Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина. Страница 17

Жидачів, торговиця

Дорогою зі Гніздичева Матвій дійшов до самого Жидачева, містечка більшого від Журавно, на березі ріки Стрий. Власне, куди він міг би ще потрапити, не звертаючи з дороги…Дорога була понівечена слідами коліс, копитами і ратицями, відбитками босих ніг, постолів, а то й чобіт. Розглядання тих знаків дороги видавалося Матвієві чимось дуже важливим, ніби він читав книжку. Міркував, що небесні коні десь мусили би спуститися на землю, разом з музикантами і Панею з жовтим волоссям. Кілька днів перед тим він багато спав. Під небом коло покинутих багать, в копицях сіна, в кущах. Усе це видавалося йому цілком звичайною справою, хоч ніколи перед тим цього не робив. Був, прецінь, шляхетським сином. Але тепер не був ним, ані кимось іншим. Просто згустком бажання, одержимим. Зі здичавіння вирвав його сон, з якого пам’ятав, що мусить продовжувати свої пошуки. Те ж саме підказувала йому реальність. Йому починало здаватись, що серед людей випадково може почути щось таке, що вкаже йому шлях. Чи побачить. Юшка в корчмі підкріпила його сили, і він пам’ятав, що заплатив за неї золотим хрестом. Бо вже нічого більше не мав, опріч сорочки та штанів на тілі.

На світанку на дорозі почали з’являтися люди, кінні та піші, що прямували в той бік, що й він.Їхні голоси, рев худоби, скрипіння коліс заглушили приємний спів пташок і збаламутили вистояне за ніч повітря. Але він увійшов у гомін так само легко, як і в тишу.

Місто, куди прийшов Матвій, вражало своє беззахисністю. Стояло посеред рівнини. Коло нього, на невисокому пагорбі стримів замок, оточений валом і парканом, з чотирма вежами, вкритими гонтою. На цих зелених валах, що кидали свіжу тінь на дорогу, спочило запалене око Матвія. Дорога оминала замок, стаючи дедалі ширшою, і за брамою міста переросла в торговицю довкола ратуші.І Матвій згинув у юрбі, серед кошиків з городиною та садовиною, бичків, гусей, курей, зброярськими та гончарними ятками. Тут всі продавали, або купували, однак вистачало і тих, хто хотів би купити, та не мав за що, проте сподівався поживитись, як ото горобець крутиться коло торби з вівсом, призначеної для коня.

Якби Матвій мав з собою капшук з грошима, то купив би собі жупан, нову сорочку, сап’янці, шаблю чи пістоль, а на руку срібний перстень, на якому було б написано: «Хто мене має, тому я помагаю». Власне, він конче потребував якихось чарів, як кожен нетерплячий закоханий. Він купив би собі срібний пояс, вороного коня, сідло, інкрустоване сріблом, шкіряні сакви, куди поклав би подарунки. Наче дівчина жадібно дивився Матвій на легкі шовки й важку, шиту золотом парчу, найтонші серпанки, які міг би подарувати своїй Пані. Перед його очима на таці лежали перлові намиста, кульчики з рубінами, коралові нашийники, каблучки зі смарагдами, браслети зі срібного мережива. Якби зараз хтось погодився купити в нього душу, він радо віддав би їх за всю цю красу, щоби Пані лишень всміхнулась до нього.

— Ану, відступи, лайдаку! — чиясь рука брутально штовхнула його в груди. Він ще подумав, що до Журавно далеко, і він не встигне за день продати маєток і вернутись сюди.

Груба баба з кошиками вишень, агрусу та малини, озирнулась в пошуках підмоги.Її чоловіченько, що невпинно віддалявся у напрямку корчми, уже щез. Баба зауважила, що незважаючи на штурхан, хлопака тягне руку до розсипу темно-червоних вишень, й заверещала:

— Злодій! Тримайте злодія!

Крик, настільки звичний на всіх торговицях, що обіцяв лише розвагу з гонитвою, наступним биттям і ганебним стовпом. На щастя, тільки невідомо, на чиє, поруч виявились два міські стражники. Вони повернули голови на крик. Се вже було не так цікаво, бо влада не розважалась, а, опитавши свідків, тягла злодія просто до ратуші. Крик пробився крізь мерехтливий туман й до самого Матвія, і він побачив те, що бачили усі: червону від гніву Феську й кошики з плодами її садка. Він відчув якусь слабість і почав хилитись. Ніхто не підхопив його, і він упав на землю, притрушену соломою, і далі вже нічого не чув і не бачив, бо віднедавна бачив і чув лише те, що вартувало його уваги.

