Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр. Страница 35

Проте досить про запах. Пора до дії. Та, умовна, нехай собі потриває на сцені, а ти берись до конкретної. Невиправної. Неповторної. Невідворотної. Ось уже нарешті ти прибув. Приїхав. Опустився. Вже підвал.

Двері ліфта різко розчахнулись у напівтемряву підвального коридору, і Шлойма сахнувся — прямо перед дверима хтось стояв. Та цей миттєвий чи то шок, чи то мандраж зменшився і зник одразу, як він роздивився, що в напівтемряві підвалу перед ним стоїть солдатик — один з тих, котрі несли варту перед металевими дверцятами з написом «АТТЕNТІОN!»

Це був молоденький польський жолнєжик, світловолосий, акуратний, вмитий і поголений, тільки що добряче виснажений десятигодинним стоянням на варті в театральному підвалі. Побачивши Шлойму, він по-військовому клацнув підборами й майже відрапортував — видно було, що всі фрази ним заготовані заздалегідь, вишикувані в необхідній послідовності й перевірені на предмет доцільності кожного слова. Десяти годин варти на це вистачало з головою.

— Czekam na pana juz od dawna! Moj kolega nie doczekal sie i odszedl. Prosze, niech pan to zrobi najszybczej. Czeka na to Ukraina, i Polska na to czeka. Wreszcie uwolnimy sie od siebie [3].

Проказавши це усе єдиним духом, воячок різко й водночас плавно відступив убік, звільняючи Шлоймі дорогу. Ецірван пройшов повз нього, навіть не озирнувшись. Він добре знав, куди йому тепер.

Затиснувши в долоні розпроклятого ключика (а він аж пропікає руку своїм холодним металевим доторком!), я повільно йду коридором у темне черево театру, в глибину його підземель. Видно, уникнути свого призначення мені сьогодні не дано, не судилося. Ця прем’єра, увесь цей люд, Оксана, Зоммер, Маульвюрф, навіть Боніфацій — усі хочуть від мене цього вчинку. Зрештою, я ж сам завжди картав себе за нерішучість, за ті дурні рефлексії-медитації, в наслідку яких я стільки пропустив, не встиг, недобрав у своєму житті. Так ось він тепер переді мною — мій шанс на чин, на дію, на звитягу! Більшість люду в залі, там, нагорі, вбрані у свої найкращі строї, надухані парфумами, радісні й збуджені — та більшість безперечно заслуговує на це. На це… на цю… на цю раптову зміну декорацій, даруйте літературно-театральний термін, але я ж усе-таки драматург! Творити дію — моє призначення, моє завдання! Я намагався про це сказати у своєму сумбурному виступі — хто ж їм винен, що вони реготалися?..

Що ж, бувай, прощавай, моє любе, маленьке, затишне моє місто, моє Західне Рівне, моє Рівне вечірнє, Рівне ранкове, Рівне полуденне й опівнічне, залите сонячним, місячним і світлом ліхтарів, занурене в тумани осені, всипане інеєм і снігом, залите дощем, бите раптовим градом, безкінечно рідне й дороге. Місто моє… Недо-місто моє… Як люблю я тебе і як я тебе ненавиджу, і повік не розділю цих двох відчуттів, і ніколи не визначу, яке з них сильніше, яке з них правдивіше. По усих тих Парижах, Берлінах та Амстердамах я гуляв тимчасовим зайдою, минущим туристом, — і мав я там хліба шматок, і пива ковток, і слави кавалок, і півсотні розумак-інтелектуалів зазирали мені до пломбованого рота на читаннях та прес-конференціях, і гонорарні суми з кількома нулями я отримував там в акуратних конвертиках, щоб там-таки їх розпустити-розтринькати, але тільки в твоєму рідному затхлому лоні бував я щасливий з десятьма копійками в кишені. На твоїх вулицях, під твоїми дахами пізнавав я уперше і пекуче нестерпне щастя, і таку солодку ганьбу. Перемогу й поразку їв я тут досхочу. Пил доріг твоїх, вулиць і площ, алей, стежок і завулків повік віків не струшу я зі стіп своїх. Блідий і грішний стою перед лицем твоїм, безлике й пересічне місто моє, велике й опереточне місто моє, заздрісне і шляхетне, жадібне і продажне, велико- і малодушне, часом навіть цілком бездушне, всепрощаюче й незлопам’ятне. Зі зціпленими зубами, з закушеними губами люблю тебе усе — і селянські хати у Тинному, і котеджі довкіл Грабника, і стару забудову на Замковій, і крупнопанельну безликість Льонокомбінату й Ювілейного. Люблю тебе й ненавиджу, обожнюю і проклинаю, плачу й сміюся в передчутті того, що зараз муситиму зробити.

