Хліб із хрящами - Бриних Михайло. Страница 22

Спати більше не хотілося. Став біля вікна. Крізь простирадло сірого снігу де-не-де пробивалося чорне листя. Цей сніг іще не мав достатньо сили, щоб зігріти землю і заспокоїти назавжди це мертве листя. Короткі тіні від цвинтарних хрестів. Лівий край кладовища — весь чорний. Відколи його щодня перекопували, сніг уже не падав.

Отець Дмитро відчинив кватирку. Повітря увірвалося в його легені разом із запахом тютюнового диму. Цей запах був ледь відчутний, і тільки колишній затятий курець міг вловити його на такій відстані.

Він припав до вікна, й розгледів на цвинтарі, чорній його частині, ще одну тінь. Це не могла бути тінь від хреста. Тим більше, що навряд чи цвинтарний хрест міг випускати легкі пасма диму.

Отець Дмитро кинув погляд на рясу, охайно складену на стільці, й поліз у шафу по джинси та синю спортивну куртку з емблемою Nike.

Перед порогом зупинився, швидко перехрестився на покуття і вже відчинив клямку на дверях, коли згадав про щось і повернувся на кухню. Відсунувши стола убік, намацав на підлозі потрібну дошку, підчепив її ножем і потягнув на себе. За мить, розгорнувши просякнуту мастилом ряднину, він дивився на відгомін свого колишнього життя: АКС, десяток РГН, безшумний револьвер ОЦ-38, НКВД-шна фінка, ще кілька армійських ножів. Хвилину він стояв навколішках над сховком, втупившись поглядом на покуття, "...помилуй і спаси нас", — прошепотів він чи то лику Спасителя, чи то ящику з наступальними гранатами. Сховавши за халяву чобота фінку, прихопив револьвера, все інше загорнув, припасувавши дошку на місце.

Коли тільки приїхав сюди, йому відразу запропонували жити в цьому будинку: хата-церква була поруч. А тепер і новий цвинтар — через дорогу. Зручно. До нової церкви однак зараз ніхто не ходить. І вже навряд чи піде.

Вимкнувши світло, він тихо прочинив двері й непомітно зіскочив з ґанку через бічну огорожу; намагаючись триматися ближче до посадки, обійшов цвинтар збоку. Хоч хто б там чатував, варто було його заскочити зненацька.

Тихцем підійти до чоловіка, який причаївся біля однієї з насипаних учора могил, було не складно: мішанка снігу й перекопаної землі дозволяла пересуватися беззвучно. За кілька метрів отець Дмитро зупинився. В ніздрях лоскотав тютюновий дим. Ліворуч від чоловіка в землі стирчала лопата, праворуч, біля самих ніг, отець помітив сокиру. Статура чоловіка, його жорстке волосся, що смішно стирчало на тімені в різні боки, фуфайка з надірваним рукавом, — усе це розвіяло настороженість отця Дмитра. Він ступив крок уперед, під ногою шелеснула стрічка з вінка.

— Що, отче, прокинулися нарешті? — спитав чоловік, не озираючись.

— Дякувати Богу... — пробурчав священик. — Я ж не спізнився?

— Це залежить від того, на що ти збирався встигнути, отче. Якщо на "зо святими упокой" — то вже нема смислу співать, а якщо допомогти хочеш — то в самий раз.

Отець Дмитро знав Олексія з перших днів, як тільки приїхав до села. Олексій був учителем у початковій школі. Киянин у п'ятому коліні, продав батьківську квартиру й переїхав із сім'єю в Міцне. Сам збудував хату, завів господарство. Так і жили вчотирьох: він із дружиною та п'ятилітньою донькою, ще й теща до них згодом перебралася. Жили мирно, багатьом на заздрість. У цьому сенсі Олексій був нетиповим зятем. Правда, до церкви ніхто з них не ходив, хіба що на Великдень.

Коли відкрили завод, Маргарита Семенівна, Олексієва теща, пішла влаштовуватися на роботу — її одразу взяли бухгалтером, у сім'ї тільки про це й розмов було. Три дні тому вона померла від внутрішнього крововиливу. Прийшла з роботи, лягла — і не прокинулася. Тепер Олексій сидів біля тещиної могили й курив одну цигарку за одною.

— Ти б, Олексію, додому йшов. Жінка хвилюватиметься. Сам знаєш, про що в селі говорять.

Олексій здивовано поглянув на отця Дмитра:

— Знаю. Тому й сиджу тут.

