Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 65

– У Шулму б їх, – мрійливо скрипнув Сай Другий. – Ось де розгулялися б…

Він осікся, а Кос сполотнів. За час нашої подорожі з караваном я встиг розповісти ан-Таньї все, що знав про Шулму від Друдла, Дитячого Вчителя, Сая… усе, що знали про Шулму я і Єдиноріг.

– Один проти восьми, – ледь чутно брязнув Сай. – Усіх убив. І вуха заставникам відрізав. Сам з’явився на той, добровільно…

– Джамуха Восьмирукий! – не змовляючись, вигукнули я й Кос.

– І Звитяжець Чинкуеда, – додав зі стіни Уламок.

– Тьмяний Чинкуеда, – поправив його есток. – Тьмяний… останній свідок Істини Батин. Так, він обов’язково повернеться в Кабірський емірат, тому що він нічого не забув! І він повернеться не сам, цей останній свідок Чинкуеда…

Я з тугою подивився у вікно. Чорне небо й три боязкі зірки в кутку шиби тиснуться одна до одної, немов у страху перед мовчазною порожнечею… Як же я міг забути!

– Він, звичайно, повернеться, – упівголоса сказав я. – І Джамуха Восьмирукий, вождь орд шулмусів, і Тьмяний Чинкуеда, вождь Диких Лез Шулми – але тут їх будуть чекати! Їх навіть зустрінуть із радістю! – їх зустрінуть Дванадцять і Один!

І Я-Єдиноріг розповів про нашу Бесіду біля ставка з Емрахом іт-Башшаром із Харзи й Поясом Пустелі, Маскіном Тринадцятим, колись Сьомим.

Якийсь час усі мовчали.

– Тепер я розумію, – закінчив Я-Єдиноріг, – чому Минулі боги чекали ціле століття! Тьмяні-батиніти, попри все, не порушили клятви. Вони шукали таких, як Пояс Пустелі, збираючи їх по одному, вони вчили, виховували, ховалися – і ось тепер їх знову Дванадцять і Один, і доки Чинкуеда готує Шулму, тут, у Мейлані, дуже скоро відбудеться чергова жертва Минулим богам!

– Тоді виходить, – втрутився Сай, – що вони не гірше від мене знають про те, що Но-дачі й Кунда Вонґ у Мейлані! Адже саме Придатка Кунди хоче вбити цей Пояс Пустелі… А як же вони, певно, раділи з усього того, що ми чинили в еміраті! Адже це для Тьмяних було відродженням Істини Батин, кінцем самотності й втаємниченості!..

– І твої приятелі, Вилорогий, цілком можуть примкнути до Тьмяних, – заявив Уламок доволі противним і в’їдливим тоном. – Ось уб’є цей харзієць Придатка Кунди – треба ж на комусь навчитися всерйоз, крім собак так мавп! – потім підшукають Кунді спільними зусиллями потрібну людину-батиніта з бажаючих помститися кому-небудь… А Но-дачі взагалі на Саїда-на оберуть, Главою Вчення буде! Дуже достойний, по-моєму…

– Ти ніколи не зможеш пробачити мені смерть Наставника? – навпростець запитав Сай. – Так, Дзю?

– Дурню, – буркнув Дзютте, але вже зовсім інакше. – Прощати його, бач… якби я на тебе зло тримав – зламав би тебе ще під час першої Бесіди, у караван-сараї, і було б тобі прощення!.. Тільки я тупий, а відхідливий. Так що терпи й мовчи! До речі, Вилорогий, – гаразд, я старий дурень, а ти який? Себто – тобі скільки років?

– П’ятдесят два, – гордо відповів Сай.

«Палаюча Нюринґа! – беззвучно зойкнув Єдиноріг. – Та він же ще підліток!..»

Заррахід тільки злегка здригнувся й не сказав нічого.

У мене в голові наразі погано вкладалося, що п’ятдесят два роки – це навіть не молодість, або, у крайньому випадку, її початок… але я вирішив, що звикну й до цього.

– Ясно, – підбив підсумок Дзютте. – Відсутність розуму й погане товариство. Шулма, герой Но, брати-недоуки, Шото ще цей… Виховувати тебе нікому.

