Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 87
Бігцем.
Дикі Леза здригнулися й тривожно задзвеніли.
Чен, запрошуючи, підніс чашу шулмусам, і ще троє найсміливіших – або найдурніших – зважилися повторити подвиг свого нойона, що кашляв неподалік.
Ні, не троє – двоє, бо третій подумав, глянув на своїх стражденних побратимів і повернувся назад.
Утім, з кола не вийшов.
Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.
…Кожен Придаток у нашій родині, як і в будь-якій іншій родині «п’яного меча», тричі проходить випробування предка Хена. На тринадцятому, вісімнадцятому і двадцять першому році життя. Випробування полягає в тому, що Придатка спершу напувають вином до стану «п’яниці з піалою» у тринадцять, «п’яниці зі жбаном» у вісімнадцять і «п’яниці з барилом» у двадцять один. А потім досвідчений Звитяжець у руках досвідченого Придатка – зазвичай це глава роду або родини – веде Бесіду зі сп’янілим молодиком без потурання й жалю.
Якщо випробовуваний падає й не встає – його піднімають, якщо він упускає Звитяжця – його змушують підняти й продовжити Бесіду; і так до тієї миті, яку самі Придатки називають «прозрінням предка Хена».
Тобто, до перших трьох тверезих рухів.
Після двадцяти одного року всі Придатки, що пройшли таку виучку, здатні пити, не п’яніючи.
Нечасто.
Двічі-тричі на рік.
«І після цього в них страшенно болить голова!» – вловив я віддалену Ченову думку…
…Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.
Але відпити йому не дали.
– Там же пити нічого! – буркнув Коблан, спритно відбираючи чашу в Чена, який здивовано опустив праву руку на моє руків’я. – Зараз я доллю… бач, вицмулили все, шулмуси кляті! Раді, певно, на дурничку…
І долив.
Із бурдюка.
Відтак омочив у чаші губи, схвально крекнув і повернув чашу Ченові, під здивоване перешіптування дітей Ориджа.
А Чен побачив, що чаша майже порожня.
Так, ледь-ледь, на денці.
Коваль непомітно підморгнув Ченові, покрутив у повітрі Шпичастим Мовчуном – шулмуси дружно шарахнулися – і відійшов, несучи під пахвою свій бурдюк.
По дорозі він дихнув на нойона Джелме, і той заледве втримався на ногах.
А Чен із полегшенням зітхнув, згадавши обід у Коблана й те, що залишилося від сулії тахирського мускату, і спорожнив і без того порожню чашу.
Чаша відлетіла вбік, Чен похитнувся й зареготав, а я покинув піхви і вказав на купу Диких Лез.
І шулмуси кинулися до зброї.
4
– Це діти, Дзю, – тихо дзвякнув я об клинок Уламка. – Дивись, не забувайся…
– Це – діти? – недобре усміхнувся Уламок. – Тоді дітей корисно карати!
– Ні, Кабірський Кате, – уперше я назвав Уламка на ім’я, якого не міг знати; на ім’я, котре випадково почув у підземній залі істини Батин і яке вимовив у моєму сні ятаган Фархад.
Ім’я, що я більше не вимовлю ніколи.
– Ні, Кабірський Кате. Не так. Дітей потрібно карати, але їх не завжди потрібно знищувати під час покарання.
– Так, Наставнику, – відгукнувся Дзю знайомим тоном, і від цієї суміші іронії й поваги мене кинуло в дріж. І додав відтак: – Добренькі ми… може, воно й на краще.
«Може, і на краще», – про себе повторив Я-Чен, коли Шулма обступила нас із Уламком.
А Чен-Я ще встиг помітити презирливу посмішку Фальґрима Білявого, який дивився на юрбу, що нападала.
Знав Білявий, і еспадон Ґвеніль знав одну з простих істин Бесід «одного з багатьма». Знав, що «лише п’ятеро майстрів можуть напасти на одного, не заважаючи один одному; шостий – завада. А невправні – не більше трьох; четвертий – завада».
І ще знали як люди, так і Звитяжці емірату, що «Бесіда з п’ятьма – праця велика; з десятьма ж – свято душі; з багатьма – відпочинок, бо заважають вони собі, тобі ж допомагають.»
…Цю Бесіду я запам’ятаю до кінця своїх днів.
Запам’ятаю, як Дикі Леза в руках шулмусів після всього, побаченого ними, зовсім не хотіли вбивати, бо тоді вони вбивали б свою останню і єдину можливість зрозуміти й домовитися – а їм уже хотілося розуміти, а не лише сперечатися й доводити; і діти Ориджа здивовано боролися з власною зброєю, яка в останню мить ставала важка й неслухняна.
