Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 55
– Сам ніж на долоню коротший від твого ліктя, заточка однобічна, – не втримався вже Я-Чен, – замість ґарди валик невеликий, і ніж насамперед на зворотному хваті тримається… Так?
– Слухай, Єдинороже, – ще в останні дні дороги Кос навчився безпомилково визначати, хто з нас із Ченом першим звертається до нього, – це твій знайомий ніж?
– Це Хамидасі, архіваріус. Їхнє сімейство тут кожен знає. Пам’ятаю, раніше жартували, що вони на турнірах один із одним сперечаються – хто аркуш паперу трьома змахами на тридцять три частини розріже, щоб туш ні з одного ієрогліфа не обдерти! Гаразд, Косе, кажи далі…
Кос пошкріб своє вилицювате підборіддя й розреготався.
– Так ні, нічого, – пересміявшись, заявив він у відповідь на здивований погляд Чена-Мене. – Усе гаразд… Як ти кажеш, того ножа звуть? Хамидасі? А дідка – Хаом іт-Дасі! Майже тезки виходять… Одне слово, поговорили ми з Хаомом про те, про се, чайничок рожевої настоянки розпили, а далі бачу я у нього на столі книгу розгорнуту! І на лівій сторінці написано: «…і не відшукали під зсувом в ущелині Виючих Псів ні Ю Шикуаня, правителя мудрого, ні славного меча його Цзюваньдао з дев’ятьма кільцями, прозваного Долонею Долі; і плакали всі від Хартуги до Верхнього Вея, і осиротів син невдатного Ю, і овдовіла дружина його…»
– І що? – коротко відгукнувся Чен-Я.
– А поглянь, що в баби написано! Ю Шикуань, сьомий рік ери правління «Спокій опор», і Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець»… Сходиться! Але це не важливо, бо про загибель правителя й слід в архівних книгах записувати, а важливо інше… У бабці в пергаменті що далі вказано?! Ось… За десять років, у сімнадцятому році отих «Опор…» – у майбутньому часі, бач! – ваші родичі записані, Лян Анкор-Кун і меч його, Ковзкий Перст! І ще знак питання поруч стоїть! Мало що, мовляв, за десять років після нещасного Ю Шикуаня з Ляном Анкором-Куном і його мечем буде! Зсув – не зсув, різне в житті трапляється… що ж це за пророцтва такі?!
Бородатий Придаток із гравюри скептично подивився на розпаленілого ан-Танью – то й що, мовляв? Чен і я його підтримали. Ото вже оракул… і без тебе знаємо. Що знаємо? Що нічого не знаємо…
А Кос не звернув на наш ранішній скепсис ані найменшої уваги.
– Я дідкові й кажу: ваш правитель Ю в сьомому році загинув? У сьомому, відповідає. Тут я й запитую: а за десять років до того нічого схожого у вас не траплялося? Дідок подумав і брівки морщить – це, каже, на тридцять другому році ери правління «Весняні потоки»? Я киваю про всяк випадок, і ліземо ми з дідком у паперові поклади! Риємося там, риємося й з’ясовуємо, що смертей безглуздих того року не виявлено, зате було велике горе в родині купця Сейдзі О-рекю, оскільки давній родинний спис купця зламався…
Я стрепенувся, як буває іноді під час довгої й стомлюючої Бесіди, коли відчуєш – ось віно, вирішальний момент! – і звідки лише сили візьмуться!..
– Спис Катакама Ярі?! – нетерпляче запитав Я-Чен. – Так?! Під наконечником масивний гак, загнутий догори?! Подробиці, Косе, подробиці! Що ти там вичитав?!.
– Катакама… – розгублено промимрив ан-Танья. – Катакама Ярі, а щодо гака нічого не знаю… Не записано там про гак, а в Кабірі я таких списів не бачив!.. Прізвисько списа, тобто Звитяжця – правильно, Єдинороже? – прізвисько записане…
– Яке?
– «Білий тигр Ен-цу.» Ось, я виписав…
– Зламалося, кажеш? – із болем запитав Я-Чен. – А наконечник? Наконечник цілий?!
