Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 67

– Якщо хочеш, Чене, – я пошлю сокола.

– Ні, – занадто поспішно заперечив я. – Спершу я все зважу (ото вже!), а там і…

«У кожній ситуації треба знаходити свої приємні сторони», – філософськи подумав я, з’ясувавши, що ми вже цілуємося. А цілуватися пані Юньер – можна просто Юньер, або навіть Юн – уміла майстерно! Добре, що Демон У був зайнятий покусуванням шиї білої кобилки й тихо стояв на місці.

Цікаво, а коли це ми зупинилися?

Ні, це мені вже нецікаво… може, я правильно зробив їй пропозицію?

Чи що я там їй зробив?.. а Чин візьмемо другою дружиною…

4

…Після цього ми якийсь час їхали мовчки пліч-о-пліч, а тоді я знову не витерпів першим:

– І все-таки – куди ми їдемо, Юньер?

– До брами Семи Небес, – із лукавою й водночас умиротвореною усмішкою відповіла вона. – Цю браму було встановлено в Мейлані на майдані Фонтанів більше восьми століть тому. За легендою, що браму везли на сімох парах биків із самої Кимени, де її візерунчасті стулки кували найкращі майстри; одні кажуть, що на особисте замовлення тодішнього мейланьського правителя, інші – що браму просто захопив у Кимені мейланьський полководець Цао Дунь і привіз сюди як трофей. Принаймні зараз вона стоїть на майдані Фонтанів і відчиняється лише для того, щоб крізь неї проїхав весільний кортеж нової родини правлячого дому. І ми з тобою теж будемо проїжджати крізь браму Семи Небес. Зараз ти її побачиш.

Ми ще раз звернули біля старого храму і незабаром справді виїхали на майдан. Воістину, це був майдан Фонтанів: прозора вода з тихим дзюрчанням текла по величезних мармурових щаблях, а навколо каскаду били фонтани – у формі зігнутих дивовижних риб, майстерно розфарбованих золотом, лазур’ю, сріблом і нефритовою зеленню: сині, чорні, червоні й жовті дракони, тигри, грифони і якісь зовсім невідомі мені чудовиська… Фонтани шуміли, плескалися, дзюрчали; вода весело злітала в повітря десь тонкими струмками, десь величними, стовпами, що повільно спадали розсипаючись дрібним дощем.

У повітрі стояв водяний пил, і промені ранкового сонця, простромлюючи його, народжували яскраву веселку.

Це було не просто красиво – це вражало! До того ж, рання свіжість напоєного вологою повітря – і ще не зниклий смак поцілунку Юньер на губах…

– Брама… – голос Юньер дивно здригнувся.

– Що – брама? – повернувся я до неї. – Я не бачу жодної брами… лише фонтани – щоправда, дуже красиві! Ні, справді…

– Брама! – скрикнула Юньер. – Її немає! Брама зникла!..

5

Брама Семи Небес, виявляється, зникла. Хоча не зовсім. Одна стійка все-таки залишилася. З її розмірів я зумів приблизно уявити, яка ж була зникла брама.

Легенда відверто перебільшувала щодо семи пар биків – або бики вісімсот років тому були надзвичайно хирляві, – але брама була таки чимала. Від стійки її просто відірвали – судячи зі скрутів і петель, що тріснули в кількох місцях. Не знаю, кому це виявилося під силу. А другу стійку взагалі висмикнули з брущатки й забрали разом із брамою.

Сумнівно, щоб для цього сюди приганяли сім пар биків – уночі, по сплячому місту… Липнуть вони до мене, всі ці події, чи що?!

Юньер мало не плакала від образи й обурення, і я почав її втішати – мовляв, брама не голка, знайдеться, поставлять її на місце, і взагалі, Юн, не варто сприймати це так близько до серця, нехай, побісилися якісь дурнуваті жартівники, але ж знайдуть їх, і батогів надають, щоб надалі не пхалися, куди не слід…

Я її вже майже заспокоїв, коли прискакав гонець на змиленій буланій конячці, до якої одразу почав придивлятися мій Демон.

– О правителько Мейланя, шляхетна пані Юньер, – поспішно заговорив гонець, зіскакуючи з коня й припадаючи на одне коліно, – мені велено повідомити Вам, що брама Семи Небес викрадено…

– Що важко не помітити, – холодно кинула Юньер. – Це все?

– Ні, не все, шляхетна пані…

– Кажи! Швидко!..

– Браму знайдено!

– Ось, я ж казав, – знизав плечима я.

