Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 91
Якщо лише ориджити не замовчували про додаткові джерела води.
Ішли ми не навпростець, а якимись хитромудрими зигзагами, і за неповний місяць я доволі терпимо міг говорити шулмуською, завваживши безсумнівне й доволі дивне споріднення мов Шулми й Малого Хакасу. Саме з цієї причини Чин вивчила їхню мову значно краще від мене; в решти виходило по-різному.
У Коса не виходило зовсім. Потім з’ясувалося, що в ан-Таньї язик не згортається рурочкою, і в цьому корінь усіх лих. Спільними зусиллями язика згорнули, після чого Кос перестав з нами розмовляти – зате заговорив із шулмусами.
Причому майже одразу знайшов із ними спільну мову. І старий Тохтар називав Коса батьком. Це звучало як Коц-ецеге, і я ледь стримувався від сміху щоразу, коли це чув.
Там же, у поході, ми вперше побачили луки й стріли. Усім нам – і людям емірату, і Звитяжцям – вартувало неабияких зусиль зрозуміти, що це не Дикі Леза, і не Звитяжці, а дійсно річ, і при цьому – зброя.
Річ-зброя.
Утім, люди все ж збагнули швидше – адже Фаріза билася в залі істини Батин жаровнею, і жаровня була річчю, і одночасно зброєю. До речі, у битві на кордоні Кулхана шулмуси не користувалися луками, маючи намір взяти нас живими й повести з собою в Шулму, що, властиво, й сталося, але зовсім інакше, ніж передбачали ориджити, і це було добре. Але під час переходу через піски швидко з’ясувалося, що турнірні навички дозволяють більшості з нас рубати стріли в польоті, або ухилятись, як я.
Для Звитяжців сама думка про те, що на світі існує мертва зброя, була блюзнірською. Нарешті Чань-бо припустив, що колись лук і стріли зможуть стати Дикими Лезами, а потім – Звитяжцями; і наші поліровані супутники з цієї хвилини перестали обговорювати мертву зброю шулмусів.
Вони навіть говорити про неї перестали.
Немов її й не було.
Я ще подумав, що так люди ставляться до божевільних родичів, причому далеких, і навіть не божевільних, а людей-рослин. Із зовнішньою байдужністю й внутрішнім соромом. А Матінка Ци на одному з привалів згадала, що в якихось сказаннях часів аль-Мутанаббі й Антари Абу-ль-Фаваріса згадувалися предмети, які цілком можуть виявитися луками й стрілами. Певно, в еміраті цей вид зброї так і не зміг перестати бути річчю, стати Звитяжцем, і поступово вимер.
Остання думка про вимирання належала не бабці, а Єдинорогові.
Але не важкість шляху, і не шулмуські луки, і навіть не смерть деяких поранених – мало не сказав: «На щастя, не наших поранених», – і зрадів, що не сказав, – не це турбувало мене найбільше.
Просто я в міру просування вперед усе більше перетворювався з людини на релігійний символ.
Мене опікували (коли я обурювався – мене опікували непомітно), мною захоплювалися (коли я сердився – мною захоплювалися здалеку), мені поклонялися (коли я протестував – мені поклонялися подвійно).
Шулмуси зверталися до мене не прямо, і навіть не побічно, а якось відсторонено, немов я й не був присутній тут, серед них, не їв ті ж коржі й не пив ту ж воду.
– Чи не хоче Асмохат-та випити води?
– Нехай Асмохат-та притримає Мангуса У – попереду чорний пісок…
– Чи не волів би лускорукий перейти в тінь?
І все це з поклоном, опустивши очі…
Спершу я вважав такий спосіб спілкування властивою Шулмі традицією, і якось сказав Кулаєві шулмусько-хакаською мішаниною слів:
– Чи не передасть Кулай нойон мені он той шматочок солонини?
Кулай захекався, подавившись недожованим коржем, поспішно передав мені вказану солонину й утік до коней, не довечерявши.
І я зрозумів, що мені досить вказати пальцем, щоб діти Ориджа шкереберть кинулися в означеному напрямку – хоч по солонину, хоч по смерть, хоч куди.
Не можу сказати, що мені було приємно.
Зате тиснуло дужче від панцира в спеку.
Не треба бути надміру розумним, щоб здогадатися – справжній Асмохат-та був для дітей Ориджа єдиною можливістю залишитися живими. Якби я виявися брехуном – за їхні життя в Шулмі ніхто не дав би й зламаного клинка.
Єдиного за все.
