Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр. Страница 114
* * *
Хай довіку сидять в засаді
СБУ, ФСБ, КДБ,
Та ніякі дядьки вусаті
Не віднімуть у мене тебе.
Відібрати ніхто не посміє
Ні на день, ні на час, ні на мить,
Доки білим вітрилом Софія
Понад Полоцьком в небі тремтить.
Не скорюся ніяким владам
І нікому тебе не віддам,
Доки є в цьому світі Владьо,
Валентина, Роман і Богдан,
Доки сонце за обрій падає,
Мов підбитий літак — навзнак,
Доки ходять по вулицях парою
Віктор Жибуль і Вера Бурлак.
Відректися мене не намовиш,
Бо ж для мене, для мене-таки,
Мов павук, снує Хадановіч
Віртуозні свої рядки.
Уявити собі таке лиш!
І хіба не візьме за живе —
Знавіснілий демон Шалкевіч
Ніжну душу гітари рве!
То й ношу я у грудях ту грудку,
Ту, що зміг, мов рентген, проявить
Пагорб замковий у Новогрудку
І довколишній краєвид.
Я відчув там цю грудочку гостру
Десь під серцем, на самому дні.
І ніякий директор радгоспу
Вже нічого не зробить мені.
* * *
Ніч до свого кінця добігла.
Доки рими нанизую я,
Десь там біло-червоно-біла
Понад Мінськом встає зоря.
Та хоч день вже новий і почався,
І хоч як би мій мозок пручався,
Та питання одне його рве:
«Скільки може тривати безчасся,
У якому країна живе?»
Скільки може директор радгоспу
Розбудовувати радгосп
І молитись чужому господові,
І вплітати в молитву гоп-стоп?
Задавати стало не модно
Риторичних, наївних питань.
Скільки можна? Та скільки завгодно.
Вже минула епоха повстань.
Серед ночі часом безсоння
Намалює картину таку:
Скаче рицар з герба Погоня —
Тінь червона по білім снігу.
Хай натхнення мені підкаже:
Він домчить, долетить, доскаче?
(На щиті в нього — знак хреста.)
Поцілує князівну сплячу
У ще теплі, живі вуста?..
* * *
Гороскопа ніколи не знав свого.
Та я певен, що я ще діждусь,
Як на пляц Кастуся Каліновського
Вийде Жибуль — так само Кастусь.
Бо як встане питання Площі,
То на неї в усі роки
Ходять юні і наймолодші,
А в палацах сидять старики.
Я пророчити не беруся,
Як заверне життя течія,
Та в очах молодих білорусів
Щось причаєне бачу я.
Їхні помисли світлі й величні,
Їхні лави щільні й тісні,
І натхненні їхні обличчя,
І прекрасні їхні пісні:
«Край, родны край
Дай волі, дай
І ми пераможем!»
Дай їм волі, краю й народе,
Свій останній шанс не згуби!
Дай їм волі в сенсі свободи,
Й дай їм волі до боротьби.
Бо, благаючи і заклинаючи,
Я повторюю серцю в такт:
«Хай у вас все буде інакше,
Хай у вас все буде не так».
В нас прийшов для добра і для блага
Найвірніший народу син,
Та обличчя спотворює влада
Ще сильніше, ніж діоксин.
Все це втямивши і пізнавши,
Я повторюю в тисячний раз:
«Хай у вас все буде інакше.
Хай інакше все буде у вас…»
І в приреченні праці безплідної
Я мережу рядки свої
Із сусідньої, братньої, рідної
Та інакшої все ж землі.
Та боюсь, моя пристрасть безсила,
І намарне мій прикрий гнів:
Що тобі до чужого сина,
Як не шкода власних синів!
Все життя в духовній облозі,
Щоб створити майбутнього тло…
Скільки їх по червоній дорозі
В біле небо вже відійшло?
І свою розпуку і тугу
Я так само вплести захотів
В ту червону по білому смугу
Із багряних ниток їх життів.
І мого життя бісектриса
Застромилася між- і між-,
І мені вже тебе не зректися.
Сподіваюсь, ти це розумієш.
Тож на цьому я замовкаю.
Ще востаннє з думками зберусь.
Я не ремствую, не нарікаю.
Вибачайте, коли повторюсь…
Я кохаю тебе, я кохаю…
Я кохаю тебе, я кохаю…
Я кохаю тебе, я кохаю,
Я КОХАЮ ТЕБЕ, БІЛОРУСЬ.
РОЗТРИВОЖЕНИЙ СТРИЖЕНЬ ДУШІ
(Слово про Вчителя)
Він прийшов у нашу поезію — майже ровесник XX з’їзду, юнак із задумливими вишнево-карими очима, з тим, щоби принести свої пісні й поеми, такі ж пружногронисті, як світанки нашої Незалежності. Муза його була вихована і вигодувана народом, який благословив поета на його щиросердну працю в ім’я утвердження ідеалів добра, справедливості та політкоректності. З перших кроків у Великій Літературі слово його задзвеніло по-своєму самобутньо, напинаючись як нова, ніколи не чута струна, ним самим відкрита несходима площина поезії, ним самим стверджена глибоко душевна, аж буденна ліричність нового життя.