– Тоді чому мені не повідомили раніше про викрадення? – Юньер вдавала сувору, але зараз у неї це погано виходило – звістка, що нещасна брама знайшлася, негайно повернула їй колишнє самовладання.

– Ми… ми не зважувалися повідомити Вам про пропажу брами, доки її не знайдуть, шляхетна пані! І коли нам доповіли, де вона зараз перебуває…

– І де ж вона перебуває?

Гонець сполотнів і чомусь зам’явся.

– Вона… вона стоїть, шляхетна пані… – Він зібрався й випалив одним духом: – Вони стоять біля входу на міський цвинтар!

«Хтось дуже не хоче, щоб наше весілля відбулося, – подумав я. – Значно дужче не хоче, ніж, приміром, я…»

І про себе усміхнувся.

Юньер у свою чергу побіліла, як крейда.

Здається, вона теж зрозуміла це.

6

– На цвинтар! – владно крикнула Юньер, розвертаючи свого коня. – Негайно!

Я не зрушив з місця. У мені прокинулися одразу два почуття, заявивши про себе з не меншою владністю, ніж та, що була в голосі Юньер Мейланьської.

Першим була впертість – гнучка й непоступлива, як клинок Єдинорога. Нехай гонець і кинувся шкереберть до своєї буланої кобили – я не гонець і не хлопчик на побігеньках, щоби бездумно виконувати чужі накази.

Я – Чен у Рукавиці. Навіть якщо іноді я про це забуваю.

Упертість була дуже доречна – жаль лише, що трохи запізнилася… дивись, і виплутався б із розмови про весілля з більшим успіхом.

А другим почуття була цікавість – із тих спонук, які змушують із усмішкою заглянути у Восьме пекло Хракуташа.

– Встигнемо! – заперечив я, піднімаючи Демона дибки й змушуючи гінця відскочити від буланої, кинувши повід. – На цвинтар ніколи не слід квапитися! Гей ти, джерело хороших новин, іди-но сюди! Та йди, не бійся…

– Я слухаю вас, Вищий Чене! – поспішно крикнув гонець, і я спиною відчув здивований погляд Юньер.

Погляд сковзнув по спині й відскочив від панцира.

Принаймні, так мені здалося.

– Сідай на коня, – гонець так і не насмілився наблизитись до Демона, і мені довелося підвищити голос. – І пробіжися по найближчих кварталах. Прудко! Знайдеш із десяток жителів – тільки щоб говірких і тих, які страждають безсонням – і тягни їх сюди! Миттю!

– Так, Вищий Чене! – просяяв гонець, який геть-чисто забув про присутність правительки. – Я зараз… я зрозумів вас!..

І – лише копита зацокотіли по майдану Фонтанів.

Тоді я штовхнув Демона У п’ятами в боки й неквапно об’їхав навколо схиленої стійки, – єдиної, що залишилася від брами Семи Небес.

– Тихо зняти таку браму неможливо, – кинув я, розглядаючи покручені петлі. – І…

– Її узагалі неможливо зняти! – запально вигукнула Юньер і осіклася, зрозумівши недоречність своїх слів.

– Тихо зняти таку браму неможливо, – повторив я. – Та й не намагалися їх знімати тихо. Он, і по петлях чимось важким били, і бруківка розкидана… Нехай – майдан, фонтани шумлять, житлові будинки неблизько – але гуркіт, певно, кварталів на чотири розносився! Якщо не більше… Отже, хтось бачив що-небудь, або чув, або ще щось! А цвинтар почекає… цвинтар нас почекає.

– Можливо, я трохи помилилася, – задумливо вимовила Юньер, під’їжджаючи до мене.

– У чому?

– Так… ні, я навіть рада! Просто незвично трохи…

Потім ми мовчали доти, доки не повернувся змоклий гонець разом із дюжиною мейланьців, які голосно перемовлялися і жваво жестикулювали.

Коли я навчився виділяти із загального гамору окремі слова й складати їх в осмислені фрази – я довідався наступне.

Брама Семи Небес була вкрадена царем усіх людожерів-ракшасів і лісовиків-якшів, кривавооким і двоголовим Бхімабхатою Шветою. Знадобилася вона цьому Шветі для його весілля з кабірською Матір’ю всіх піщаних відьом алмасти, Шестиносою Аалою Крох, яке (себто, весілля) відбудеться на мейланьскому міському цвинтарі найближчим часом. Після весілля Бхімабхати Швети з Матір’ю алмасти мусив, як гадають, настати кінець світу, але це ще точно невідомо.