Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 102
Я теж мовчу.
Якийсь час.
– Ти раніше нікому про це не розповідав, Куше-тенгрі.
Я не запитував.
Я стверджував.
– Нікому, – погоджується Неправильний Шаман.
– Тоді чому мені розповів?
– Спробуй сам здогадатися.
– Я здогадуюся. Але краще розкажи ти.
– Гаразд. Усі ці дні я на тебе й на людей твоїх дивився. На ваші Бесіди (це слово Куш-тенгрі вимовив по-кабірськи); на те, як і чому ви ориджитів учите; як коваль ваш залізо кує; як клинки ваші живі один з одним грають. Ти, Асмохате-та, коли мені його кинув, – шаман кивнув на Уламка, що стривожено визирав у мене із-за пояса й уважно слухав усе, що перекладав Єдиноріг, – я його життя під рукою відчув. Життям він мені долоню обпалив. Не як шабля шулмуська. Не як трава. Не як звір. Як людина. І потім, коли ми минуле дивилися… Тоді – не зрозумів я. Злякався. Тепер – зрозумів. Його це минуле було.
І Куш-тенгрі вказав на Єдинорога.
– Ти бач, який тямущий, – пробурмотів Дзютте. Однак продовжувати не став. Лише об руків’я Дан Ґ’єна слабко брязнув – перекладай, мовляв, ні слова не пропускай!
– Сім днів дивився, – продовжив між тим Неправильний Шаман. – Дивився й думав. Думав про те, що мені ваш Асахіро сказав. І ти теж. У нас дихати, стояти, дивитися, землю відчувати – лише шаманів навчають. У вас – усіх. У нас лише шаманам кров проливати заказано. У вас – усім. Спочатку ти казав – я не вірив. Життя твоє дивився – і тоді до кінця не вірив. Хоч і знав, що правда. Тепер – вірю. Можна. Можна зброю в руки брати й не проливати крові. Отже, і мені можна. Й іншим шаманам.
– Можна, – погодився я.
– Але про це – згодом. А ти спочатку ось що мені скажи, Асмохате-та… У вас людей навчають, як у нас шаманів. Усіх. З дитинства. Нехай не всьому й не так, але – схоже. Чому тоді у вас шаманів немає?! Майбутнє ніхто не бачить, минуле не бачить, думки людини не бачить, навіть людей полічити – і то одразу не може! Чому?
А справді, чому? Не тому вчили? Чи не так?
Я не знав. І Єдиноріг не знав. І навіть Дзютте.
Тому я чесно відповів за всіх трьох:
– Не знаю.
– А я знаю. Довго дивився. Довго думав. І зрозумів. Ми, шамани, своїм шляхом ідемо; ви – своїм. А поперек того повороту, де ми одні до одних звернути б могли – мечі наші лягли. І не пускають. Наша погана шулмуська шабля, у крові по руків’я, і ваш клинок, живий і мудрий. Такий мудрий, що й людину не завжди за людину прийме. Тому і йдемо ми своїми дорогами, одні одних не бачачи. Не пускають мечі, не дають зустрітися. Ми, шамани, боїмося меч підняти, ви боїтеся без меча залишитися. І тому ви, коли зброї в руках не тримаєте – як наші воїни. У голові вітер, очі сліпі, пам’ять дірява, дивитеся – і не бачите. Зате коли меч оголили – одразу інша людина. Я довго дивився. Погляд інший. Стоїть по-іншому. Удар до удару бачить. Ми так майбутнє бачимо. Коли у вас меч у руках – ви шамани. Без меча – дурні воїни. Нехай вони не ображаються, якщо чують…
Шаман іще раз показав на Дзю і Єдинорога.
– Я правду кажу. Не можна на правду ображатися. Тому що – правда. Ото й немає у вас шаманів, бо мечі ваші живі й мудрі. Ото й немає в нас бійців, здатних не вбити – шаблі шулмуські, може, й не зовсім мертві, але дурні. Мудрість із дурістю осідлали нас, женуть у різні сторони, не дають зустрітися…
«Він має рацію, – додає Єдиноріг. – Він має рацію, і мені соромно. За Звитяжців. За гординю нашу мудру. Таку мудру, що аж дурніша від шулмуської дурості. Він має рацію.»
«Правий він чи не правий, – не забарився встряти Уламок, – та лише запитай у нього: чому це він, шаман, коли минуле або майбутнє шаманить, завжди за клинок тримається?! Вам, Придаткам кабірським, Звитяжці шаманити заважають – а йому?!»
Я запитав.
А Куш-тенгрі відповів.
– Хороше запитання, Асмохате-та.
– Це не моє запитання. Його, – і я злегка торкнувся Дзютте.
