Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 104
– Де? – захвилювався Куш-тенгрі.
– Скрізь. Нумо, камлай… я правильно кажу? Жени їх звідси!
– Зараз?
– А коли ж іще?! Заїдять же!
– Гаразд, – погодився шаман. – Прожену. Ось за посохом сходжу, шапку вдягну – і прожену…
– Ніколи! Бери Чиду й ганяй!
– Кого бери?
– Чиду! Ти ж сам казав, що вона на посох схожа!
– Вона?
Ні, раніше Мені-Ченові шаман подобався більше…
– Вона, вона… Роби, що кажуть!
Він і зробив.
Завмер на місці, зблиснув чорними очищами, двічі тупнув – і Я-Чен ледь устиг ухилитися від наконечника Хан-Сеґрі, що пронісся біля самого Ченового носа.
– Чудово! – захопився Уламок.
А Чен-Я, затамувавши подих, дивився, як миршавенький шаман – та ні! – як величезний, могутній, величний і страшний шаман ганяє цілі сонми злих духів, кричить на них, погрожує їм, б’є їх посохом – і Чиді залишається лише стежити, щоб Куш-тенгрі, захопившись, випадково не полоснув себе по нозі відточеним лезом наконечника.
Мені навіть шкода стало бідолашних злих духів. Іноді шаман нетвердо ставав на ноги після чергового стрибка, деякі його рухи не зовсім підходили для Хан-Сеґрі, про Майстерність Контролю взагалі говорити не доводилося – чого не було, того не було, – але однаково переді мною була багата руда, з якої не так уже й складно буде виплавити клинок уміння для Неправильного Шамана.
Спочатку ми з Ченом і самі впораємося, а відтак треба буде до Чань-бо звернутися: посохи в його компетенції. Цікаво, шулмуські шамани й справді не уявляли собі посох нехай не Звитяжцем, але бодай зброєю – чи Куш-тенгрі чогось не договорює?
– …Усе, – видихнув злегка захеканий шаман, зупиняючись. – Обряд закінчено.
– І чудово, – відповів я. – Чидо, ти що скажеш?
– Ошуканець ти! – різко заявила Чида.
– Я?!
– Ні, що ви, Вищий Дан Ґ’єне! Цей ваш… брехун він! Казав: Придаток сирий, його вчити треба… А цього Придатка не вчити – його переучувати треба! Чида Хан-Сеґрі подумала й додала: – І вчити, звичайно, теж доведеться. Що ж, будемо вчити… це все ж краще, ніж у воді гнити.
Я з нею повністю погоджувався.
3
Весь наступний день ми потратили на навчання шамана. Ясна річ, ні за день, ні за тиждень, ні навіть за рік зробити з шамана Придатка, який вестиме Бесіду з кожним із кабірців, як рівня, було неможливо, і ми на таке навіть і не замахувалися. А ось своїм братам-шулмусам Куш-тенгрі не поступиться вже за місяць… якщо не раніше.
Є в нас місяць?
Не знаю, не знаю… схоже, немає.
Коли сонце почало хилитися до заходу, я порозмовляв із Ченом та Уламком, і ми залишили двожильного шамана й знуджену за вільним життям Чиду під опіку Чань-бо і Матінки Ци, які вчасно нагодилися. А самі подумали – і пішли за межі табору.
До пагорбів.
Погуляти перед вечерею.
Не знаю вже, про що думали Чен і Дзю, а я думав про різне. Про те, що тепер мене можна називати Дитячим Учителем – якщо, звісно, шамана можна назвати дитиною (втім, у науці спілкування зі Звитяжцеми Куш-тенгрі – справді дитина, лише надзвичайно розумна й працьовита); про нещасну Чиду Хан-Сеґрі, яку треба буде пізніше розпитати про її життя-буття в нелюб’язній Шулмі й нову для нас дорогу з Кабіра сюди – з південного заходу, через гори Сафед-Кух; про те, що я уявляю собі лютий вогонь Масуда всепожиральним полум’ям, а шулмуси, певно, уявляють собі спокійну воду Муніра священною водоймою – затхлою гробницею для невдатної зброї…
А потім ми дісталися до гайка покривлених дерев із колючими шапками вічнозеленого листя, і я перестав думати про різне, бо зачув веселий брязкіт Вовчої Мітли.
І за мить побачив саму Мітлу, яка збуджено крутилася в руках розпашілої Чин, а трохи оддалік стояв світлявий юнак-батиніт (Чен так і не запитав, як його звуть) – Придаток короткого меча, який називав себе Такшакою. Сам Такшака, рід якого був мені невідомий, хоробро креслив у повітрі хрести й дуги в…
О палаюча Нюринґо!
В руці Хаміджі-давіні!
Ба більше – чудово з нею вживався.
– Нумо! Нумо! – кричав Такшака, намагаючись змусити Мітлу проскочити далі, ніж їй хотілося б, і самому наблизитися до Чин. – Брязкай веселіше! Став Придаток наш потроху припадать на третю ногу, а залишився з двома – стриму вже йому нема!..
І так далі – чи Вовчу Мітлу звеселяв, чи за Хаміджу радий був.
– Чудова Бесіда! – пробурмотів Чен, мимоволі усміхаючись.
Я згідно хитнув китицею.
– Три ноги Придаток має – Молот із небес сприяє! – роздратовано буркнув Уламок. – Гей, Однороже, тобі справді ці недотепи подобаються? Я не про Мітлу з Чин…
Я не відповів Уламкові – та він і не чекав відповіді. Я дивився й бачив, що тактовна Вовча Мітла трішечки стримується при бокових різальних кидках, і те ж робить Чин – але трішечки, ледь-ледь. Такшака з Хаміджою молодці, і ніколи не скажеш, що Хаміджа – давіні, а прямий Такшака – з Тьмяних: настільки він точний і акуратний, і Хаміджа рухається просто блискуче, але до Чин вона не прорветься, ні, не встигне, бо змахує руками при покроковому повороті, а там не треба змахувати, там навпаки – стискатися треба й стрибати, я ж бо звички Мітли знаю, і взагалі Такшака для Хаміджі заважкий, не звикла вона до такого, її Звитяжець значно легший був, хоча теж двосічний і короткий, ось лише чому він її не вивчив під час випаду вперед не завалюватися?..
За цей час Чен устиг минути гайок і підійти до Бесідників майже впритул, зупинившись біля крайнього дерева й притулившись до його стовбура спиною. Світлявий батиніт побачив нас і хотів було привітатись, але Чен застережливо махнув йому рукою – мовчи, мовляв, не заважай!
Утім, Бесідники вже побачили нас, Мітла привітно зметнулася вістрям у небо, розгорнувши всі свої бічні леза – і Бесіда мимоволі перервалася.
– Не так, – м’яко сказав Чен, роблячи кілька кроків до нещасної давіні, чиє обличчя вже знову нічого не виражало, і лише маленькі дівочі груди здіймалися частіше. – Дивись, як треба…
Тямуща Вовча Мітла кинулася до нас, і в останню мить я висковзнув із піхов, ледь торкнувшись ратища Мітли між зазубреними гілочками, а Чен миттєво стрибнув уперед, крутячись дзиґою – і за якусь мить уже стояв поруч із Чин, яка не встигла ухилитися, і ласкаво обіймав її за шию правою залізною рукою, а я лежав на плечі Чин, лезом лоскочучи їй мочку вуха.
– Ось так, – усміхнувся Чен. – Тепер ти спробуй…
Обличчя Хаміджі несподівано спалахнуло, вона закусила спідню губу, немов намагаючись стримати сльози, а потім дівчина-давіні метнулася до здивованого батиніта, мало не насильно сунула йому в руки здивованого Такшаку – і побігла геть.
Не озираючись.
– Теж мені вчитель, – із докором завважила Чин. – Вона ж тільки оживати почала, а ти… Асмохат-та! Великий і могутній!
– А що я? – розгублено пробурмотів Чен-Я. – Я нічого… я ж не знав, що вона образиться!
– Гаразд, – трохи відтанула Чин. – Я її пізніше заспокою…
– Ти її в наш намет ночувати приводь! – не стримався Уламок, якому я переклав слова Чин. – До Чена свого! Він вас обох заспокоїть… оскільки же-ре-бець! Куди там Демонові У! А я під доху сховаюся, до ранку…
Цього Я-Чен перекладати для Чин не став.
А Вовча Мітла – вона й раніше не звертала на Дзю особливої уваги.
4
…Уночі я прокинувся від дивних звуків поза нашим наметом, але зовсім поруч.
Напіводягнений (або напівроздягнений) і похмурий спросоння Чен – Вовча Мітла й Чин ночували сьогодні окремо, і ми внутрішньо винуватили в цьому Хаміджу – нечутно підхопився, підняв мене з повстини, і ми виглянули назовні.
– І що там? – невдоволено пробурчав Уламок, а я ще подумав – чи не занадто ми безтурботні, що дозволяємо собі подібне невдоволення?
Біля намету бродив Куш-тенгрі з Чидою в руках. На нас вони не звернули ані найменшої уваги. Не до того було. Неправильний Шаман погладжував Чиду Хан-Сеґрі вздовж ратища й щось захоплено розповідав їй – занадто швидко, щоб Я-Чен устигав розуміти. Так, п’яте-десяте… Але це було неважливо, тим паче, що Чида теж не могла розуміти шамана, вона навіть чула його не так, як Придатки чують один одного, а так, як чує Звитяжець Придатка, і це неможливо пояснити, та й не потрібно пояснювати… Вони не чули одне одного, не розуміли одне одного, а Куш-тенгрі, сива мудра дитина, все казав щось крізь ніч, і Чида відповідала йому – невлад, перебиваючи, одночасно мовлячи про зовсім різні речі, про Шулму, про Кабір, про печалі й радощі, про відкриття нових світів усередині себе й про палючий вогонь Масуда…