Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр. Страница 34

Це вже потім у його житті були виходи на сцену в складі «сімки», а ще пізніше — і як письменника, автора текстів, оживлених на цих підмостках. Сьогодні теж… хоча — навряд, ну якщо вже дуже бурхливі будуть оплески, й Маульвюрф вискочить із-за лаштунків у своєму фраєрському светрі і, взявшись за руки з акторами, почне очима, ротом, усією постаттю викликати його, та ще і з зали хтось гукне: «Автора!», фальшиво підверескнувши в кінці слова, тоді вже можна знехотя, ніби ніяково, бочком вийти, цмокнути у щоку Ізабеллу і скромненько так стати скраєчку…

Зі спогадів його повернули не події на сцені, де сяйлива Ізабелла і далі бездоганно виговорювала текст, а якесь легеньке, ледь чутне подзенькування й пожвавлення публіки в перших рядах. Напруживши зір в напівтемряві зали й подивившися ліворуч, Шлойма роздивився невелику темну тінь, яка повільно рухалася бортиком оркестрової ями. Саме цей рух і народжував дзеленчання. Примружившись, Шлойма краще роздивився прояву. Це був Боніфацій.

Котисько цілеспрямовано й безгучно йшов оксамитовим бортиком, трохи прищулившись і час від часу посвічуючи зеленими очима на людей з першого ряду, від яких його відділяв метр відстані. Часом хтось зухвало простягав руку, щоб його погладити, й тоді кіт відкривав рота і шипів, також нечутно, самим ультразвуком: аххха!.. Порівнявшись зі Шлоймою, звір понюхав простір перед собою, потім присів, неначе для стрибка, але задня лапа йому спорснула з бортика і він не стрибнув, а просто повалився господареві на коліна. Шлойма підхопив його, легенько провів рукою по котовій голові, по шиї, й там, під горлом, на мотузочці намацав якийсь продовгуватий металевий предмет. Це був маленький ключик жовтого мосянжного сплаву. Шовкова мотузочка сама собою розв’язалася, і ключик м’яко зісковзнув йому в долоню. Ось і все.

Тепер навіть кінця першої дії чекати не потрібно. Можна і належить це робити вже зараз. Не те щоб не можна вичекати ще кілька хвилин, але ж вони вже нічого, нічогісінько не вирішують. Дія триває. Тобто — мусить тривати. Тобто — не мусить перериватися. Тому — пора діяти.

Письменник Шлойма Ецірван якомога тихіше й непомітніше підвівся зі свого першого місця у першому ряді й широким кроком ступив за штору, яка затуляла двері в коридор. Наступні двері, побіля туалету, в глибину театру, за лаштунки. Ними ти вже проходив сьогодні, щойно, неповну годину тому, й там, за цими дверима Георг з Ізабеллою дали тобі знати, що…

Так, тут треба обережніше. Ліворуч — сцена, якщо зиркнути через плече, можна спостерегти Ізабеллу в кріслі, себто, звичайно, дикторку Олесю й постать ватажка терористів, яка брилою в плямистому камуфляжі нависає над нею. Зараз сцена закінчиться і почнеться наступна, одна з ключових у п’єсі, Георг її інтерпретував просто фантастично. Двоє терористів катують Олесю спеціальною вівчаркою, видресируваною для сексуальних атак на жінку. Сцена у цей час завішується тонкою єдвабною фіранкою, крізь яку видно тільки тіні, силуети жінки і тварини. Музичний супровід теж фантастичний — бонги й барабани, цілком аритмічні. В першому варіанті тексту у Шлойми такої сцени не було, але Георг наполіг, настояв, що потрібно, необхідно щось шокуюче екстраординарне — і Ецірван дописав тих кілька сторінок.

