Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович. Страница 35

Здавалося, наче йдеться до цього. З обличчя хворої почали збігати фарби, конвульсивно затремтіли м’язи, розкрилися й закотилися невидющі очі.

— Камфору!.. — пошепки скомандував сам собі доцент.

Камфора не допомагала. Марними були й інші звичайні засоби: знесилений організм не витримував різкого струсу нервової системи; наближався кінець.

Майже в розпачі Андрій поклав шприц і відійшов до вікна, аби не бачити ненависного погляду брата помираючої. Ні, Лаптєва не лякали погрози мусульманина. Далеко страшнішими були докори власного сумління, визнання безсилля перед смертю. Людина помирає, а він, лікар, нічим не може зарадити.

За вікном швидко сутеніло. Запливало кров’ю небо, віщуючи вітер. Курною дорогою неквапно чапав буйвол, ліниво одмахуючись хвостом від комах. Заверещали цикади. Десь брязнуло щось металеве.

Зір Андрія чіплявся за не варті уваги дрібниці, вухо ловило звуки, які вже стали звичними, і все це тільки для того, щоб відвернути увагу від дуже важкого, дуже неприємного.

Буйвол звернув праворуч, смикнув на ходу листя з куща і зупинився біля халупи, яка, коли судити з її розмірів, належала якомусь багатієві.

З халупи вийшли двоє. Одного Андрій впізнав одразу: то був товстий мулла. Другий дуже нагадував коюсь знайомого, але пам’ять не могла встановити, кого саме.

Відстань проковтнула дрібні деталі облич. Андрій тільки бачив, що мулла запобігливо метушиться навколо низенького худорлявого чоловіка в чалмі, а той поважно відповідає, супроводжуючи слова скупими жестами. Ось він обернувся обличчям до халупи старого Ойяма і характерним жестом показав, як роблять укол.

— Хінчінбрук! — прошепотів Андрій.

Це була тільки гадка, неймовірне, безпідставне припущення, але саме неймовірність такого збігу зміцнила певність Лаптєва в тому, що перед ним стоїть той, хто одного разу вже трапився на шляху.

— Послухайте, любий, що ото за людина?

Брат хворої зрушив з місця і повільно підійшов до вікна. Мусульманин дивився не туди, куди вказував Лаптєв, а на нього самого, і цей погляд не віщував добра: Кушум помирає, а російський лікар, мов кумця-плетуха, позирає, що діється на вулиці.

— Скажіть, а то не англієць часом?

Худорлявий повторив свій рух. Укол, потім різкий помах руки, яка наче перекреслила і викинула геть чиєсь життя. Так принаймні здалося Лаптєву, і він уже з цілковитою певністю повторив:

— Майкл Хінчінбрук!

Дивна властивість людської пам’яті! Вона інколи підсуває найневідповідніші спогади тільки тому, що яскраво проступила якась неістотна деталь і нагадала минуле. Ось і зараз: Лаптєв, дивлячись на того, хто скидався на англійського шпигуна, пригадав зовсім не маєток Сатіапала, а звільнене від японських окупантів містечко в Маньчжурії восени минулого року, напівзруйновану фанзу і старого лікаря-китайця.

Немилосердно перекручуючи російські слова, китаєць урочисто з’ясовує Лаптєву старовинну методику лікування уколами та припіканнями, вказує на бронзовому муляжі тіла людини, де треба шукати “життєві точки”, пояснює, як та коли колоти, щоб вилікувати хворого від тієї чи іншої хвороби.

Розповідь старого китайця дуже скидається на байку для малих діточок; після цілоденного походу Андрієві нестерпно хочеться спати, але елементарна ввічливість змушує його слухати з підкресленою увагою. І пам’ять дещо схоплює, — мимохіть, просто так, як запам’ятовуються обличчя й цифри, звуки й відчуття. А потім лікар-китаєць допомагає Лаптєву в госпіталі і творить справжні чудеса своїми уколами: нез’ясовні, безглузді з точки зору сучасної медицини дії рятують життя тим, які були приречені на смерть…

Думки блискавичні. Всі ці спогади перебігли в мозку Андрія Лаптєва за якусь мить і наштовхнули на рішення: треба негайно зробити помираючій уколи. Можливості наукової медицини вичерпані, то чи не допоможуть емпіричні методи народної медицини Китаю?