— Навіщо?

— Мені треба дочекатися, — він подивився на небесну чорноту. — Зараз вони полізуть.

І, наче ці його слова виявились умовним сигналом, неподалік щось гупнуло: це повалився на землю високий дерев'яний хрест.

* * *

— Коли я придумував назву для свого радіо, то ніяк не міг вибрати з трьох найкращих, як на мене, варіантів. Мені насправді подобалисья назви на кшталт радіо "Жасмин" чи радіо "Азалія". Але я збирався розповідати про кінець світу, і тому ви вислухаєте Радіо Живих Мерців, які насправді існують. Щоправда, радіо вони точно не слухають.

Друга година ночі за київським часом, наша незмінна адреса у всесвітній мережі — ве-ве-ве зомбірадіо дот юей. Ви слухаєте перше в Україні радикальне сільське радіо, і воно настільки круте, що веде пряму трансляцію кінця світу.

Так-так, шановні слухачі, в селі Міцному з'являється дедалі більше фактів, які можна пояснити тільки повстанням трупів або ж божевіллям вашого покірного ді-джея Дятла, хоча запевняю, що варіант бе — маловірогідний.

Щойно я довідався про трагічну смерть іще двох людей: місцевого міліціонера та слідчого з Києва, який займався вбивством актора Миколи Зінченка. Обох представників внутрішніх органів знайшли неподалік нового цвинтаря з численними рваними ранами на тілі та сильно пошкодженими внутрішніми органами й кінцівками... Ну, не так пошкодженими, як... обгризеними. Я не знаю, чи багато водилося в цих краях диких собак, лисиць, вовків та ведмедів, але вся звірина зникла з села та його околиць ще до того, як почали щезати люди, котрих дедалі частіше знаходять розтерзаними. Тим часом почастішали чутки про те, що до заводу звідусіль сходяться людиноподібні істоти, котрі десь там зникають. Ну, якщо точніше, то не звідусіль, а саме з двох сільських цвинтарів. Досі немає інформації про те, куди поділося керівництво "Кременя" та сільський голова. Мешканці села не виходять із будинків. Люди кажуть, що мертві встають із могил, аби помститися.

Ще кажуть, що сьогодні до села має прибути спеціальна урядова комісія в супроводі кількох армійських підрозділів, які очеплять територію. Запровадження надзвичайного стану залишається чистою формальністю, бо й так...

Вибачте, шановні слухачі, в нас у студії з'явився гість, хоч це й не передбачено в програмі передач на сьогодні. Я вже з порогу впізнав цю людину. Це Леонід Макарович Онопенко, прекрасна людина, уродженець села Міцне, який люб'язно надав прихисток нашій радіостанції в своєму гаражі. Доброго здоров'я, Леоніде Макаровичу! Щось ви сьогодні маєте не дуже бадьорий вигляд. Сідайте поруч, обговоримо з вами останні новини... Ви ж не збираєтеся... Леоніде Макаровичу, давайте краще домовимося по-людському! Ви ж не можете так просто викинути мене на вули... Ааааааа! Ле...

* * *

Земля під поваленим хрестом просіла. Кілька разів вона то здіймалася вгору, як груди біснуватого, то западала. За мить на поверхні з'явилися руки, які хаотично гребли в різні боки; приблизно таку ж координацію рухів демонструє людина, яка вперше в житті опинилася на глибокій воді.

— Беріть лопату! — крикнув Олексій, який наче зірвався з низького старту. Лезо сокири зблиснуло під місяцем, який на мить випхався з-за хмари.

Отець Дмитро мугикнув, але вирішив, що з револьвером у руці бігти трохи зручніше.

Коли вони опинилися біля могили, істота, що колись була людиною, вже виповзла на поверхню. Харкнувши згустком із землі, хробаків та кількох гнилих зубів, воно загарчало.

"Зараз плигне", — подумав отець Дмитро і клацнув запобіжником. Олексій обома руками вчепився в держак сокири, він ніяк не міг змусити себе наблизитися до потвори на потрібну відстань. Мрець тим часом спритно відскочив назад, одночасно відштовхнувшись від землі руками й ногами. Олексію здалося, що в його порожніх очницях промайнув сміх. Покійник схопив хреста напереваги, ще один хвацький стрибок — і він опинився поруч з Олексієм. Короткий удар від себе, наче списом, і Олексій відлетів на кілька кроків. Сокира випала з його рук, у грудях луснула пружина пекельного болю.