Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 92

Я спостерігав, як велет на ім’я «Фальґрим на коні» порівнявся з шаманом і навис над ним; потім шаман підвів голову і глянув на Білявого. Погляд був короткий і гострий, як умілий випад, після чого шаман так само неквапно продовжив шлях, а Фальґрим круто розвернув коня й поскакав до нас.

Коли я глянув в обличчя Білявого, мене вразили його очі. Вони були висічені з сіро-блакитного льоду й відтавали повільно, занадто повільно, щоб Білявий міг бачити. Принаймні, зараз він не бачив нічого.

Або бачив щось, невидиме нам.

Еспадон Ґвеніль заклопотано підстрибував, лежачи поперек кінської холки.

– Що це з ним? – продзвенів еспадон, коли Фальґрим проїжджав повз нас. – Я… я його не відчуваю! Ні, вже потихеньку починаю… Єдинороже, запитай у Чена – із Фальґримом усе гаразд?

– Не знаю, – відгукнувся Єдиноріг-Я. – Але незабаром довідаюся.

І я штовхнув Демона У п’ятами в боки.

Побачивши, що я наближаюся, шаман зупинився. Я тричі об’їхав довкола нього – довкола доволі-таки хирлявого чоловічка в довгополому й просторому халаті, від коміра до подолу обвішаному якимись брязкітками з темного металу. Шаманове волосся було біле – не біло-лляне, як у Фальґрима, й не каламутно-сиве, як у старого Тохтар-кулу (тим паче, що служитель Ур-калахая був аж ніяк не старий, не набагато старший від мене), а молочно-срібне, і волосся такого кольору я бачив уперше в житті.

Сам шаман увесь час дивився собі під ноги, немов боячись перечепитися, то ж я не бачив його обличчя – та мене не полишало враження, що цей маленький беззахисний чоловічок, який не має при собі ніякої зброї (а він її не мав або ховав надзвичайно успішно), уже встиг довідатися про мене все, що можна довідатися, дуже уважно оглянувши.

– Я бачу того, хто називає себе Асмохат-та? – нарешті запитав шаман, і далі не підводячи голови. – Так?

Шаманова мова була глуха, але виразна; і ще більше схожа на хакаську, то ж я одразу зрозумів майже все.

Особливо приховане глузування.

– А я бачу того, хто насмілюється ставити такі питання? – відгукнувся я.

Шаман ледь чутно хихикнув. Схоже, він теж зрозумів те, що хотів, і був радий цьому.

– Степ ще не знає про появу Асмохат-та, – задумливо мовив він.

– Але якщо Джамуха Восьмирукий встигне дізнатися першим і послати тумени своїх вершників у потрібний час і в потрібне місце – степ може взагалі не дізнатися про Асмохат-та або дізнатися, коли буде пізно.

Внутрішньо я не міг із ним не погодитися.

Але зовні…

– Ти набрид мені, дурний чоловіче! – я вимовив це вкрай лиховісним шепотом, на який лише був здатний, і слово «чоловіче» пролунало так, ніби я сам людиною і близько не був. – Чи тобі вирішувати, що рано, а що – пізно?!

Шаман Ур-калахая різко підвів голову – і я немов з розмаху налетів на його очі.

Чорні-чорні.

І в них щось ворушилося.

Я мимоволі потягнувся вперед, відчуваючи, як тварюка на дні чорного погляду нечутно й невблаганно кличе мене до себе, як вона ліниво виповзає зі склепу очниць і сама рухається до мене, чіпко хапаючись за липку ниточку, що простягнулася між нашими душами, і ось вона вже всередині мене, порпається, шукає, винюхує – і їй назустріч встає Кабір, і вежа Аль-Кутуна, поруч із якою все почалося, і…

І наче спалах холодного полум’я пронісся над світом, перекреслюючи його – немає Кабіра, немає вежі, немає видінь, немає пам’яті, яку насильно висмоктують, а є безпристрасний меч у залізній руці, і чорна тварюка біжить у страху, ховаючись за тремтячими повіками, прагнучи зникнути, щезнути, не бути…

Я відчув знайоме руків’я Єдинорога під пальцями аль-Мутанаббі; і руків’я відчуло пальці.

Єдиноріг був у піхвах.

І ще він був у мені.

– Ти шукаєш смерті? – запитав Я-Єдиноріг у шамана, що відвернувся.

Голос мій плавився крижаним дзвоном, змушуючи служителя Безликого мерзлякувато пересмикнутися.

Він заперечно похитав головою, і в шамановому погляді більше нічого не рухалося саме по собі. Зараз там нічними зірками, риб’ячою лускою у вирі мерехтіли іскорки подиву.