Службовий ліфт стояв на першому поверсі й відчинився в ту ж мить по натисненні кнопки. Далі щось потрібно зробити з ключиком, запхати його до якоїсь шпарини на пульті… Ось вона. Ключик входить без жодних проблем. Кнопка з літерою «П», що означає «підвал» і нічого більше. Натиснувши її, Шлойма замислився: а чи потрібно витягати ключика зі шпарини зараз, чи аж тоді, як ліфт доїде до місця призначення. Та двигун ліфта запрацював і ключик сам висковзнув зі шпарини. Шлойма не встиг підхопити його, і шматочок металу дзеленькнув на підлогу. Механічно нагнувшися за ним, Ецірван побачив прямо перед носом, на підлозі білий аркуш паперу формату А4, складений утроє. Це була програмка на виставу, видрукувана у трьох кольорах на лазерному принтері. Копнутий носаком черевика, листочок підпурхнув, по-метеличному змахнувши загнутими досередини краями, й розпростався середньою своєю третиною, тією, що ховалась усередині, поки він був згорнутим.

По боках, на відгорнутих крильцях стовпчиком ішли «Дійові особи та виконавці», а також якісь залапковані цитати чи то з тексту п’єси, чи з рецензій на попередні постановки Маульвюрфа. Але на середній третинці рівненько відформатованим жирним шрифтом проступав якийсь зовсім інакший, не причетний до сьогоднішньої вистави текст.

Шлойма відсахнувся угору, тобто випростався на повен зріст. І так, стоячи, прочитав з висоти своїх метра вісімдесяти — далекозорість, яка виразно проявилась у нього одразу після сороківки, дозволяла це робити без проблем.

Як довго гуде машина ліфта, десь там, високо, під стелею… Скільки ж це їхати донизу, ці півтора поверхи, від сцени у підвал? Чи, може, ти вже в якомусь іншому вимірі, і їдеш зараз крізь роки, роки минулі, забуті й незабутні, крізь їхню твердь, крізь їхню темну масу, й вони сходяться над головою, наче кільця стовбура дерева: дев’яності, вісімдесяті, сімдесяті, шістдесяті…

Цікаво, а що зараз там, по той бік Стіни? У каналізаційних підземеллях, чи як ще сказати — шахтах? тунелях? — зараз вишикувались підрозділи, одягнені в спеціальні костюми. На них, напевно, маски типу аквалангів, з трубочками… З якими іще трубочками? Вони ж ідуть на повне занурення! В них дихальні апарати з балонами і шлангами. За плечима в кожного між балонами припасований автомат, звісно, що «Калашніков», укорочений, десантний варіант з алюмінієвим прикладом. Автомат обгорнено спеціальним чохлом, щоб субстанція, крізь яку вони плистимуть, не пошкодила, не роз’їла мастило-овороніння. В іншому чохлі — довгий ніж, спецназівський кинджал, при боці — саперна лопатка, вона в окремих випадках буває набагато ефективнішою за кинджал. Кілька гранат на поясі… Хоча ні, це вже перебір, навіщо їм гранати, не кидатимуть же вони у людей, хоча б з того погляду, що осколки й їх самих дістати можуть…

Вони виринуть, їхні ґумово-латексні костюми вже не блищатимуть, фекалії стікатимуть по їхніх грудях, по боках, по овальних скельцях їхніх масок. Вони увійдуть в зал знизу, з оркестрової ями, як сьогодні вранці сказав Маульвюрф — «тсе путе такий неспотіваний хіт». Це буде цілком несподіваний хід… Сморід від їхніх скафандрів швидко переб’є весь той парфумний букет, який зараз розливається від балконів до партеру, сліди їхніх ластів по килимовому покриттю, яким вистелені проходи між рядами, назавжди пов’їдаються продовгуватими бурими плямами — як послання грядущим поколінням! Послання дослідникам, археологам, подібні до тих, що їх любили закладати у фундаменти новобудов будівничі соціалізму: «А ми супутник запустили, а ми для діточок Нікарагуа сто тонн медикаментів зібрали, а ми телевізора купили, чорно-білого, „Німан“ називається, в Білорусії зроблений, а ми атомну електростанцію будувати почали, а ми Степана в Афганістан провели, нехай служить, листи пише, а я в попа обідала, сирітка сказала…» Це послання читатиметься без літер, самим лише запахом своїм. Колись ти на розкопках у Звенигороді здивувався, що гній коней ще князівської доби і крізь віки зберігає запах. Запах — річ стійка саме через свою безтілесність…