Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина. Страница 15

— Тут нема того, чого ти шукаєш! — крикнув він і прокинувся, щоб ніколи більше не прокидатись. Піддашшя з важких колод впало на нього.

А потім завалився увесь дім.

Власне, з якої причини завалився дім Олександера Домницького, ніхто не знав. Він згорнувся, ніби прочитана книжка, і від того усі відчули якусь полегкість. Прогниле дерево розтягли на паливо, а тіло слуги Петра так і не знайшли. Певно провалилось до пивниці, а звідти ще кудись. Осип, що зазвичай не ночував у дворі, ще сподівався, може, Петро встиг врятуватись. Однак брама була зачинена, продовжуючи охороняти руїну.

Минуло літо, настала осінь, але й вона минула. Нарешті явився Михайло на білому коні, а в Журавно сталася прикметна подія.

На саме Введеніє мали посвятити фігуру Діви Марії, виготовлену майстром Яковом із Флоренції.Правда, великих знавців різьбярства в Журавному не було, хоча чимало шляхтичів вчилося замолоду в Падуї, Болоньї, і бувало в Римі та у Флоренції, і бачили тамтешнє мистецтво, й могли порівняти. Але доки чоловік не полюбить камінь і не витеше з нього щось своє, хоч би стовпа, то не може вважатися знавцем. Так думали в Журавно, і ніхто не міг переконати в іншому: що є люди, які ніколи не тримали в руках долота чи пензля, а однак здатні оцінити, чого вартує той або той утвір мистецтва. Був, правда, ще один спосіб визначити, чи доста славна робота майстра: се скільки майстер бере за роботу. Тобто оцінка тимчасова.

Серед нудьги пізньої осені плелися різні чутки, розпалюючи цікавість у громаді.По-перше, інтригувала саме походження каменю, схованого у пивниці покійного Домницького за сімома замками. Ніхто не міг пригадати, звідки взяв камінь небаченої краси і білизни пан Олександер та яку ціну за нього заплатив: грошима, кров'ю чи, боронь, Боже, душею. Бо ж чули, що в інших краях за коштовний камінь брат убивав брата, король розпочинав війну.

По-друге, невідомо, чи можна з такого каменю робити фігуру Діви Марії. Так вважали найбільш забобонні журавчани, як наприклад, торговець худобою Стефан з Чорториїв, фундатор та опікун костелу, але не шляхтич, що позбавляло його в такім випадку вирішального слова. Однак, освічені люди вважали це цілковитою бздурою. Пан Олександер був чоловіком завжди поштивим, і лише після смерті двох синів та жони підупав духом і тілом.

По-третє, замовлення, може, й не дуже велике в масштабі Речі Посполитої, але важливе для самого майстра зі Флоренції, дивним чином вплинуло на нього самого. Уже півроку він трудився над ним, хоча надгробки, хрести, свічники, як і раніше, вилітали з його робітні як вареники з окропу в полумисок. До своєї комірчини, куди звелів перенести камінь, нікого не пускав. Там навіть не було вікна. Зрештою, фігура мала потім стояти в напівтемному костелі, і на денному світлі їй не залежало. Костел потребував оздоби,і ксьондзи гадали, що від присутності Наясвятішої Панни там стане ясніше, бо ж камінь білий як сніг.І чекали з великим нетерпінням.

Не бачив фігури і Яношик. Дав завдаток, а коли почали пліткувати, таки приїхав.І майстер з порога йому заявив:  «Не в моїм звичаї, вашмосць, показувати незакінчену роботу. Ми домовились, що то буде Діва Марія зі святим духом у вигляді голуба. Нині в моді такі фігури.» Отже, маестро Яків заговорив навіть про моду, хоча ніколи не зважав на неї.

Підручні майстра теж не бачили фігури. Під кінець майстер навіть спав у комірці, кинувши туди на дошки оберемок соломи. Охороняв своє найліпше творіння. Уперше, на шістдесятому році життя на нього зійшов дух одержимості.Увійшов через серце, заволодів очима і руками, й між ними запанувала згода. Якесь чуття підказало йому, що не молитви потребує камінна душа, а дарів. І приносив до майстерні квіти, потім осіннє листя, дикі яблука й грона калини. Звісно, потай, бо встидався. Маестро аж помолодшав на виду, став лагідніший з челядниками. Не давав стусанів межи плечі, як раніше.