Стражники нахилились над ним. На сорочці нещасного розпливалась червона пляма.

— Гей, — здивовано мовив старший стражник, — пощо ти забила хлопця, бабо?

Молодший, що недавно тільки вступив на службу, перехрестився і побілів на виду. Йому здавалось, що це йому сниться. Він лапнув за шаблю, що мирно спочивала у піхвах, щоб переконатись, що то не вона нанесла смертельну рану без його відома. Баба не бачила падіння Матвія, бо тіло хлопця загороджували широкі спини стражників. Нарешті старший повільно обернувся, ковзнув поглядом по заплямлених вишнями пальцях, і виразно побачив на них кров.

— Пощо ти забила хлопця? — тихо і грізно запитав він. — За отсе?

І показав на товар, що вже напевно не вартував життя християнина.

Нарешті баба побачила закривавлену сорочку і затряслася, коли зміст слів стражника дійшла до неї. Очі він мав прозорі, ніби риб’ячі, і в них вона побачила спершу поміст і ката з сокирою, а далі видіння перемінилося на кострище, на якому стояла вона, прив’язана до стовпа. Вона згадала як дівкою задушила новонароджене дитя і втопила у Стрию, замотавши разом з каменем у сорочку. Тоді їй вдалось се приховати. Феська чомусь глянула на небо. Там пливла біла кучерява хмара, а на ній спочивав Господь разом з ангелами. Він навіть не глянув на неї.

Бідолаху повели до ратуші, й голова у неї моталася, як у вмерлої, і вона не чула, що люди говорили про неї:

— То Феська з Кораблищ зарізала молодого хлопця, свого коханка.

— Ножем у саме серце.

— Дивіться, то якась опириця, а не кобіта.

Феську відвели до пивниці ратуші, замкнули, а міський герольд вийшов, аби зголосити про вбивство і закликати тих, хто що бачив, для свідчень. Сусіди Феськи здиміли з торговиці, а її чоловік тим часом провадив цікаву бесіду в корчмі з якимось поважним міщанином, не відаючи про лихо, що трапилося з його жоною, і не тільки з нею.

Матвій лежав нерухомо, блідий, із заплющеними очима, як раптом повіяв легкий вітерець, і тіло почало підійматись в повітря. Спершу на палець, потім на два…

Нарешті новина сягнула корчми. Поважним міщанином виявився пан Лукаш, журавнівський лікар. Натягнув міщанську одежу, щоб викликати більше довіри, бо міщанин то щось середнє між простим чоловіком і чоловіком з шляхетською грамотою. А пан Лукаш хотів провести власне невеличке розслідування, та, походивши по торговиці, сів у корчмі, чекаючи на когось балакучого й напідпитку. Чувся трохи втішеним, що саме його покійний Олександер попросив знайти сина, а не Миколая. Може, він ще присниться, і докаже те, що мав доказати. Хай Миколай займається пам’ятниками, але істина важніша. Отож він засів у корчмі й завів мову про неслухняних дітей, тяжку ношу вітця і матки. На той випадок, якщо у корчмі з’явиться хтось зі знайомих шляхтичів, він придумав ось що. Прикладе палець до уст і мовить пошепки: «Мовчи, вашмосць, я виконую наказ найяснішого круля.» Усі знали, що замолоду він виконував різні потаємні доручення, а зараз відійшов від справ. Хоча від такої служби ніхто ніколи не звільняється цілком.

Пан Лукаш завів розмову спершу філософську, а далі натякнув, що деякі дітиська не розуміють свого щастя і розривають заручини, накликаючи ганьбу та нещастя на свій рід.І що один чоловік навіть вмер з горя через таке.

Якийсь хлоп, що він сів коло нього, лише кивав і пив горівку. А інші були зайняті власною розмовою. Натомість корчмар сказав раптом:

— Ви се про журавнівського шляхтича Олександера Домницького?

— Ну… — зам’явся пан Лукаш. — Може, й так, а може, й ні.Се залежить…

Тут до корчми вбіг якийсь хлоп і крикнув:

— Федю, твоя жінка зарізала хлопця! Йди борзо!

— Га, що? — спитав п’яненький хлоп.

— Уже її повели до ратуші!

— Ну, то тим паче я їй не допоможу! — буркнув Федьо. — Я завше казав, що моя Феська когось заріже. Дуже люта баба. Дуже!