Комашина тарзанка - Сняданко Наталка В.. Страница 14

Мамі також час від часу приходили «пачки» від вуйка Стефка і Люськи. У цих пачках крім традиційного вже аспірину було щоразу по дві-три вечірніх сукні та мешти на високих обцасах. Сукні були голубі, помаранчеві або фіолетові, завжди 53-го розміру. А взуття — точно в тон, але 36-го розміру. Мама все життя носила одяг 40-го, а взуття 39-го розміру, та і навряд чи знайшла б, куди ходити у таких сукнях, тож завжди віддавала їх дівчатам на одяг лялькам. Тканини вистачало не лише на всіх ляльок, а й на самих дівчат. Час від часу вони просили маму сусідської дівчинки перешити котрусь із суконь, і потроху в них назбиралася ціла модельна колекція, покази якої вони влаштовували з нагоди дитячих уродин та інших сімейних урочистостей. Це завжди проходило дуже весело, і Сарона досі зберігає кілька суконь як найкольоровіші згадки свого дитинства.

Але того разу в «пачці» були явно не модельні сукні. Коли вдома вони не без зусиль розірвали важезний пакунок, з нього випав сегмент товстого ланцюга. Метал глухо стукнув об підлогу, всі аж здригнулися. Мати з батьком перезирнулися і почали уважно оглядати папір у пошуках пояснень, але в пакунку не було ні листа, ні листівки, ні навіть традиційної пачки аспірину.

Батько спершу запропонував викинути ланцюг, але мати вмовила його почекати, бо ж раптом вуйко Стефко приїде і спитає, де його ланцюг. Переслати такий тягар поштою, мабуть, коштує немалі гроші.

Після того надійшло ще чотири чи п’ять пачок із такими ж грубезними сегментами ланцюга, щоправда, форма кілець постійно змінювалася, мінялися і відтінки сріблястого кольору, в який був пофарбований ланцюг. Сарона з матір’ю терпляче волочили тягарі з пошти, пристосувавши для цього візок, яким возили на базар мішки бабиної цибулі. Продавати цибулю їм доводилося після того, як закінчувалися прислані батьком гроші. Ланцюг спершу складали під ліжком Сарони, а потім виволочили на горище.

Якогось вечора задзвонив вуйко Стефко, що само по собі було незвичним, адже він через свою глухоту рідко користувався телефоном. А Люська вважала, що такий зв’язок надто дорогий, тому віддавала перевагу коротким вітальним листівкам на Різдво і на Великдень. Вуйко Стефко довго щось кричав у слухавку, яку здивована і перелякана мати відставила від вуха на безпечну відстань, і з його плутаного монологу поволі прояснялося, що цим ланцюгом він хоче обгородити могилу матері, але ніяк не може визначитися з остаточним дизайном, замовляє то одній фірмі, то іншій, а вони «гроші дерут, а ніц не роблєт», але то все не важливо, він не має наміру заощаджувати на такій потрібній справі.

Тому хай ланцюг поки що лежить у нас, а коли приїде батько і вже будуть усі сегменти вкупі, то вуйко Стефко теж приїде, і вони разом віднесуть ланцюг на цвинтар і зроблять «все як тре».

Після цього минуло кілька років, надійшло ще з десяток пачок, Сарона поїхала вчитися до іншого міста, а одного разу, коли вони з мамою пішли на цвинтар поприбирати на могилах бабусиного брата і його дружини, як це робили щороку, Сарона ще здалеку побачила монструальну конструкцію на могилі матері вуйка Стефка. Окрім масивного ланцюга, могилу оздоблював ще мармуровий пам’ятник, який зображав стареньку в хустці і з котом на колінах. Голови жінки і кота були непропорційно великими, а очі моторошно виряченими. Цей пам’ятник кидався в очі з будь-якого куточка невеликого сільського цвинтаря. Він сильно контрастував із рештою могил, був якимось чужорідним тілом посеред цих простих неструганих дерев’яних хрестів, живих квітів, тінистих дерев. Якщо раніше Сарона любила бувати «на могилках», як називала цвинтар бабця, ставлячи наголос на «о». Тут було дуже сонячно і зовсім не моторошно, як це часто буває на інших цвинтарях. Сароні подобалася простота дерев’яних хрестів, які виготовляв єдиний сільський столяр, а перед ним — його батько і дід, які теж були єдиними сільськими столярами. Але тепер атмосфера тут змінилася. І що саме в ній змінилося, Сарона зрозуміла лише згодом, через кілька років, коли моду на монструальні пам’ятники та ланцюги почали наслідувати інші родичі померлих, переносячи до села стилістику сучасних цвинтарів, моторошних і потворних у своїй випнутій напоказ безликості.

