Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 37

Немов канули у міжчасся віки й події, і знову заговорив перший емір Кабірський – хоча лише пам’ять залишилася від аль-Мутанаббі.

Пам’ять, та ще лати.

Хай і не всі.

Поножів, приміром, не було. І наколінників. І чобіт, окутих металом. Не збереглися в скрині. І пояса бойового зі сталевими бляхами не знайшлося, то ж довелося Ченові Анкору своїм старим поясом талію перехоплювати.

Не в поясі, втім, справа, а в тому, що висів на ньому в буденних шкіряних піхвах прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг; а обабіч пряжки стриміли руків’я двох кинджалів: тупого дзютте Друдла і вузького Сая, якого він підібрав у злощасному провулку. – Прощайте, – ні на кого не дивлячись, кинув Чен – і всі завважили, що тепер і ліву, здорову руку Чена обтягає латна рукавиця.

– Прощайте. Хто-небудь нехай передасть емірові Дауду, що Чен поїхав у Мейлань, а в Кабірі ще довго буде тихо, не беручи до уваги пліток. Косе, ти йди додому і збери мене в дорогу. – І навіщось додав іще раз: – Я їду в Мейлань. Сам. Сам під небом…

…Дворецький Чена, худий і суворий ан-Танья, вийшов на вулицю, накинув на плечі короткий фіолетовий зі сріблом плащ – кольорів дому Анкорів – і задумливо торкнувся ефеса свого незмінного естока.

– Аякже, сам… – неголосно пробурчав Кос. – А хто тоді на тобі, Вищий Чене, все це залізо застібати-розстібати буде?! Ти мене поки що не звільняв… а звільниш, тоді ти мені тим паче не наказ, куди і з ким їхати! Правильно?..

І, не чекаючи першого кроку ан-Таньї, згідно брязнув есток із крученою ґардою із чотирьох смуг, на чорній сталі якої було вибите клеймо – єдиноріг, що став дибки.

Правильно, мовляв…

А в кузні щось гаряче доводила Фальґримові Білявому шляхетна пані Ак-Нінчі, підкріплюючи свої докази такими аж ніяк не шляхетними висловлюваннями чабанів Малого Хакаса, що зашарілий Фальґрим лише головою крутив і міцніше спирався на свій дворучний еспадон Ґвеніль. І смаглявий Діомед із Кімени захоплено крутив кривим мечем-махайрою, – мало не зачіпаючи Коблана, що саме надійшов, – і приказував збуджено:

– Усе правильно, Чине, все правильно… та мало що він нам сказав! Емірові й без нас усі подробиці повідомлять, знайдуться доброзичливці… послухай, Чорний Лебедю, ти ж молодець, ти навіть сама не знаєш, який ти молодець!.. лише Мітлу поклади, бо ти мені зараз око виколеш…

…Над Кабіром сходило сонце.

Над далеким Мейланем сходило сонце.

І там, на краю світу, за дуже поганими пісками Кулхана, за Восьмим пеклом Хракуташа, де Вухатий демон У перековує непридатних Придатків, глухо гарчачи й граючи вогненним молотом, – над неймовірною Шулмою теж сходило сонце.

Його промені весело грали на воді, на барханах, на Звитяжцях, які були колись просто зброєю, і на зброї, яка ще не стала Звитяжцями – бо всі рівні перед сходом.

Бо – ранок.

Книга II

Мейлань

Частина IV

Людина і її меч

Розділ 10

1

…Сонце неквапно виповзало зі світанкового серпанку, забарвлюючи в ніжно-рожеві тони далекі смужки хмар на сході, і неголосно шелестіло візерунчасте листя придорожніх тутовиків, уплітаючи у свій шум жебоніння метушливого струмка. Ранок, наче завіса в балагані майданних лицедіїв-мутрибів, розпочинався скрізь, від спекотної Харзи до відрогів Сафед-Кух, і світ готувався народитися заново.

Починався день. Новий день.