– Чого це нікому?! – здійнявся Сай. – Я, між іншим…

– Ти, між іншим, мовчи, коли старші говорять, – осадив його Уламок. – Я від тебе не в десять і не в п’ятнадцять разів старший. І сказати хотів ось що: виховувати тебе нікому було. Було! А тепер – є кому. Ось що я хотів сказати.

Сай глянув на Уламка з неприхованим жахом. По-моєму, він зрозумів, кого мав на увазі Дзютте, кажучи про вихователя.

– Ніколи, – задзвенів він, – ніколи ні Кунда, ні Но, ні будь-який інший Звитяжець з яскраво-червоної повстини не примкне до Тьмяних! Ми не хотіли бути вбивцями, нас змусили до цього – як Тьмяні змусили старійшин Ради, – і ми вбивали спочатку, щоб вижити, а потім, щоб навчити виживати вас; але ніколи не вбивали ми просто так, ні заради віри, ні для задоволення!

Сай переривчасто задеренчав, і якби він був людиною, я б сказав, що він плаче.

– А харзієць цей ваш – дурень дерев’яний! – уже зовсім невлад закінчив він. – Балакучий язик Рудного Полоза! Придатка Кунди він, бачите, уб’є… її в Шулмі й не такі вбити намагалися! Ось!..

– Добре, добре, – заспокійливо почав було Я-Єдиноріг, не встигнувши звернути уваги на це «її», стосовно Придатка Кунди Вонґ, але тут у двері постукали.

– Хто там? – крикнув я.

– Послання Вищому Ченові Анкору від Юньер Мейланьської! – почулося з-за дверей. – Гонець щойно доставив…

Двері несміло відчинилися й у щілину просунулися рука зі згорнутим у рурочку посланням із яскраво-червоною печаткою.

– Проти ночі… – пробурчав я і, згадавши, що вже давно ніч, засмутився ще дужче, підійшов до дверей, забрав і розпечатав депешу, і довго дивився на неї, вникаючи в зміст ієрогліфів.

– Спати, – нарешті наказав я, не обертаючись. – Усім спати. Нам із Єдинорогом завтра рано вставати.

– Запрошення? – поцікавився здогадливий Кос.

– Запрошення. На ранішню верхову прогулянку по місту. Навіть коня з особистих стаєнь обіцяє надіслати в подарунок. Ото напасть! Їхати не хочеться, а відмовитися незручно.

– Наречені, – розсміявся на килимі Уламок. – Ні, все-таки добре бути блазнем! Блазнем – добре, а нареченим – погано! Нова істина вчення Батин!

– А я не поїду, – раптом заявив Єдиноріг, причому вголос, щоб усі чули. – Про мене в посланні нічого не сказано. Я – зброя, чого мені їхати й заважати людям розмовляти… І шпиці знову приставати почнуть… ні, не поїду.

– Скотина ти, а не Звитяжець, – беззлобно лайнувся я. – Гаразд уже, сам поїду… за двох віддуватися.

І жбурнув послання на стіл.

Розділ 17

1

Серед ночі я прокинувся.

Зазвичай я сплю на боку, але цього разу спав на спині, і моя права рука, рука аль-Мутанаббі, лежала на моїх грудях.

Навпроти серця.

Серце билося рівно й спокійно.

2

Зранку мене розбудило іржання. Слід завважити, дуже вимогливе й доволі-таки нахабне іржання. Першою моєю думкою було: «Який дурень вивів вигулювати коня так рано, та ще й по цей бік ставка?!» Друга думка була вже інша: «Вухатий демоне У! Я, напевно, проспав час призначеної прогулянки, і тепер пані Юньер у гніві з’явилася до мене й ірже під вікном! Вірніше, це її кінь ірже під вікном… у гніві. Сором який!»

Третя думка була найкоротша: «Хто б не іржав – час уставати!»

На цьому думки закінчилися, я миттю зіскочив з ліжка й визирнув у вікно. У дворі невідомий мені конюх (утім, його яскраво-жовта куртка була прикрашена гербом Мейланя – алебарда, повита плющем) тримав на вуздечку коня. Величезний, геть чорний звір, без сумніву, жахливо породистий – бач, шия яка, і ноги як із мармуру виточені! – і від усвідомлення своєї породистості доволі-таки лютий і норовливий. Конюх сприймався конем як особиста образа, і жеребець (звісно, не мерин!) ставав дибки, бив копитом, фиркав, зарозуміло косився й норовив вирватися з чіпких рук конюха.