Дивовижна історія Мері Стенз - Уэйд Роберт. Страница 37
Вона підписала листа, вклала його в конверт і чітко вивела вгорі: “Особистий. У власні руки”. По тому конверт ковзнув у дротяний кошик з написом “До відправки”.
З хвилину місіс Белл непорушно сиділа за столом, звівши очі на протилежну стіну, де висіло найновіше, щойно з-під друкарського верстата, рекламне оголошення фірми “Черіл”. То була збільшена кольорова фотографія: звернене до глядача Лорине обличчя в усій своїй красі, з тонким, елегантним написом унизу.
“Лора Смайт. Її зробив красунею “Врододій””.
“Ефектно, — подумала місіс Белл, запалюючи сигарету з фільтром. — Це діло переростає в самостійний бізнес. Ніколи ще косметичний виріб не здобував такої гучної слави. А я сягнула нових висот у рекламі. Думаю, тепер усі ми маємо право передихнути й трохи спочити на лаврах. Останні три місяці були справжнісіньким пеклом, але нам пощастило перебороти труднощі й дати відсіч усім намагань ням зірвати кампанію”.
Вона підморгнула Лориному зображенню на стіні.
“Тобі поталанило, — мовила в думці. — Сказати правду, ти не заслуговуєш на те, що ми тобі дали. Та тепер уже все воно твоє, і, сподіваюся, ти триматимеш його міцно”.
Лора Смайт не відповіла нічого, та в довершених рисах її обличчя, як і в кожної справжньої красуні, прозирав ледь помітний смуток.
Розділ двадцять четвертий
Лора Смайт прибула в лондонський аеропорт наприкінці того дня, коли надійшов у продаж номер “Очевидця” з викриттям афери “Врододій”. Вона прилетіла з Голлівуду в супроводі молодого, атлетичної будови американця на ім’я Скотт Френкел, який був помічником Рея Сомерса і дістав завдання стояти між Лорою та англійською пресою. Френкел був приємний з виду, майже гарний молодик років двадцяти трьох, який, не маючи великого досвіду в журналістських справах, умів, проте, з належним тактом і чемною усмішкою відповідати на звичайні запитання репортерів. Певна річ, коли б Рей Сомерс міг завбачити, яка зустріч чекає в Лондоні на його посланця, то полетів би з Лорою сам або й зовсім відклав подорож.
Представники преси заполонили аеропорт, влаштувавши засідки в усіх приміщеннях. Був там і Фасберже з Амандою Белл, Тоні Лурі та чотирма співробітниками рекламного агентства, включаючи Клайва Роуза, що мав знервований вигляд і ще блідіше, ніж звичайно, обличчя. Як і більшість журналістів та фоторепортерів, кожен тримав у руках останній номер “Очевидця”.
Загін фірми “Черіл” зосередився у порожній вітальні, перед дверима якої стовбичив здоровенний поліцай, щоб тримати газетярів на безпечній відстані. Фасберже, котрого репортери довели майже до нестями своїми запитаннями та фотокамерами, аж кипів з люті. Він роздратовано ходив із кутка в куток, раз у раз позираючи на свій примірник “Очевидця”, немов не ймучи віри власним очам, і щось сердито бурчав собі під ніс.
Аманда Белл, за своїм незмінним звичаєм, була зовні спокійна. Вона мовчки сиділа в кріслі й уважно переглядала журнал, почуваючи навіть деяке захоплення з того, як точно й влучно Пол Дарк завдав свого удару друкованим словом. Обкладинка з фотографією Лори Смайт в апогеї краси була чудова, але широка жовта смуга під нею і виразистий напис “Афера “Врододій”” боляче краяли душу. Сам репортаж був надрукований у найвигіднішому місці— в центрі номера — і забрав п’ять щедро ілюстрованих сторінок. Дарк не проминув нічого, вмістив навіть фотокопію вирізаного з “Гардіан” оголошення, що було відправним пунктом досліду.
Та ще гірше — він розповів, як Мері Стенз від самого початку найнялася шпигувати для “Очевидця” і як після втручання згори репортаж було заборонено. Він докопався до того, що Фасберже й Хеннінгер належать до одного клубу. Він розкрив усе темне минуле доктора Джеймса Раффа, а на додачу детально висвітлив деякі факти з приватного життя Фасберже та інших осіб, що брали активну участь в афері. Подробиці досліду було описано напрочуд промовисто й проілюстровано фотознімками дівчини, що їх зробив сам доктор Рафф, з його власноручними позначками щодо перебігу перевтілення та напрямку подальших ін’єкцій.
