Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 36
…П’ятий стрибок. «Ти ж не будеш убивати беззбройного! – кричить Придаток Шото, відступаючи назад і намагаючись не зустрічатися поглядом із Ченом-Мною. – Ти не зможеш…» Очі його зупиняються на залізній Ченовій руці, у якій затиснутий я, і запізнілий страх відбивається в них – щоб залишитися там назавжди. «Ти не зможеш…» – майже беззвучно ворушаться його губи, я бачу це Ченовими очима, я чую це Ченовими вухами, і заборонна межа зовсім близько, але ще ближче заколотий Друдл, і вбитий Дитячий Учитель, і уламки тих, кому краще було б узагалі не народжуватися…
– Ти не зможеш…
– Справді? – запитую я, намацуючи вістрям серце Придатка Шото й вислизаючи назад, перш ніж воно перестало битися.
– Справді? Ти справді так вважаєш?
Це була легка смерть.
Він такої не заслуговував.
Чен перекидає мене в ліву руку, й кілька гарячих крапель зриваються з мого клинка. Придаток із останнім Саєм уже встиг наблизитися до нас, і Сай Третій стрімко кидається в обличчя Ченові. Я не рухаюся. Я вже виконав своє нове призначення, і тепер Ченова черга власним тілом відчути, що це означає – обірвати чуже життя.
І Чен закриває обличчя правою рукою. Метал брязкає об метал, стискаються пальці латної рукавиці, ловлячи крикливого Сая – і Чен, немов суху гілку, ламає вузький гранований клинок. Відтак кольчужний кулак із затиснутим у ньому шматком Сая б’є кутастого Придатка в скроню.
Чутно тупий хрускіт і звук падіння тіла.
Чен довго й байдуже дивиться перед собою, а потім із розмаху жбурляє останки Сая Третього на труп його Придатка.
– Будьте ви прокляті! – кричить Чен, невідь кого маючи на увазі: братів Саїв, Шото, Но-дачі, їхніх Придатків, долю, Шулму…
Чи всіх одразу.
Я роззирався.
«Шулма прийшла в Кабір, – думаю я. – Клянуся Муніром і Масудом, Тьмяними й Звитяжцями, клянуся рукою аль-Мутанаббі…»
Я – це Шулма.
7
…Друдл заледве обперся на лівий лікоть – права рука безсилим батогом тягнулася вздовж тіла, і рукав халата був важкий і липкий від крові – і повільно повернув голову.
Одне блазневе око дивилося на Чена, інше вже затягла глянцевий блискучий набряк, і здавалося, що Друдл підморгує, кривлячи обличчя у звичній блазнівській гримасі.
– Боляче… – прошептав Друдл, майже не рухаючи губами. – Ой, як боляче… дуже. Ой…
Чен нахилився й дбайливо підняв із бруківки Дзютте. Я хитнувся вістрям уперед і промовчав. Мені було нічого сказати Уламкові.
«Ти – Єдиноріг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, і ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати…»
Так, Дзю, можеш. Сам бачив.
– Правильно… – Друдл говорив усе повільніше й тихіше. – Візьми його. Тепер – ти – блазень… Кабіра… Єдиний. Нехай сміються… нехай… це краще, ніж убивати… Дурню-Друдле, подивись… уривається твій блиск… ми ж бо, Чене в Рукавиці!.. ще зустрінемось колись… ой, як пече!..
Більше він не рухався.
Кілька теплих і солоних крапель упали на моє руків’я.
Ні, не кров.
Сльози.
А потім Чен відвернувся від непорушного Друдла, і очі Чена Анкора були сухіші й страшніші від пісків Кулхана. Він сунув Дзютте за пояс, поруч із моїми піхвами, і тримаючи мене в лівій руці, пішов геть із провулку.
Біля стіни він зупинився, нагнувся й залізною рукою, до тильної сторони якої прилипло волосся й клаптик зірваної шкіри, підняв із землі Сая Другого.
Я мовчав.
Я б зробив те ж саме.
І так, із Саєм у правій руці й зі мною в лівій, Чен Анкор, Чен у Рукавиці, повернувся в дім.