Андрій кинувся до хворої. За приписом старого лікаря-китайця, в разі шоку треба колоти срібною голкою. Такої, безумовно, немає. Хай буде звичайна, стерильна, од шприца. Але куди ж колоти?

Лаптєв на мить заплющив очі, і перед ним постав бронзовий муляж з численними отворами. Лікар-китаєць розповідав, що той, хто складає іспит на звання лікаря, мусить безпомилково проткнути голкою кожен з замазаних смолою отворів у муляжі, щоб звідти бризнула червона рідина, яка імітує кров… Боронь боже схибити хоч на міліметр!

Мабуть, з точки зору китайських народних лікарів Андрій Лаптєв у ці секунди творив щось неймовірне, неприпустиме. І голка була не такою, як приписувалось, і “життєві точки” на бронзовому муляжі не збіглися б з тими плямами, які лишала голка шприца на тілі хворої, і рухам доцента бракувало впевненості. Однак за своїм наслідком ці дії давали те, що потрібно: металева голка подразнювала нервові вузли, викликала зрушення в організмі, на який медикаменти вже не діяли.

Лаптєв штрикав і штрикав голкою, а над ним, роззявивши рота, стояв брат хворої. Він позирав на лікаря з повагою і острахом: незрозумілі дії росіянина, його заклопотаний вигляд, рясний піт на чолі давали надію сподіватися на неможливе, а водночас примушували замислюватися, чи не збожеволів він часом?

Хвора на уколи не реагувала. Навіть кров не хотіла виходити з шкіри, що стала цупкою й сухою. Сподівання не справджувалися.

Начеб слід було вже й кинути марну справу. Але Лаптєв усе ще чіплявся за єдиний шанс врятувати життя людини. І ось він почав помічати, що в стані хворої сталося якесь ще нечітко виражене зрушення.

Легесенькими півтінями на обличчя почали напливати фарби. Ледь помітно здригнувся проткнутий голкою м’яз. Хрипкий стогін зірвався з уст жінки.

Стогін!.. Цей вияв болю й страждання був зараз схожий на перший зойк немовляти: життя вступало в свої права, — з його болями й радощами, відчуттями й пориваннями.

Андрій випростався, витер піт і веселими задерикуватими очима позирнув на брата хворої:

— Ну?

Той знітився, не знаючи, чи радіти, чи пробачитись. Доля Кушум лишалася для нього ще неясною; він тільки бачив, що росіянин дуже задоволений.

— Як тебе звуть, друже? — Хакім, пане лікарю.

— Будеш мене вбивати?

Хакім промовчав, а Лаптєв знову схилився над хворою. Радіти рано; відбито тільки першу атаку смерті, а скільки ще буде таких наступів?!

— Сагібе, то був мулла і якийсь незнайомий.

— Незнайомий?.. — Андрій підвів голову і замислився. — Слухай, Хакіме, чи ти не можеш дізнатися, хто він такий?.. Стривай, не зараз… І — ще одно. Якщо ти не хочеш, щоб загинула твоя сестра — пильнуй! Не підпускай нікого до хати, не бери води з колодязя, плодів з городу. Все це носитимеш з нашого табору, зрозумів?

— Зрозумів, сагібе. То… англієць?

— Мені здається, так… — обережно відповів Лаптєв.

Люто спалахнули очі в Хакіма, стиснулися могутні кулаки. Він вийшов з халупи і повернувся аж за годину.

— Його ніхто не знає, сагібе. Кажуть, що то — моулеві, вчений-богослов. Він уже поїхав.

Андрій нічого не сказав. Хакім потупцював і вийшов геть.

Цілу ніч він кружляв навколо халупи, придивляючись до мерехтливих нічних тіней та прислухаючись до шерехів у лісі. І всю ніч його серце краяв стогін сестри, який долітав з халупи старого Ойяма.

Розділ XIX

ДРАКОН ПОКАЗУЄ ЗУБИ

— Ні, ні, я вас не пущу. Зважте самі: фанатична юрба, підбурена провокаторами, може накинутися на вас і розтерзати. Постраждаєте не тільки ви. Ваша смерть спричиниться до страшної різанини. Ви чули сьогоднішнє повідомлення?.. В Калькутті почалися взаємні погроми між мусульманами й індусами; гинуть сотні людей… Невже ви хочете загинути самі й потягти за собою ще багатьох?

— А якщо загине він?.. — тихо запитала Майя.

— Андрій?.. Ні, не загине! — гордо відповів Калинніков. — Це така людина, що…