Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр. Страница 94

Лариса знову підступила до нього — не на крок, лише на кілька сантиметрів.

— Ось… Слухайте!.. Тільки ви не перебивайте. І не смійтесь, добре?

Ігор кивнув і прикусив недопалка куточком рота.

Дівчина картинно закотила очі під лоба, зосереджуючись:

— Узяв мене за руку… Ні, не так. Ага, ось так!

Дочитавши, Лариса вмовкла й опустила очі.

— Ну як? — із надією в голосі запитала вона після паузи. — Це мені Семен Маркович дав ці слова. Я його запитала, чи він щось пам'ятає з того, старого, справжнього театру. От він і переписав цей монолог. Каже, що дуже гарна п'єса була.

— Гарно… — Ігор нарешті знайшов сірники й поклав їх перед собою на гримувальному столику. — А про що це?

Ніяковість чомусь ніяк не відступала. Навіть голос почав звучати штучно і напружено. Втім, Лариса, здається, нічого не зауважила.

— Я сама точно не знаю. Але Семен Маркович сказав, що це була така дуже відома п'єса, і там ця дівчина, яка ці слова каже, потім топиться. А слова ці — про її… про її коханого…

Лариса зробила ще один рух і раптом поклала руки йому на плечі. Він відклав недопалка з рота на пачку сірників на столику і своїми руками накрив її долоньки.

— Узяв моє зап'ястя і затис… — Лариса усміхнулась і, схилившись, різко впилась йому губами в губи.

«Виявляється, цілуватися — це таки приємно… А я вже й забув про це. Давно-давно не цілувався…» — блукала думка в голові. Її вуста були тугі і пряні. Лариса припала до нього всім тілом і, лише трохи розставивши ноги, сіла йому на коліна. Ігор обійняв її за стан і відкинувся на стільці.

Упіймав себе на тому, що не пригадує, як має діяти. Тобто, що робити з молодим дівочим тілом. З Лідою і з дівчатами, які були до неї, все траплялося немов саме собою. Але це було вже так давно… Руки гладили спину дівчини, опускаючись все нижче і намагаючись потрапити під одяг, та одягу, як на зло, було дуже багато. Зверху Лариса мала на собі хітон — той, у якому й грала хлопчика-поводиря. Під хітоном на ній були штанці, заправлені у чобітки, і грубий светр — видно, і її вчора попередили сердобольні жіночки на вахті про відключення опалення в театрі. Хітон застібався, а точніше зав'язувався, на спині одним вузлом на короткому пояскові, і зараз цей вузол повільно розплітався під його пальцями. Можна було спробувати проникнути і спереду, бо Лариса сиділа на ньому, розставивши ноги, і він гостро відчував тепло, яке струмувало з її паху до його. Та ось вузол таки розсупонився, хітон розгорнувся, і долоня пірнула під светр, який — і на тому спасибі! — не був заправлений у штани. Під светром ще навпомацки відчувалась якась чи то блузочка, чи сорочина, відносно м'яка на дотик, значить, таки жіноча, й та сорочка, чи то пак блузка, теж була застебнута на ґудзики, дрібні й тугі, пальці аж занили біля нігтів, доки вдалось розстебнути хоч би зо два і створити простір для долоні, яка, прослизнувши углиб, наткнулась на суцільну тканину якоїсь майки чи спідньої сорочки. Лариса у цей час дрібно звивалась на ньому, немов танцюючи якийсь танок під чутну лише їй музику. Вона цілувала його короткими, різкими цілунками й ледь чутно стогнала при цьому, потамовано, здавлено, у ніс, ніби підмугикувала тій, нечутній для нього, мелодії.

У тій спідній сорочці таки був спереду виріз — долоня сама знайшла його й увійшла туди, але груди вкривав ще й ліфчик. Він був, на відміну від блузочки, не легким, не слизькувато-атласним, а масивним і грубим. Пальці намацали цупку, щільну тканину, пронизану міцними нитками швів. Застібки ніде не промацувалося — бюстгальтер сидів, ніби влитий. Хоча й розділений спереду на дві чашечки, він підіймався високо, майже до самої шиї, та і знизу охоплював грудину дівчини щільно й міцно, так що й пальця не просунеш. Ігор спробував завести долоню за спину, щоб іще раз пошукати застібку, і таки наткнувся на кружальце ґудзика, велике і пласке.