Постскриптум
Брязкіт зброї, і так ледь чутний на відстані, не розбудив гостей, що спали в Коблановому домі. А навіть якби й розбудив – хіба мало Бесід трапляється в Кабірі хоч удень, хоч уночі…
Просто Фальґримові Білявому дуже захотілося пити. А по воду довелося вийти з кімнати, у темряві спускатися вниз, довго шукати глечик на неприбраному після вчорашньої пиятики столі, потім відводити душу з приводу відсутності в глечику – як і в суліях – хоч якоїсь вологи…
Коли з’ясувалося, що ніхто в домі вже не спить і навіть навпаки – наспіх одягнувшись, усі юрбляться у дверях і лають Білявого на чому світ стоїть – Фальґрим довго дивувався, в’яло відмахувався від наскоків сердитого спросоння Діомеда.
За що? Вірніше – чому?! І йшов він тихо, й зі сходів падав усього двічі, й по стінах лупив не зо зла, а для орієнтації; а що лаявся – та ж упівголоса і з поважної причини, коли проклятущий стіл несподівано гепнувся йому просто йому на ногу, а нога ж боса…
У суцільному гаморі – а дивувався Фальґрим анітрохи не тихіше, ніж поводився до того – якось не одразу звернули увагу на Коса ан-Танью, який, зберігаючи спокій, перший завважив відсутність Чена Анкора й блазня Друдла, а також відсутність їхньої зброї в збройовому кутку.
Зате коли звернули… було вже пізно.
…Усі квапливо розступилися, немов підкоряючись нечутному наказу, і здивовано забряжчала зброя, коли ввійшов Чен Анкор. Він, не затримуючись, обвів усіх важким поглядом, тоді підійшов до перекинутого стола й ретельно витер свій меч об скатертину.
На тканині залишилися іржаво-червоні смуги.
– Там… – глухо кивнув Чен і кудись у бік лівого крила дому змахнув правою рукою, у якій був затиснутий вузький кинджал із вишукано вигнутою хрестовиною. – Там, у провулку… Коблане, захопи смолоскипа… темно в Кабірі… темно!..
І залізний кулак стиснувся ще дужче, ніби вузький кинджал міг вирватися й утекти, або отрутною змією кинутися на кого-небудь.
Усі побігли на вулицю, машинально похапавши з кутка свою зброю, і ніхто спершу навіть не встиг здивуватися тому, що з-за Ченового пояса визирає руків’я тупого кинджала-дзютте, якого завше тягав із собою блазень Друдл Муздрий.
Усі, крім Кобланового підмайстра, який випадково залишився цієї ночі в домі свого устада. Чен, заховавши Єдинорога в піхви, притримав підмайстра за рукав наспіх накинутого чекменя – і чомусь перше, що впало в око юнакові, коли він обернувся, був блазнів кинджал-дзютте за поясом Чена Анкора Вейського.
– У кузню! – Чен страшно ощирився, що, певно, мусило означати усмішку, і владно підштовхнув оторопілого хлопця. – Ключі не забудь!..
Приблизно за годину, коли бойня в провулку перестала бути таємницею, коли провели приреченими поглядами паланкін, де над тілом Друдла – а воно ще іноді здригалося – схилився особистий лікар еміра Дауда, чиї старечі пальці із суєтною безнадією перебирали в сумці якісь склянки; коли в маленької Чин закінчилися сльози, а у Фальґрима – прокльони, коли ніхто так і не зважився назвати своїм ім’ям те, що вчинив цієї ночі однорукий Чен – одне слово, коли всі нарешті повернулися в дім, а відтак на чолі з суворим Кобланом пройшли в кузню, – то питання, готові зірватися з язика, так і не прозвучали.
Двері в Кобланове царство металу були відчинені, у глибині, біля розкритої скрині винувато розводив руками скуйовджений підмайстер…
А за крок від пройми дверей стояв Чен Анкор, із голови до ніг закутий у залізо.
Принаймні так здалося присутнім – хоча сам Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, якби він випадково встав зі свого могильного кургану, побачив би, що значна частина його знаменитого панцира згодом розгубилася, через що важкі лати перестали бути важкими, ставши мало не вдвічі легші.
І звичайно ж, упізнав би шалений Абу-т-Таїб свій кольчужний пластинчастий панцир із опуклим нагрудним зерцалом синьої сталі й сітчастим пологом із розрізами, що опускаються до середини Ченових стегон; упізнав би воронені наручі й опліччя – підбиті зсередини, як і панцир, подвійним бузковим оксамитом, між шарами якого для пружності було накладено кінський волос; упізнав би гостроверхий просічний шолом зі стрілкою, що закриває перенісся господаря і звисає на потилицю кільчастої бармицею…
На овальному зерцалі було вибито двовірш-бейт, який аль-Мутанаббі колись присвятив собі й своєму мечу: