаючи у паузах, пхав голову під кран умивальника, ходив по кімнаті в майтках і шкарпетках, аж нарешті вгомонився і завалився спати. Елайджа приніс йому пляшку мінералки і вирішив, що нарешті його можна залишити. Чи помітять інші, якщо він приїде у свіжій сорочці? Вона точно помітить, але якраз це Елайджу не дуже лякало. Він перевдягнув шкарпетки, футболку під сорочкою, подумки похвалив себе за винахідливість (проявіл смєкалку — гмикнув Блюм у нього в голові). Зуби, одеколон, презерватив, таксі.

Місто вже було практично порожнє. Вони об’їжджали підсвічене вогнями озеро, далі на обрії мерехтіли якісь спальні райони, але до них вони так і не доїхали, зістрибнувши у глиб темних вуличок з одноповерховими та двоповерховими будинками, деякі були дуже пафосні, навіть із ліхтарями в садах, більшість — з акуратними парканами, яблунями та трояндовими кущами, новенькими скриньками на фіртках з написом польською «Poсzta». Де-не-де у вікнах горіло світло, частіше — синьо відсвічував телевізор.

Взагалі-то це була дурість — відпускати таксі, ледь побачивши, що назва вулиці й номер будинку збігаються із записаними Яриною на папірчику. Тільки ось будинок цілком темний.

Можливо, це такий жарт? Можливо, у когось день народження, і всі його чекають, аби коли зайде, увімкнути світло та зааплодувати (цікаво, у них тут так роблять?). Або це якісь тинейджерські пустощі: зараз він увійде, а всі сидять на підлозі при свічках і з серйозними мордами читають уголос телефонний довідник.

Елайджа піднявся кількома сходинками до дверей та натиснув ґудзик дзвінка. Він пролунав десь далеко в глибині будинку. Жодних кроків, жодного звуку. Двері зачинені — коли Елайджа спробував штовхнути їх, вони не поступилися ані на міліметр.

Він постукав знову. Долаючи ніяковість і страх, заглянув у вікно. Нічого особливого, звичайна собі кухня звичайних людей — з барною стійкою, відблиском плитки та білизною холодильника у темряві. Немитого посуду, решток їжі — нічого такого не було, якщо тут хтось і живе, то надзвичайно ретельно за собою прибирає.

Але будинок був порожній. Це точно. А якщо вони всі — всі? пів дюжини п’яних упизднів, кілька галасливих дівчат та його веселий ангел? — від нього ховалися, то якось забагато для цього зусиль, тож у будь-якому разі йому краще тепер піти.