Тим часом Лариса, відірвавшись від його рота, почала так само дрібно й часто обціловувати обличчя — щоки, підборіддя, зліва, справа, вище, частіше, сильніше… Ось вона вже досягла чола — аж піднялась на ногах, навшпиньки торкаючись підлоги. Ось ковзнула вниз, ось торкнулась язиком брови, другої, ось ніжно лизнула повіку…

— А-а-а-а! — Цей її скрик не був зойком любовного захвату. Вона відсахнулася, ледь не перекинувши заразом і стільця, на якому обоє сиділи. — А-а-а-а! А-а-а-а-а-а-а!

Ігор утримав її лише тому, що встиг завести праву долоню за спину і двома пальцями саме викручував тугу голівку ґудзика з так само тугої петлі. Втім, уже за мить він усе зрозумів, зауваживши в очах дівчини неприхований, дикий страх.

Лариса рвонулась іще раз, та він уже здужав вільною лівою рукою вхопити її за плече. Праву теж висмикнув з-під одягу і спіймав нею долоню дівчини, занесену для удару.

— Тихо… Тихо, тихіше… — спробував було заспокоїти він Ларису, але це не дало жодних наслідків.

— Плямки! У вас плямки! — Здавалось, її крик лунає на весь театр чи принаймні на увесь перший поверх. — Плямки-и-и-и-и!

Права долоня сама собою затулила дівчині рота, перетворивши слова крику на здавлене мукання і гарчання. Втім, Лариса не збиралась піддаватися, вона впилась зубами в руку, і він аж смикнувся від болю, на мить відпустив її рота, вона встигла вдихнути на повні груди й верескнути. Смикнулась іще сильніш, вони обоє впали зі стільця й застрягли у крихітному просторі гримерки. Лариса забилась головою аж кудись углиб, під гримувальний столик, Ігор намагався підвестись, та дівчина ногою заїхала йому в груди. Дух забило, проте він устиг схопити її за ногу і підтягти до себе. Столик над ними рипів і хитався. Дзеркало небезпечно дзеленчало. Намагаючись підвестись, Лариса зробила різкий рух догори головою і раптом пресильно вдарилася тім'ям об стіл. Настільки сильно, що її рот розтягнувся і завмер у мовчазному крику, який мав ось-ось прорватись криком справжнім, гучнішим і різкішим за крик попередній. Та Ігор устиг метнутись до неї, й, поки дівчина обома долонями обхоплювала свою голову і нахиляла її до грудей, він правою долонею запечатав їй рота, а лівою ззаду обхопив тоненьку довгу шию.

Вона зовсім не довго й не сильно потіпалась в його руках. Кілька разів здійнялась дугою, стукаючи каблуками чобітків десь аж під самими дверима, руками намагаючись відштовхнути його (а він передбачливо затис одну з її долонь собі під пахву, другу вдалося придавити коліном), потім, востаннє дриґнувши ступнею, вдарила по ніжці стільця, й він уперся в двері. Коли її тіло завмерло, Ігор ще хвилини зо три лежав непорушно, стискаючи її в обіймах. Нарешті наважився обережно відпустити рота. Голова дівчини одразу безвольно відкинулась убік. Руки, які ще ось-ось, щойно напиналися м'язами для опору, також безсило повисли, наче дві мотузки. Лариса вся якось умить поважчала, ніби налилася масою небуття. Обережно підвівшись, Ігор підсунув тіло дівчини до столика й обпер спиною. Та тіло не хотіло сидіти, воно хилилось і сповзало. Притримуючи Ларису однією рукою, він іншою підтягнув і поставив стільця поряд зі столиком. Тепер, коли простору трохи побільшало, можна віддихатись і поміркувати, що його робити далі…