О Нюринґо, Дикі Леза промахувалися мало не свідомо!
Запам’ятаю, як юрбилися ориджити, пітні, скуйовджені, задихані, забувши про все, прагнучи дістати, дотягтися, довести – і в метушливій погоні за вислизаючою примарою дотягувалися до самих себе, стогнали, падали, сердилися, штовхалися, кричали в гніві й скрикували від болю; а Чен сміявся, і я сміявся, і сміявся Дзютте, і сміх разив наповал, бо він був швидший від мене, невмолиміший від Уламка і хмільніший від Чена.
І сміх – не промахувався.
І ще запам’ятаю, як хльостав плазом по обличчях і руках, а Дзю виривав з вологих пальців схоплені ним шаблі й ножі, і викидав їх геть із кола, і Чен співав лунко й радісно: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!»
– Заради…
…і здивована сокира скрегоче краєм по зерцалу лат, майже захоплюючи за собою ориджита, що перечепився; а я чую віддалений свист Ґвеніля: «Вперед, Однорогий!»
– …клинків…
…і три шаблі, бризкаючи іскрами, схрещуються в тому місці, де щойно було, не могло не бути плече клятого Мо-о аракчі, і в мить їхнього зіткнення вони ще встигають побачити, як мигнуло поруч Ченове передпліччя в кутому наручі роботи старих кабірських майстрів, і до нього притулився Дзютте Уламок, блазень, що забув про жарти – брязкіт, крик, і я підхоплюю одну з шабель на льоту, як підхоплював Емрах іт-Башшар Кунду Вонґ, і викидаю за межі нашої Бесіди…
Затопчуть же, дурепо!
– …Муніра…
…і ось двоє – круглолиций хлопець-шулмус і вузький прямий меч із висіченою хрестовиною – кілька довгих-довгих секунд затято рубаються з нами, і я поправляю їхні удари, даючи пройти впритул, підказуючи мечу («Рідня ж!»), притримуючи Уламка з його ризикованими зауваженнями… а очі горять, і клинки горять, і пауза триває, доки Шулма не згадує, що вона – Шулма, а я не впевнений, що їй аж так хочеться це згадувати…
– …кличу руку…
…летять ножі, блискучі дзьобаті птахи, три ножі й ще один спис, короткий, легенький, юний – і ми зустрічаємо їх, кружляємо в стрімкому танці, не даючи впасти на землю, і ось вони вже знову летять, летять над головами, падаючи в конов’язі під знущальний шелест ножів Бао-Гунь, а знахарка Ніру лежачи плескає в долоні…
– …аль-Мутанаббі!
…тиша.
Дивна, незвична, недоречна…
Я вже чув таку тишу – мовчання долі, яка зненацька стала серйозною.
Вони стояли й дивилися, але вираз обличчя кіменця Діомеда нічим не відрізнявся від виразу обличчя будь-якого шулмуса, а застиглий на Фальґримовому плечі Ґвеніль був подібний до завмерлої на півзмаху шаблі рудовусого; і кола Кабіра й Шулми перемішалися.
Чен повільно обвів поглядом статуї, які ще мить тому кружляли у вихорі, тоді повернув голову – і я почув, як придушено зойкнув Уламок, і побачив праву Ченову руку.
Побачив його очима. Очима Чена Анкора.
Чена в Рукавиці.
Шалений удар випадково розсік ремінь, яким наруч лат кріпився до зап’ястя, і тепер сам наруч бовтався на ремінці, а рукав каби, яку Чен надягав під лати, взагалі виявився геть-чисто відірваним, – і рука аль-Мутанаббі була оголена.
Ті ремінці й застібки – особлива Кобланова гордість – за допомогою яких рука аль-Мутанаббі колись, у майже нереальному минулому, пристібалася до кукси, кудись зникли, наче їх і не було…
Рука не трималася ні на чому. Вона просто – була.
Її тепер не можна було зняти.
Хіба відрубати заново.
І Ченова шкіра від краю колишньої латної рукавиці до ліктя була сіро-лускатою, немов металеві кільця вросли в живу плоть, перетворюючи її в себе, плавно переходячи від смерті до життя, від неможливого до можливого, від правди до неправди, від минулого до сьогодення…
Від Звитяжця до людини?
– Асмохат-та! – видихнула Шулма.
– Клянуся Нюринґою… – промурмотали Кабір і Мейлань.
«Та що ж це таке?!» – у сум’ятті подумав Чен-Я; а Уламок мовчки повернувся за пояс, нічого не сказавши.