А зрештою — що ж такого надзвичайного я зараз зроблю? Приведу в дію примітивний механізм — та й то, якщо вдасться. З’єднаю два умовно, лише умовно роз’єднаних потоки нечистот, два космоси фекалій, два моря гівна, які течуть собі із Заходу й зі Сходу. Вони й самі, без мене колись у майбутньому, трохи пізніше окислили б, роз’їли б ті вельми символічні ґрати і безперешкодно злилися б воєдино. Та й чи зроблю я це, і як я це зроблю? І чом би я не мусив це зробити, адже ж я не останній, не найгірший між блудних синів твоїх, блудне місто моє. Блудний батьку, сам прийди та покайся перед лице блудного сина твого — і простить тобі син, як і ти простив би його, і багатьох братів і сестер його, ще навіть не народивши і не зачавши їх… Місто зіллється з містом, місто уявне з містом реальним, і друге поглине перше, як, власне, і має бути. Ніколи тебе не існувало, моє вимріяне, моє несправжнє, присутнє лише на кількох десятках попередніх сторінок місто. Ніколи досі й ніколи опісля. Тільки зараз, тут і тепер, доки читач перебігає очима ці майже заключні рядки. Зрідка десь у майбутньому ходитимуть поодинокі туристи моїм сьогоднішнім маршрутом, гортаючи пожовтілі сторінки зачитаного видання мого роману в пом’ятій м’якій палітурці з заламаними краями, лякатимуть недоречними запитаннями простодушних перехожих на вулицях твоїх, і ті здивовано витріщатимуться у відповідь — який роман? Який Шлойма Ецірван?

Це вже кінець. Кінець роману й кінець незалежному місту, оточеному місту. Західному Рівному — кінець. Стіна не впаде, вона просто щезне, розтане у вечірній імлі. Місто об’єднується, поєднується, возз’єднується. Зникають, неначе розвіюються, розчиняються в повітрі яскраво ілюміновані башти п’ятизіркових готелів над містом — раз, і нема їх. «Європейський-Гоф», «Театральний-Редіссон», «Холідей Інн»… Щезають ресторани й прогулянкові тераси понад Устею — весь той Гідропарк перетворюється на понуру, заболочену і кримінальну місцину. Базар побіля Стадіону залишається, але немає вже на ньому ні турків, ні китайців з в’єтнамцями — таких екзотичних, таких яскравих і незвичайних. Без них уже місто — не те. Бо кілька десятків іноземних студентів водного інституту — це лише затуркані азіати, ялові, нездатні створити обличчя міста, додати йому своїх неповторних рис. Один по одному зачиняються дорогі крамниці-бутіки, вмить перетворюючись на пересічні державні установи зі стінами, помальованими олійною фарбою нестерпно ординарних кольорів, з облупленими сходами-переходами, запльованими соняшниковим лушпинням і слиною вдячних і вдоволених відвідувачів.

Ключик підійшов до металевих дверей, увійшов до шпари легко, ніби змащений. За дверима був вузенький пенал, десь метр на метр, не більше. Нештукатурена цегла де-не-де взялась павутиною, але просто за дверима, чисто протерта, на висоті грудей чоловіка середнього зросту темніла вертикальна шпарина, облямована металом. Зі шпарини стриміла донизу, приблизно на «за двадцять п’ять сьома» металева ручка, звичайний шматок арматури з нагвинченою згори невеликою круглою ебонітовою кулькою.

Як усе просто… Зараз ти лише піднімеш цю ручку, до кінця, на повний клац — і все. Який короткий зрозумілий вчинок, або «чин», як то полюбляють писати радикальні газети, поведені на чистоті граматичних форм.

Немов з висоти пташиного польоту побачив Шлойма рідне своє Рівне. Він неначе летів понад трасою, зі сходу, з боку Антополя, понад рестораном «Горинь», понад зоопарком, понад корпусами обласної лікарні, понад недолугим пальцевидним шпилем кострубатого монумента до якоїсь там річниці якоїсь там Перемоги, обставленого танками, гарматами та іншим мілітарним залізяччям, яке згори здавалося бурими земляними жабами, що посповзалися на своє жаб’яче весілля. Понад автовокзалом, друкарнею, понад перехрестям Відінська — Соборна, яка там іще Ленінська. Чи вже — Київська? Місто лежало під ним, ціле і єдине. Снували тролейбуси, автобуси й автомобілі, перехожі перебігали вулиці, людський мурашник кипів і вирував. Чверть мільйона людей, якщо не триста тисяч. Не велике й не мале, дуже середнє місто…