Мерехтіли – і згасали одна за одною.

– Ні. Я хочу відвести Асмохат-та в таке місце, де у нього буде можливість міркувати без зайвих побоювань.

Усе ж він вимовляв «Асмохат-та» без належної поваги, до якого я, мушу зізнатися, встиг звикнути.

– Мене звуть Куш-тенгрі, – подумавши, додав він, шулмус із обличчям, яке не запам’ятовується чорним поглядом і срібним волоссям. – Багато хто називає мене Неправильним Шаманом.

Я байдужно кивнув.

Я не знав, якими мають бути правильні шамани.

3

…Конячка нашого несподіваного попутника прудко бігла поруч зі мною на чолі загону. Демон У спершу намагався протестувати щодо такого сусідства – але конячка скоса глянула на нього, і Демон втихомирився, а я запідозрив коня в належності до шаманського стану.

У білястому небі пролунав ледь чутний пташиний крик, подібний до стогону, і, затихаючи, полинув удаль.

– Гуси, – сказав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Тепла шукають. А відлітати боляче. Тому й кричать…

Я підвів голову й заледве розрізнив клин гусей – чи не гусей? – який повільно просувався на південь.

– Двоє не долетять, – продовжив Куш-тенгрі, почухуючи свого коня між вухами. – Сизий до вечора відстане. А той, що з чорним хвостом, до завтрашнього полудня витримає. Бач, бідолаха, надривається…

Я ще раз глянув у небо. Сизий, бач, до вечора відстане… Ні, по моєму, шаман не збирався морочити мені голову. Хоча все ж заморочив, хотів він того чи не хотів…

– Хуш! – прикрикнув шаман.

Його кінь без особливого натхнення додав ходу. Я ж навпаки – непомітно натягнув повід і притримав Демона. Сам не знаю навіщо.

З упертості, певно…

– Коблане, перебирайся сюди! – почувся із-за мого плеча голос Асахіро. – Тут Тохтар-базіка про провідника нашого окатого казки розказує. Джир про те, як Куш-тенгрі гурханові Джамуці майбутнє пророкував! Під’їдь, я тобі сам цей джир проспіваю, щоб коротше було!..

Говорив Асахіро кабірською й, схоже, не так для Коблана, як для мене.

– Угу… – пролунало за спиною, і гучна луна цього «угу» почала зміщатися праворуч – Коблан перебирався ближче до Асахіро.

– Ти розумієш, Коблане, – неголосно, але цілком чутно продовжив Асахіро, – у Шулмі дуже багато богів і дуже багато шаманів. Творець їх знає, шулмусів цих, навіщо вони собі стільки навигадували?! Жовтий Мо – заступник воїнів і владика смерті, Гентер – бог злодіїв і конокрадів, Килчі-ара пологам у жінок допомагає, Лисий Боортун овець охороняє, на тій сопці Чилтай-мисливець звірів ганяє, на цій – Ултай-лікар трави цілющим соком напуває…

– Це коротше? – буркнув Коблан. – Тоді я краще Тохтара послухаю.

– І не зрозумієш нічого, – відрізав Асахіро. – Тохтар говорить швидко й багато, а ти розумієш повільно й мало. Отож, богів багато, шаманів ще більше, а Ур-калахай, Безликий, один. І служителів у нього всього десятка півтора, якщо не менше. Іншим богам щодня в обличчя заглядати треба – чи не супляться? А в Безликого обличчя нема, заглядати нікуди, йому й цих шаманів вистачає.

Асахіро знову понизив голос.

– І як служителі Ур-калахая бояться частіше, ніж слід, Безликому набридати, так і шулмуси не люблять цим шаманам в обличчя заглядати. Надто вже бояться їхніх прокльонів… чиї-чиї злі слова, а прокляття шамана Ур-калахая дуже рідко мимо проходить! Тому й живуть вони біля священної водойми, подалі від усіх, і по степу нечасто їздять – усі, кому потрібний шаман Безликого, самі до нього приходять.

– Але ж священна водойма в тіні плаща Жовтого бога Мо! – заявив нетямущий Коблан. – Ото й жили б там служителі Мо – до чого тут Безликий?!

– У Мо немає служителів. Йому воїни будь-якого племені служать – військовою доблестю й смертю ворогів. Іншої служби Жовтий Мо не визнає. Просто місцевість навколо священної водойми заповідна, на ній споконвіку ні воєн не було, ні крові не лилося. Ось тому кожен шулмус може туди безбоязно приїхати й у шамана Ур-калахая про долю свою запитати.