Хліб із хрящами - Бриних Михайло. Страница 24

А хіба його перші враження могли бути інші? Вся справа в густині неба.

Наприкінці зими, коли сніг зрікається чистоти і з демонічним реготом виштовхує на поверхню фекалії, пляшки, обгортки від цукерок, кістки тварин (весна іде, красу несе), найгостріше відчуваєш її, цю жорстоку густину неба. Перші випари відмерлої плоті, розморожені, підморожені й знову розігріті бездумним сонцем линуть у височінь, де знову загусають. Так, цей неапетитний холодець неба можна їсти ложкою, краяти тупим ножем, хоча така ідея викликає лише збридження.

Варто тільки підняти руку — і холодні липкі драглі охоплять зап'ястки, потраплять до рукавів.

Тепер він дивився за вікно — й відчував, що відбув свою подорож по колу: цього грудня небо втратило густину, назавжди. А мертва плоть на цій побіленій плямами чорноті підмерзає, тане, чорніє майже так само; різниця хіба в тому, що цієї пори смерть отримає в подарунок пригорщу льодяників, а не кленовий сироп.

Отець Дмитро кинув Олексієві старого светра:

— Тут такі витягнуті рукава, що й рукавиць... еее... не треба. В хаті під ранок стало холодно, але вчитель тремтів з інших причин. Він готувався до чогось такого, але до кінця не міг

повірити, що все це може відбуватися насправді. Він подумки повертався до тещиної могили й уявляв, як земля починає осипатися з горбка і западати. Далі він не хотів нічого уявляти, але фантазія працювала в автономному режимі, й він не міг покласти цьому край.

Отець Дмитро налив дві чашки води й поставив до мікрохвилівки.

— Сюди вони не полізуть... заспокойся, — вже вкотре повторив він.

Олексій змусив себе не дивитися у вікно. Принаймні, на декілька секунд.

— Я багато разів читав, що настане день, коли мертві постануть із-під землі, але вважав, що це не можна сприймати так буквально, — сказав учитель.

— А що тобі заважає сприймати це... еее... буквально? Особливо тепер... коли мерці шастають по околицях і навіть... еее... людей... жеруть. Куди вже буквальніше.

— Я не про те. Просто Судний день, навіть якщо б він і відбувався саме так, — він не може бути настільки локальний. Як це ти собі уявляєш: у нашому селі настав Судний день, а в сусідньому, чомусь, ні?! Значить, це щось інше.

Дзенькнула мікрохвилівка й Олексій мимоволі стрепенувся. Нерви взяли відгул, це факт. Отець Дмитро засипав до чашок по дві ложки розчинної кави.

— Знаєш... я ніколи не був хорошим... еее... проповідником, тому... поясню це все по-простому. Так, Судний день — не подія місцевого... еее... значення, тут ти... правий. Але ж це... тільки початок. А що буде завтра? Післязавтра? Вибач, але в Біблії... нічого не сказано... про терміни, ну... еее... скільки це все... триватиме. Головне, що це вже... почалося. Може, не тільки тут, а й ще... десь.

Вони думають, що можна... еее... "локалізувати зону лиха". Нагнати армію, поставити на дорогах... блокпости, оперезати район колючим... еее... дротом — щось у такому... стилі. Врешті-решт, перестріляти всіх... підряд.

— Не знаю, — Олексій схилився над своєю чашкою; у розчинній каві йому подобався тільки запах, пити її він не міг. — Але якщо перебити всіх цих нелюдів, то є шанс, що зараза не пошириться.

Отець Дмитро похитав головою:

— Яка ще... зараза? Про що ти? Відколи це таїни життя... і смерті... еее... стали "хворобою"? Ніхто допуття не знає...

еее... що і чому... відбувається. Тільки не кажи мені, що розповідають... еее... у новинах, — я вже втомився... слухати... ці нісенітниці.

— Учора, до речі, один лікар виступав, так він казав, що це, можливо, масовий психоз. Таке траплялося в історії, коли люди масово божеволіли. Доходило до колективних самогубств.

— Цей лікар — сам... ідіот, прости... еее... Господи. Скільки можна... одне і те ж... божевільні не вилазять після смерті... з могил.