Потреба дистанції

Все почалося з роздратування, причини якого їй досить складно було пояснити і яке охоплювало її несподівано, у ситуаціях, що досі видавалися цілком звичайними і не викликали якихось особливих емоцій. Наприклад, у невеличких чергах, коли Сарона заходила на пошту і ставала за кимось, терпляче очікуючи, коли касирка виконає трудомістку операцію, необхідну для придбання конверта, надсилання рекомендованого листа чи оплати послуг. Численні заповнені вручну бланки, тривалі маніпуляції на старенькому комп’ютері, зникання кудись у нетрі підсобки, вишукування у потаємних шухлядах менших і більших поштових марок, печаток, усе нових і нових бланків. Сарона ставилася до цього насиченого одночасно флегматичністю і агресією світу зі співчуттям і повагою, намагалася не нервуватися в очікуванні, бо ж касирки ні в чому не винні, не вони вигадали цей складний паперовий космос. У котрийсь із моментів такого очікування обов’язково мусив з’явитися хтось третій і цим створити вже справжню чергу. Цей третій чомусь обов’язково ставав надто близько до Сарони, примушуючи її напружитися від неприємної близькості, яка порушувала її приватний простір і нав’язувала необхідність вдихати різкі аромати несвіжої білизни, вчорашнього перегару, борщу з часником чи навіть валер’янки, але найгіршим було не те, приємним чи огидним був запах, а ця вимушена близькість. А також загадковість мислення людини, яка підходить упритул, хоча поряд є стільки вільного місця. Цікаво, що саме тут є визначальним — ілюзія, що черга рухатиметься швидше, якщо буде щільнішою, чи страх втратити своє місце у цій черзі. Якщо Сарона відступала на півкроку вбік, черга за нею тут же просувалася на півкроку вперед і займала частину її, Сарониного місця, на якому вона щойно стояла і з якого зовсім не збиралася поступатися, а навпаки, хотіла збільшити територію свого особистого простору. Тепер у цьому мовчазному, позірно флегматичному поєдинку з’являлася агресія, — Сарона відчувала, що варто їй поступитися ще хоча б міліметром, і вона ризикує помінятися місцями з тим, хто позаду, і часом таке рішення навіть видавалося їй не позбавленим рації, у кожному разі, так вона позбавила б себе цієї нервової напруги, цього погляду собі в спину, сповненого злості тільки за те, що Сарона випадково опинилася на крок попереду, цієї готовності піти на конфлікт всього лише задля мінімального просування в черзі.

Зберігання дистанції раптом почало видаватися їй дуже важливим для почуття комфорту, і її дивувало і дратувало, коли люди довкола не розуміли цієї потреби. Вона почала відчувати брак спеціальних ліній на підлозі, за які не дозволяється переступати відвідувачам, що стоять у черзі, аби той, хто розмовляє зі службовцем у віконці, не відчував дискомфорту й агресивного дихання в спину. Мабуть, справа була саме в цій лінії, у щедрому метрі, який вона давала першому в черзі на те, аби спокійно залагодити свою справу, а також спонукав усю решту черги розсердитися, не вести напруженої боротьби за кожен сантиметр вільного місця. А можливо, справа була просто у відмінностях в уявленні про комфорт, можливо, для когось створювала комфорт саме така тіснява і близькість сусідського ліктя, комфорт специфічний, трохи інтимний і не дуже пристойний через цю відчужену й анонімну інтимність.

Або йшлося взагалі не про це. А, наприклад, про зосередженість. Якщо дуже сильно зосередитися на якійсь конкретній меті, скажімо, якнайшвидшому відправленні рекомендованого листа, і всі свої думки підпорядкувати тільки цьому, то, мабуть, усі інші речі відійдуть на другий план, і на такі дрібниці, як співвідношення комфорту і дистанції у черзі, просто не залишиться ні часу, ні сил. Мабуть, так можна прожити усе життя, ривками просуваючись від однієї дуже конкретної і важливої мети до іншої, зціпивши зуби і відганяючи від себе все другорядне і непотрібне, героїчно долаючи труднощі і рідко переводячи подих на бігу. І це навіть міг би бути цікавий, хоча і трохи одноманітний досвід сприйняття дійсності у кількох основних кольорах і аспектах. Навряд чи до їх переліку могло б потрапити щось таке цілковито протилежне цій побутовій аскезі, як комфорт.