Але в тому не було жодного дива. Просто в чоловіку прокинулось те, що він мав завжди. Довго визрівало і проросло диким стеблом, трохи ушляхетненим наукою життя. Був кривджений — і сам кривдив, був зневажуваний- і сам зневажав, брав — і віддавав натомість. Та одержимість — це вогонь, який спалює чоловіка чи жінку, і сутність її не може збагнути той, у кому він ніколи не спалахував. Лише дві особи в Журавному могли б зрозуміти Якова: Олександер та його син Матвій. Вони б розповіли йому, що таке бути іншим, про почуття неісповідимої самотності, про розз'єднаність і страх втратити вогонь, котрий змушує концентрувати в одному напрямку волю, а коли вона досягає цілі — настає щось устократ гірше ніж смерть. Бо смерть милосердніша ніж тотальне спустошення, що є прірвою без дна, драговинням, пусткою, холодом пекельним.

Тому Яків не квапився, і не хотів слухати, щоб якось приспішити роботу. Той лицар у чорному більше не являвся, хоча Яків нераз серед ночі виходив надвір, дивився на місяць серпом і колесом, на купи каменю, обплутані мертвою травою, і пригадував ту ніч. Духи каменю, землі, повітря вилися довкруг нього, він відчував їхню присутність: здригався, озирався. Але нічого не бачив і не чув. Бо, зрештою, то була не його земля: скільки не тулитимешся, не зігріє як рідна мати. Та й байдужим був флорентійський заброда до всього, що не стосувалось його ремесла. Мусив триматися, як не корінням, то хоч гіллям, щоб знову не звіяло в чорну прірву безпритульності.Був уже немолодий, і охолов до жіночого тіла, стилетів, карт та інших пустощів. За тих півроку маестро нераз згадував молодість і думав, що, якби міг її повернути, то витратив би на пошуки чогось досконалого і прекрасного.

На світанку по білій землі привезли на возі дбайливо закутану фігуру і виставили на помості перед костелом для освячення, перед тим, як її мали внести до храму. Цілу ніч Яків не спав: полірував камінь, змивав водою, здмухував порошинки. Найліпші свічки горіли в комірчині, тіні перелітали з одного кута в інший, а старий маестро чувся так, ніби завтра він продасть Прекрасну Панну пихатому коротконогому шляхтичу, як отець продає дочку, брат сестру, а коханець коханку в дім розпусти. Такий світ, і йому, різьбяреві, дозволено було піднятися над ним, на одну мить, на висоту пташиного польоту, але не вийти за його межі. Не та в нього сила.І відтепер його життя покотиться донизу, як круглий камінь з горба. Потім він закутався у ряднину й ліг у кутку, подумавши, що добре було б тепер заснути і не прокинутись.

Усім хотілося подивитись на нову окрасу костелу, тому сніг довкола помосту швидко витоптали. Коли прибули ксьондзи з біскупом, шляхта, і сам Яношик з усім почтом, гайдуки швидко впоралися з хаосом, що в даному випадку було цілком доречно.

Нарешті зі статуї зняли білий лляний покров, біскуп під спів ченців наблизився до неї.Не кожен спершу помітив у долонях Марії голуба. Більше дивились на її лице. Воно сміялось як сніг під сонцем, таке саме оманливе й зухвале. Під схвальні вигуки біскуп махнув кропилом, свята вода потрапила на обличчя Діви, на її шию, рамена. врешті на голуба.І тієї ж миті голуб вирвався з її рук і злетів угору. Ті, що стояли ближче оповідали, ніби Найсвятіша провела його політ очима й ледь зітхнула. Але то, не могло бути правдою. Долоні мала стулені, як до молитви, звідки ж мав узятися там голуб.

Фігуру внесли до костелу, поставили на мармуровий постамент, і почалася відправа. Людське дихання наповнило костел. Стало тепліше.

Уночі маестро Яків отримав ще одну нагороду, окрім капшука з обіцяними флоринами: помер уві сні.І таким чином став поза межі світа сього. То було його потаємне бажання, ніколи не вимовлене вголос. Однак ті, що літають в повітрі й живуть під землею, знають, що кому потрібно насправді.

Частина друга: Ті, що літають в повітрі

Корчма коло Гніздичева

Той, кого ще вчора звали Матвієм (Матеушем) Домницьким, а сьогодні не усвідомлював себе ніким, лише раною на власному серці, став і для інших порожнім місцем. Лише золотий хрест на грудях, прикритий сорочкою, міг би нам про нього розповісти. Якийсь час він блукав полями та луками, просочуючись запахом зілля, роси і землі, на якій спав. Був би здичавів без людських голосів, якби у вухах йому не звучала музика, почута лишень один раз. Та вона встигла змінити його незворотньо, асоціюючись з образом пані, що її ця музика супроводжувала. Він тепер шукав не то музику, не то пані, сам не відав чого саме. Будь-якою ціною, і вже немала ціна була заплачена: смерть батька, руйнування родинного гнізда. Він нічого про це не знав, та й навряд чи воно б його зупинило. Жодного разу не подумав про те, що залишив за собою.