Але не самі лише шулмуси – мої колишні знайомі з Кабіра й Мейланя зверталися до мене з шанобливістю, яка межує з улесливістю. Якось, коли ориджити всією юрбою поскакали вперед щось розвідувати, я зібрав своїх і зажадав припинити це неподобство.
Інакше я й сам увірую, що я – Асмохат-та.
Усі перезирнулися.
– Друдл казав, що він – дурень, – прогудів Коблан Фарізі, немов намагаючись пояснити їй дивацтво моєї поведінки. – Я маю на увазі, що Чен – дурень. А Асмохат-та – великий і могутній.
– А-а-а, – замість Фарізи розуміюче закивав Асахіро. – Тоді ясно.
– Що вам ясно?! – закричав я. – Що вам усім ясно?! Хто-небудь може зі мною поговорити по-людськи?!
– Ні, – жорстко відрізав Кос. – Ніхто не може. Інакше кожен із нас зможе забути й заговорити з тобою по-людському при сторонніх. Або нас можуть підслухати – а ми будемо в той момент говорити не кабірською. Або ще щось. А для шулмусів ти – Асмохат-та. На віки вічні. Терпи, Чене у Рукавиці.
– Терпи, – співчутливо повторила Чин.
«Терпи, Чене, – беззвучно підтримав мене Єдиноріг. – Я ось теж терплю… знаєш, як вони мене називають? Могутній Палець бога Мо! Ото Ковзкий Перст зрадів би…»
Я знав, хто кого і як називає. І розумів, що не маю рації. Якби ж від цього мені ставало хоч трішечки легше…
Особливо різко я відчув свою новоявлену значущість, коли Кулхан раптом закінчився, і ми ніс до носа зіткнулися з шулмуською заставою з восьми вояків. Вони нічим нам не загрожували, вони навіть не встигли до нас під’їхати – але я одразу ж опинився в другому ряду, а переді мною зринули спини Коса, Фальґрима, Асахіро, Кулая, закриваючи собою великого й могутнього Асмохат-та; а за мною зімкнулися в бойовій готовності інші, готові лютою лавою охопити мене з двох боків і виплеснутися вперед, якщо перший ряд упаде й Асмохат-та опиниться перед ворогом.
Вони готові були вбивати за мене.
Вони готові були вмирати за мене.
Чим я міг оплатити це?
Не знаю…
Доки я так міркував, Кулай встиг облаяти сторожових шулмусів моїм іменем, ті встигли випустити в нього кілька стріл, Ґвеніль і Но-дачі припинили це в найбуквальнішому значенні, і заставники втекли.
Непогано для початку.
А хто б сповістив мого улюбленого онука Джамуху про прибуття його улюбленого діда? Вірніше, останнього втілення його улюбленого діда?!
Цьому Кулаєві дай волю – він моїм іменем такого накоїть…
Ми їхали по Шулмі.
Ось уже третій день ми їхали по Шулмі.
2
…Роздратоване іржання Демона У вивело мене із замислення.
Перше, що здивувало, – це незвичне шикування нашого загону. Незвичне, бо я раптом опинився попереду, за мною півколом вишикувалися мої співвітчизники, а вже за ними збилися в купу діти Ориджа, що нагадували переляканих овець, які вдалися до захисту сторожових псів.
Другим приводом для стискання плечима був осінній степ перед нами, напрочуд безпечний і пустельний. Якщо не завважувати самотнього чоловіка, що наближався, ведучи за вуздечку непоказного коника.
А так – нікого й нічого.
Якщо не завважувати… навіщо його завважувати, чоловіка цього? Один собі й один, як не завважуй…
Отож – якби перед нами стало військо – чи дали б мені змогу опинитися першим? Навряд. Певно, змусили б назад сховатись, а ще краще – у землю зарили б!
На якийсь час.
Для безпеки.
– Хто це? – запитав я кабірською.
Ще в Кулхані ми вирішили, що розумно буде не вчити шулмусів говорити по-нашому.
– Це шаман Ур-калахая, – із-за спини повідомив Асахіро, і мене неприємно різонули нотки марновірного страху в його голосі. – Служитель Безликого.
Ясно… якщо вісім дозорців, то Асмохат-та назад, а герої – вперед! А якщо служитель якогось Безликого – то все навпаки…
Що ж це за Безликий?
– Ану я його за вуха притягну, – кровожерливо заявив Фальґрим і, не чекаючи дозволу, погнав коня до чоловіка, який і далі ішов так само неквапно.