Та чи не найпереконливішим обвинуваченням була низка з двадцяти фотографій Лориного обличчя — від початку досліду і до його завершення, — з науково обгрунтованими, але цілком дохідливими поясненнями суті ін’єкцій на кожному етапі досліду:
“Фото 1. Глибокі внутрішні ін’єкції у яєчники з метою пожвавлення статево-гормональної діяльності, що спричинилося до поліпшення шкіри, волосся та збільшення грудей.
Фото 2. Гормональні ін’єкції для збудження росту кісток, і внаслідок цього — збільшення довжини ніг, виправлення постави й поліпшення будови обличчя.
Фото 3. Складні тироксино-адреналінові ін’єкції для регулювання обміну речовин та зменшення підшкірних жирових шарів і як наслідок — витончення й заокруглення обрисів постаті.
Фото 4. Перша ін’єкція стимуліну з метою підкріплення і врівноваження дії попередніх гормональних ін’єкцій та запобігання неправильному розвиткові тіла внаслідок посиленої діяльності ендокринних залоз”.
І отак, з невблаганною послідовністю, — аж до останньої фотографії, у написі під якою говорилося:
“Фото 20. Остання ін’єкція стимуліну для підтримання штучної зовнішньої оболонки, створеної внаслідок зумисного втручання в нормальну фізіологічну діяльність жіночого організму”.
На іншій сторінці місіс Аманда Белл натрапила на абзац, в якому з холодною безсторонністю відзначалося:
“Як експеримент у галузі чистої біохімії, цей дослід не позбавлений цінності, але виставляти те, що зроблено медичним шляхом, як наслідок вживання певного косметичного засобу з метою його реклами й продажу, — це грубе порушення медичної етики й кримінальний злочин щодо необізнаної публіки”.
А трохи далі:
“Цікаво відзначити, що протягом усього досліду Мері Стенз жодного разу не вживала “Врододію”. Спершу будь-які косметичні засоби було заборонено взагалі, бо це перешкодило б клінічним спостереженням за будовою шкіри. Наприкінці досліду, коли головні риси фізичної краси було виявлено, до косметики вдалися при павільйонних кінозйомках та фотографуванні, але жодного разу не застосували “Врододій”, що перебував тоді в стадії лабораторних досліджень”.
На наступній сторінці, під фотографією Віллербі, Дарк писав:
“З метою посилити заходи безпеки й перешкодити доступові представників преси до міс Стенз, фірма “Черіл” оселила її в готелі “Онікс-Асторія” і найняла приватного детектива, Еріка Віллербі, поклавши на нього обов’язки сторожового пса. Віллербі стеріг дівчину, як справжній цербер, і незабаром виявив її зв’язок з журналом “Очевидець”. Під загрозою неминучого викриття афери “Врододій” глава фірми “Черіл” Еміль Фасберже поквапився запросити свого давнього приятеля й одноклубника Чарлза Хеннінгера, шефа видавничого концерну “Стайн — Хеннінгер”, якому підлягає журнал “Очевидець”, на розкішну трапезу в фешенебельному “Діловому клубі”. Саме там, у дружній атмосфері, за пляшкою “Арманьяку”, репортажеві про “Врододій” було ухвалено смертний вирок. До своєї косметичної афери Фасберже прилучив підкуп преси”.
У заключному абзаці, надрукованому жирним шрифтом, Дарк підбивав підсумки:
“Афера “Врододій” являє собою безприкладний злочин проти науки, проти моралі, проти громадянської свободи, втіленої б традиційній свободі преси, — і все це задля того, щоб забезпечити комерційний успіх косметичному засобові, який, попри всі його властивості, не може дати тих наслідків, що їх обіцяє реклама. Прекрасну Лору Смайт можна вважати живим свідченням того, що здатен зробити гіподермічний шприц у спритних руках ескулапа з темним минулим, але нікому й ніколи в світі не вдасться довести, що вона завдячує своєю красою кремові “Врододій”.