– Однаково хороше запитання. Розумне. Я відповім. Світ у нас такий. Хочеш чи не хочеш – а доля людини з її зброєю пов’язана. Ото й бачу я їхню спільну долю. Інакше лише половину побачу. І то – туманно. Тому за клинок тримаюся. Тому ми, слуги Безликого, самим лише воїнам гадаємо. А воїни в нас дикі й дурні. І шаблі в них дурні й дикі. Воїнові пророкувати просто: уб’ють чи не вб’ють, зі здобиччю повернеться чи без неї.
Ви – інші. І зброя у вас інша. Он запитання які розумні ставить, – шаман шанобливо глянув на Уламка. – І пророкувати вам складніше. Але цікавіше. І ось що я думаю: з мечем чи без меча, а чи не зійдуться наші дороги? Не тепер, а колись… А може, й не зовсім колись. Спробувати треба.
– Треба спробувати, – погодився Я-Єдиноріг, забувши навіть на мить, де перебуваю і з ким розмовляю. – Але як?
– Не важливо. Головне – пробувати. Що йде – дійде. Приміром, я буду тебе і їх, – кого мав на увазі шаман, було неважко здогадатися, – учити майбутнє бачити. Або минуле. Або помисли людські розгадувати. Самим. Без мене. Але не так, як я – так у вас не вийде. Ви спробуйте – коли свою Бесіду ведете. Спершу Бесіду наперед побачити. Не один удар – два, три, дюжину; потім – далі.
– Спробуємо, – із сумнівом пробурмотів Я-Єдиноріг.
– Або – коли з невидимим ворогом б’єтеся. Я бачив – ви так часто робите.
«А оце вже цікавіше, – завважив Єдиноріг. – Але який сенс Бесіду наперед знати! Ось якщо танець…»
– …а ви мене вчитимете.
– Чому? – зачудувався я. – Це ж ти шаман, а я…
– А ти – Асмохат-та, залізнорукий, що розмовляє зі своїм мечем. Ти будеш учити мене володіти зброєю.
– Володіти? – усміхнувся Уламок. – Гм…
– Тебе?! – вигукнув я.
– Так, мене. Воїни бояться шаманів – тому що шамани роблять те, чого не можуть вони. І воїни заздрять нам. Зате воїни носять зброю. Вони – чоловіки. А шамани… начебто теж чоловіки, але не зовсім. Беззбройні. Раніше ми й самі думали – не можна шаманам зброю мати. Або зброя – або дар шаманський. А тепер бачу – можна. Можна зброю мати. Вести Бесіду можна. Як друзі ведуть. І дар не втратити. А якщо вийде – не лише не втратити, але й далі пройти, по шляху нашому. До того місця, де він із вашим знову перетнеться. А потім – разом іти. Разом легше йти, і нам, і вам, і мечам…
– А ми… ми зможемо те, що й він?.. – помовчавши, тихо запитав Уламок.
– Тепер, коли я бачив живу зброю, я розумію, що і їй не заказаний цей шлях, – немов відповідаючи на запитання Дзю, знову заговорив Куш-тенгрі. – Я бачу… щось. Щось, що чекає нас попереду. Воно вже близько. Поруч. Треба лише зробити кілька кроків, треба зробити їх разом – і тоді, за поворотом…
– Я не впевнений, але, по моєму, це ті самі світи, про які говорив Хум-Тенґе, мій учитель, – сказав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.
5
Чи цього я чекав, виїжджаючи з Мейланя й вирушаючи до Кулхану?!
А тепер шаман, що бачить суть речей і ніколи не брав до рук Звитяжця, крім як для передбачення; шаман, чиї слова були однаково зрозумілі й мені, і Єдинорогові з Уламком, цей Неправильний Шаман розповідає мені про інші світи, створені Безликим, і збирається побачити ці світи, і для цього він візьме до рук Звитяжця, одного з тих Звитяжців, які, за його ж словами, закрили для людей емірату шлях шамана…
«Відкривши навзаєм Шлях Меча…»
«Так, це так, Єдинороже. І однаково це важко вкладається мені в голові. Може, тому що я бачив заграву Масудового вогню над Кабіром? І я передчуваю…»
«…я – теж. Я передчуваю, що відповідь на наші запитання лежить там, попереду, на тому Шляху, по якому хоче йти Куш-тенгрі. Маємо йти разом із ним. Я не знаю, чомусь я в цьому впевнений. Інше зараз неважливо.»
– А я знаю, чому в Єдинорога передчуття! – не витримав Дзю. – Бо він уже стає шаманом! І ми всі скоро ошаманимося…
– Ми зробили вибір, – обірвав я Уламка, стиснувши його рукою аль-Мутанаббі. – Ми зробили його ще в Кабірі, не розуміючи цього. Наш вибір – іти. А Куш-тенгрі зробив його зараз. І він має знайти собі Звитяжця.
– Або Звитяжець має знайти його, – уточнив Уламок.