І вже процокали по дерев’яному містку з хистким поруччям копита коня…

Ні. Двох коней.

Двох – бо мій надміру вірний дворецький Кос ан-Танья все ж ув’язався за мною. І я нічого не міг удіяти.

Спочатку я наказав – і Кос уперше не послухав наказу. Тоді я змінив тактику і спробував його вмовити. Так само успішно я міг би вмовляти стіну в кімнаті, у якій ми перебували. З тією лише різницею, що стіна б мовчала, а впертий ан-Танья на кожен мій аргумент неодмінно знаходив логічну відповідь, і ця відповідь аж ніяк мене не влаштовувала – то ж суперечка швидко зайшла в глухий кут.

Тоді я розлютився. Напевно, я не мав рації; напевно, це було нерозумно – ні, не напевно, а точно! – але це я розумію вже зараз, а тоді я просто розлютився й заявив Косу, що його звільнено.

Остаточно й безповоротно.

На що мій дворецький усміхнувся із просто обурливою ввічливістю й зажадав письмового підтвердження.

Ще було не пізно передумати, але я так розгнівався, що одразу взяв аркуш пергаменту й кістяний калам, підсунув бронзову чорнильницю й на одному подиху написав наказ про звільнення.

Про звільнення мого дворецького Коса ан-Таньї.

Я лише запізно здивувався, підписуючись правою, залізною рукою – здивувався не так своєму квапливому рішенню, як тому, з якою легкістю зумів утримати в новій руці калам.

Причому текст вийшов цілком розбірливий, хоча й трохи кострубатий, а підпис – схожий на старий.

Кос дуже уважно прочитав наказ, задоволено кивнув, помахав пергаментом у повітрі, щоб просохло чорнило, і послав гінця до міського кади, щоб той завірив справжність документа.

Доки гонець бігав туди-сюди, Кос байдуже дивився у вікно, а я ледь стримувався, щоб не тріснути відставного дворецького чорнильницею по голові.

Нарешті посильний привіз пергамент, згорнений рурочкою й запечатаний особистою печаткою міського кади Кабіра. Ан-Танья заховав сувій у внутрішню кишеню халата і повернувся до мене.

– Отже, я звільнений? – навіщось запитав мій колишній дворецький.

Утім, Кос завжди відрізнявся особливою педантичністю.

– Так! – роздратовано підтвердив я. – Хіба ти читати розучився?! Звіль-не-ний! І тепер ти можеш іти…

– О ні, дорогий мій, це ти тепер можеш іти, – раптово перебив мене ан-Танья, закладаючи великі пальці рук за пояс, – і дуже докладно пояснив мені, Вищому Ченові з родини Анкорів Вейських, наслідному вану Мейланя й так далі, куди я тепер можу йти.

Ой, і далеко мені довелося б іти, якби я послухався Коса!

– …а я поїду з тобою, бо, по-перше, ти без мене пропадеш, не діставшись навіть до Хаффи, не те що до Мейланя, а по-друге, ти мені більше не указ. Куди хочу, туди і їду. А хочу я туди, куди й ти. І до речі, з тебе ще платня, – закінчив він.

Спершу я остовпів і вирішив, що настав кінець світу, а я цього не помітив. А тоді збагнув, що кінець світу тут ні до чого, а просто даремно я звільнив цього негідника.

І не кажучи ні слова, видав йому платню.

З якою він і пішов на базар закуповувати провізію в дорогу.

А вранці наступного дня ми – я і сяючий, як новенький дирхем, ан-Танья – виїхали зі східних воріт Кабіра й звернули на Фаррський тракт, який раніше йменувався дорогою Барра.

«Мей-лань! – дзенькали об кругляк підкови мого коня. – Мей-лань, мей-лань, мей…»

2

Їхали ми не надто швидко – шлях попереду був неблизький і не на один день – але й ніде особливо не затримуючись. По дорозі ми мовчали – мені досі було соромно за свій учорашній спалах, а Кос завжди був не надто балакучий.