Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 107

8

«Ніщо не нове під місяцем», – іронічно подумав я, коли ми з Ченом і Уламком утекли після їжі від метушні й цікавих маалеїв у знайомий нам гайок; і всього лише по хвилині спокою й відпочинку побачили, що наближається до нас Хаміджа-давіні.

За руку вона вела світлявого батиніта, і юнак підкорявся їй із дурнувато щасливою усмішкою, не дуже навіть розуміючи, куди він іде, навіщо він іде і чи йде він узагалі.

Підійшовши, Хаміджа сповільнила крок (юнак-батиніт винувато знизав плечима – мовляв, я тут ні до чого, це все вона…), дівчина зупинилася за три випади від нас і довго дивилася на Чена, кумедно морщачи лоба.

Так, мабуть, дивляться на незнайому річ, намагаючись зрозуміти її призначення.

– Ти щось хочеш… від мене? – підбадьорливо запитав Чен.

Він хотів запитати: «Ти щось хочеш сказати?» – але вчасно згадав, що Хаміджа не говорить.

Хаміджа сплеснула своїми неправдоподібно довгими віями, не дивлячись, простягнула руку (відпустивши долоню батиніта) і вийняла з піхов на поясі юнака Такшаку.

Короткий меч мало не загурчав, виходячи з піхов, і задоволено потерся плазом об стегно Хаміджі.

Дар у неї, чи що – всіх причаровувати?..

– Ти що, Такшако? – холодно запитав я, не покидаючи піхов. – Придатка змінити вирішив? Я не можу сказати, що схвалюю твій вибір…

«Ти сердишся, Єдинороже? – почулося від Чена. – Чому?»

Що я міг відповісти? Що в мене просто поганий настрій? Що мені не хочеться вести Бесіду з Такшакою, і тим паче – коли він у руках у Хаміджі?! Злий я стаю… гірше від Уламка.

– Гаразд, не ображайтеся, – мовив я, оголюючись і злітаючи над Ченовою головою. – Пр-рошу!

Хаміджа стрибнула вперед, і Такшака вдарив.

…А Бесіда вийшла доволі сіра. Бесідники Хаміджа й Такшака були слабенькі (звісно, не за шулмуськими, а за кабірськими мірками, та ще й нашими з Ченом), на кшталт Емраха з Маскіном Сьомим-Тринадцятим, коли ми провадили Бесіду з ними біля ставка в моїй мейланьській садибі, і я розумів, що треба простіше й повільніше, і Чен це розумів, і Такшака розумів, і Хаміджа – хоча не знаю вже, що вона розуміла, якщо взагалі розуміла бодай щось… Під кінець ми з Ченом для розмаїтості пограли в «п’яного предка Хена», коли Чен раз за разом ухилявся від Такшаки в останню мить, зовні не звертаючи жодної уваги на його різкі косі змахи, а я лякав Хаміджу, так жодного разу й не торкнувшись ні до неї, ні до клинка Такшаки, і вдавав, ніби зараз випаду з Ченової руки… а потім нам і це набридло.

Пауза, ввічливий уклін – і я пірнув у піхви, відсалютувавши перед тим, а Чен усміхнувся Хаміджі й пішов геть.

Відійшовши на десяток кроків, Чен обернувся, і я теж подивився назад.

Хаміджа стояла біла-біла, очі її немов зупинилися, руки батогами зависли вздовж тіла, і вся її поза виражала таку розпачливу безвихідь, що Чен-Я спершу хотів було повернутися, а потім передумав і швидко-швидко заглибився в гай.

– Та не знаю я, не знаю я, що мені з нею робити! – бурмотів по дорозі Чен-Я. – Ото вже тягар на мою душу!.. Сама ж напросилася – а тепер ображається…

Уламок за поясом мовчав і вдавав, що спить.

Розділ 27

1

Цієї ночі ніхто, на щастя, не шумів, не брязкав, не лаявся, то ж ми спали спокійно й прокинулися перед самим Ченовим сніданком (ото вже ці люди – і справді, все їдять та їдять!).

Після сніданку Дзю знову втік гуляти з Косом, Саєм і Заррахідом. Хотілося з’ясувати, куди це вони гуляють і чим там займаються. Ні-ні, ні в чому ми їх, ясна річ не підозрювали – але цікаво ж, зрештою!

Однак цікавість ця швидко забулася – бо ми з Ченом усвідомили нарешті причину незрозумілої по Кобланової ведінки.

Повитуха Коблан постився. І дотримувався всіх звичаєвих ритуальних обмежень. Він готувався до народження нового Звитяжця.

У родині метальних ножів Бао-Гунь мусив народитися десятий, відсутній клинок – замість загиблого в битві біля пісків Кулхан.

…У відкритій похідній кузні, яку встиг спорудити за ці дні Коблан, зібралися мало не всі, кому було дозволено залишитися біля священної водойми, а також троє старих маалеїв зі своїми Дикими Лезами, яким із такої нагоди дозволили бути присутніми.

Рвучкий холодний вітер роздмухував вогонь у горні, помітно полегшуючи роботу молодому ориджитові, що стояв біля переносного міха, який Коблан, виявляється, всю дорогу возив із собою.

І не лише міх.

Літній шулмус із негнучкою ногою – місцевий Повитуха, який пішов до Залізнолапого в учні, – стояв біля ковадла, готовий схопити кліщами зародок майбутнього Звитяжця. Ритуальні свічки Народження на такому вітрі неминуче згасли б – це обіцяло нещастя – і замість них горіли чотири смолоскипи.

Викупаний Коблан у фартуху майстра-устада з Небесним Молотом на кишені й Ґердан Шпичастий Мовчун, начищений і серйозний, підійшли до ковадла. Ґердан торкнувся його й опустився на землю поруч; Коблан запалив пахощі, проказав молитву й узявся за молот.

Неподалік стояла надзвичайно врочиста Ніру, спираючись на посох, а на її грудях завмерли, виставивши руків’я, семеро ножів Бао-Гунь. Два старші ножі лежали біля горна на білій повстині – її з такої нагоди винесли з намету – щоб, згідно з традицією, передати новонародженому Звитяжцеві часточку своєї душі.

Тут були присутні всі наші: і мудрий Чань-бо, Посох Зосередження, і незвично мовчазні Ґвеніль та Махайра, і дуже серйозний Но-дачі, й Кунда Вонґ та Маскін, Пояс Пустелі, які останнім часом завжди були разом; і Вовча Мітла, Заррахід, Сай, і, звісно, я з Уламком, що встиг повернутися, і короткий Такшака, й Чида в руках Куш-тенгрі, який дуже уважно стежив за тим, що відбувається – а він умів бути уважним…

Тьмяні й батиніти (крім Такшаки й світлявого юнака) стояли трохи оддалік, а з-поза їхніх спин і руків’їв благоговійно спостерігали за таїнством Народження Звитяжця Дикі Леза і їх, так би мовити, шулмуси.

…Розмірно здіймався молот, летіли іскри, лисніли від поту плечі й груди Коблана, луною озивався Шпичастий Мовчун – і тіло майбутнього ножа ущільнювалося, форма ставала все більш викінчена, і я вже вловлював, як повільно пробуджується в майбутньому Звитяжцеві свідомість…

…Сонце перевалило за полудень, але ніхто навіть не згадав про їжу або відпочинок – таїнство Народження захопило всіх…

…І нарешті замовк, віддзвенівши, молот, і здійнялася з шипінням пара над купіллю, що дарує Звитяжцеві міць тіла й силу духа, і сукняний полірувальний валик зі спеціальною пастою багаторазово пройшовся по поверхні новонародженого ножа, і принесли заздалегідь приготовлене кістяне руків’я з мідними кільцями, а Повитуха Коблан, ретельно перевіривши баланс, одним спритним рухом насадив руків’я на хвостовик немовляти й закріпив його двома маленькими стержнями цінної деревини; точнісінько такими ж, як і у всіх інших братів Бао-Гунь.

Потім двоє старших ножів по черзі торкнулися малюка, вітаючи його й створюючи в нового ножа перше потрібне враження, прообраз майбутніх Бесід. Я буквально відчував, як вирує від надміру відчуттів ще не до кінця оформлена свідомість юного клинка, як він силкується щось сказати – і не може. Рано йому ще говорити, цьому вчаться швидко, але не одразу…

– Я вітаю тебе, брате наш, – заговорив найстарший ніж Бао-Гунь. – Будь щасливий у цьому житті, юний Звитяжцю, народжений у чужому вітряному степу, в полум’ї й брязкоті, і будь гідний того, чиє місце ти займеш. Він… він…

Голос ножа перервався, і лезо його запітніло.

– А тепер, – підхопив другий ніж, – ми повинні представити тобі людину. Нашу спільну людину. Запам’ятай її і знай: ми рівні, хоч і різні між собою; ми, Звитяжці – і люди…

Ніж казав щось іще, але я вже не слухав.

«Так, – думав я, – напевно, так і треба. З народження. Не Придаток – а людина. Не зброя – а Звитяжець. Не такий, як ти, – а рівний тобі. Частина тебе, як і ти – частина його. З народження. Це – вихід. Це – Шлях».