– Наконечник у криницю впав. Вісім разів воду відкачували, мало криницю цю кляту наново не перекопали – глухо! Не знайшли…
– Мир пам’яті твоїй, Катакамо Ярі, Білий Тигре, – прошелестів я, сплітаючи шнури китиць на знак жалоби; і Чен повторив сказане мною вголос, схиливши голову. – Мир пам’яті й спокій праху, старійшино списових сімейств Мейланя… ти знаєш, Косе…
– Знаю, – перервав мене ан-Танья, і це чомусь було доречно й не грубо. – Тепер знаю, а в архіві лише здогадувався. Бо у вас тут мало не кожні десять років якийсь знаний Звитяжець гине. Іноді разом із людиною. Ю Шикуаня з мечем Цзюваньдао зсувом накрило, Білого тигра в криниці не знайшли, за десять років до того, як на замовлення – шабля-шамшер радника Вана випадково з піхов випала й у колесо гарби втрапила, а гарба саме рушила! Шамшер, хоч він і давній, і славний, і з написами на клинку – звісно, переламався! І було велике горе у Вана з домочадцями… І в тому ж дусі – років за сто ми зі старим Хаомом папери підняли! Що не десятий рік – то й подія!.. дивовижна сталість, як бачиш…
«Випадковість, – подумав Чен. – Дика, безглузда випадковість. Хіба мало зброї ламається або псується – ні, чимало… Хто запам’ятає, скільки за століття всякого відбудеться? А якщо й запам’ятає – та не порівняє… запише й забуде…»
«Випадковість? – подумав я. – Ото вже ні, навряд… нема сенсу самого себе обманювати. Це ж не просто відомі Звитяжці, Чене, це все старійшини Ради Вищих, це вони мене й моїх однолітків століття тому з Мейланя вислали! І гинути почали! Що ж це діється? Шулма? – ні, за часом ніяк не сходиться… Тьмяні?! – та їх і немає зовсім, і до чого тоді криниця або колесо гарби? Або той же зсув – навіщо? І, головне – як?!»
«О небо, – подумав Я-Чен, – за що? Не можу більше… не хочу! За що?! За те, що у хвилину слабкості мріяв усе кинути й виїхати? Виїхати шукати тишу? І справді – куди втечеш від неба?.. Біжиш, біжиш, прагнеш до чогось, а піднімеш очі – ось воно, синє, горбате, байдуже, над головою…»
– І нехай лише меч сам спокійно стоїть під небом, – прошептав Я-Чен.
– Сам.
Кос уважно глянув на нас.
– Сам? – різко запитав він, і Мені-Ченові раптом здалося, що це говорить есток Заррахід або Уламок, а зовсім не ан-Танья, людина, що майже втричі молодша від мене.
Від мене, Звитяжця. Коли я народився, навіть Косів дід ще не побачив світу; Кос помре, а я – якщо пощастить – ще довго буду жити… але зараз це все не мало жодного значення, бо в голосі ан-Таньї бряжчала вперта сталь, яка гартом не поступається моєму клинку – скільки б років не відміряла нам обидвом химерна доля.
– Сам? – запитав Кос ан-Танья, людина. – Ото вже ні… І не сподівайся. Це, радше, небо – саме. – І додав, помовчавши і мнучи свої папери: – Саме супроти нас.
6
Коли Кос приніс Заррахіда, Сая й Дзю, я швидко пояснив їм, що й до чого; а потім узявся розповідати вже для всіх про Раду Вищих, Раду старійшин і глав родів Мейланя, і про тих Звитяжців, які належали до неї сотню років тому.
Тринадцять їх було – тих, хто входив у Раду. Тринадцять. І я мимоволі згадав Кобланову розповідь про Повитуху Муніра, що йшов від струмка випробування з дюжиною свідків. І ще я згадав, що Тьмяних – породжень лютого Масуда – теж тринадцять.
Я говорив і знову бачив Звитяжців Ради, немов не століття тому відбувалася наша остання зустріч, а лише вчора; і пам’ять була свіжою, як свіжою буває рана Придатка.
Рана людини.
…Двоє глав роду Прямих Мечів – широкий двосічний Кханда В’ячасена й мій родич-близнюк, легкий і вузький Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст; старійшина шабельних сімейств Шамшер іль-Самак і глава Кривих мечів – могутній Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець», правитель Мейланя; численні ножі й кинджали були представлені в Раді Бадеком ханг-Туном, лезо якого мало пряму спинку, але було вигнуте у формі риб’ячого черева, і Ландинґом Терусом, більше схожим на прямий короткий меч; спис Катакама Ярі, Білий тигр, відтак двозубець Ма, Язик кобри… і далі – бойовий серп Кама Мотогарі, владний і непоступливий, подвійна палиця Убан, страхітливо велетенська сокира Масакірі-кай, Наґіната Каторі сан-Кесе й віяло Сунь-Павлин… Тринадцятеро їх було, Звитяжців Ради.
Я закінчив, і Чен заледве відсапався.
– Я так розумію, – продзвенів Заррахід, – що твого земляка й далекого родича Великого Да торік улітку відкликали з Кабіра саме у зв’язку із загибеллю правителя Цзюваньдао?
– Так, – відповів Я-Чен. – І Великий Да став замість нього главою роду Кривих мечів за спадковим правом або з примхи нинішньої Ради… але правителем він не став.