— Так про це ніхто й не говорить. Хто ж повірить? А от масовий психоз — звучить набагато краще. От подивись, як у нас все складається... Всі ж чудово знають правду, все село. Проте люди звикли, що завжди можуть відкупитися від проблем. І коли нема кому платити — ось тоді починається паніка. Якщо нема кому платити — це кінець. Тому й сидять усі по хатах. Сидять і чекають.

— Ну, а ти? Що ти... собі думаєш?

Олексій відсунув чашку на край столу. Кава вихлюпнулась йому на пальці.

— Думаю, що нам не пощастило... Що дожили до сьогоднішнього дня.

— Нехай так... не пощастило. Але в одному ти... еее... помиляєшся. Якщо від проблеми не можна відкупитись — її можна... еее... знищити.

— Дивно це чути від священика.

— Ну... якщо вже говорити... відверто... я не дуже добрий... еее... священик.

Розділ 15.

Червоні чобітки

Кал марив уві сні. Кричав щось про корпоративні цінності й інформаційну блокаду ринків. Немає в світі густішого мороку, ніж неспокійний сон копірайтера.

Віталій, як личить керівникові солідної фірми, хропів на печі.

Баба Ніна домила посуд і тепер якось розгублено дивилася на мидницю.

— Може, краще вранці вилити? — підказав Кузьма, випередивши бабине прохання.

Сусідка тільки відмахнулася.

— Давай, поможеш мені. Я двері потримаю, а ти тако-го на подвір'я, — й вона показала, як "тако-го" виливати милини.

Ніч видавлювала очі. Десь далеко (а насправді — через дорогу) ледь-ледь пробивалося крізь віконниці світло.

— Не сплять люди, не сплять, — закивала стара. — Все повертається на круги своя. Тільки от димком не тягне, слава Богу. Слава Богу.

Сіли за стіл. Баба поправила хустину, розгладила перед собою скатертину.

— Може тобі, синку, ще чаю запарити?

Кузьма похитав головою. Чаю він би випив, але сама тільки думка, куди цей вечірній чай пожене його серед ночі, прекрасно вгамовувала спрагу.

Так і сиділи мовчки, коли почули якесь тихе шарудіння. Баба відступила до печі, перехрестившись. Хтось шкрібся в двері, немов пес. Кузьма відчував, як кров спершу вдарила темною хвилею в голову, в очах з'явилися білі спалахи, кімната раптово почала плавитись і тремтіти, як зображення в зіпсованому телевізорі. За мить ця хвиля запаморочення відкотилася, та якби просто зараз сталося щось жахливе, він навіть не зміг би підвестися. Двері здригнулися від кількох сильних ударів.

Із печі зіскочив Віталій. Круглі очі на його заспаному обличчі — справжні прожектори тваринного переляку — швидко обнишпорили кімнату.

— Гості? — прохрипів він, закашлявшись.

Баба Ніна підпирала піч і притискала до грудей рогача. А втім, ані поворухнутись, ані сказати щось вона не могла.

Кілька секунд тиші, потім — рипіння снігу під вікном. І — стукіт.

— Ану, дайте мені, — Віталій відібрав у баби Ніни рогача й підступив до вікна. В нього з'явився азарт, а стиснуті в нитку губи й хижий погляд свідчили, що шеф прокинувся і готовий почати нараду.

Зачепивши рогачем край фіранки, Віталій зірвав її з вікна й замахнувся.

Баба Ніна зойкнула й схопила Шкуряна за лікоть. Чоловік, що тарабанив у шибку, кліпав божевільними очима, його губи беззвучно ворушилися. Він був перемазаний кров'ю та грязюкою, над правим оком набрякла чимала гематома, та одне не викликало сумнівів — він був живий.

— Василько! — вигукнула баба Ніна. — Це ж Василько!

Як він утік із відділку і де блукав — можна було тільки здогадуватися. Сам він, звісно, нічого пояснити не міг, тільки белькотів безладно, змахував руками, схлипував, затуляв обличчя.

— Дуракам завжди щастить, — констатував Віталій, і це була єдина версія, що пояснювала втечу Василька.

Баба Ніна сяк-так відмила його, перевдягнула в свою стару кофтину й тепер годувала з ложечки пісним борщем.

Віталій витягнув пачку тонкого "Парламенту", відламав від цигарки фільтр, закурив.