Урізька готика - Пагутяк Галина. Страница 4

— Дивись мені в очі!

Петро витріщився на нього, як жаба на полоза [49], здеревівши від страху, і не пам’ятає, що він побачив в очах високого чина, однак мусив щось побачити, може, вогонь. І ніби лемент заступив йому вуха. Усе змішалось йому в голові, але міг би присягтися, що виразно почув слова, сказані старшому над рекрутами: " То — наш. Най вертає додому.» І направду [50] Петро вернувся додому з папером, що не годен до війська, і всю дорогу від Самбора до Урожа пролетів, як птах.

Тепер він стояв спрацьований, по кістки в мокрій глині на своєму полі, під сонцем, що вже не гріло, і не знав, яка сила, добра чи зла, лишила його тут. Може, ліпше було не мати ні жінки, ні дітей, ні гризоти вбогого чоловіка, а мандрувати по чужих краях, стріляючи в людей, які боялися б його мундира. І врешті згинути ще молодим і здоровим. По тому, як вернувся, довго не міг спати вночі: боявся, що змусять сплатити «довг [51]» за те, що пустили, за те, що «їхній». Ходив сповідатися до єгомостя, але не міг сказати йому усього. Уста деревіли, язик сох, а перед очима мерехтів вогонь. Казав, що привиджується [52] страшне і причуваються різні слова. Отець Антоній сказав «Бог — милосердний. Проси в Нього заступництва. А що до того, що причулося, то може бути злий дух гордині. Певно, сказано було: «Він — хорий». Сам подумай, хто ти, а хто — вони.»

«Отче, наш рід проклятий, ви самі знаєте, що люди кажуть.»

«Бог не проклинає, сину мій, лиш люди. А сила Божа, як сонце в небі, усім доступна, хто під неї стає. Йди додому й читай молитовник, найбільше Псальми.»

Петро поцілував єгомостя в руку, хоч той не любив такого, і священик попросив:

«Чи позволиш мені написати про твою пригоду в книжці? Всі знають, що я записую, і тато мій записував перше цікаві бувальщини. Я не буду писати, що то про тебе. З часом хтось буде читати й довідається, що думали й робили люди в Урожі, і знайдуть для себе щось пожиточне [53]. Подивися сам!»

Петро побачив грубу книжку, оправлену в полотно, наполовину списану.

«Нащо ви мене питаєте, отче?»

«Бачиш, Петрусю, гріх писати про мертвих неправду, а про живих — ще більший гріх. Як я зараз від тебе чи від кого іншого щось запишу, а хтось потім скаже про тебе неправду, то її легко можна буде виправити, почитавши сю книжку. І вже нікому не повірю, окрім тебе. А коли вже нас не буде на світі, то правда про нас, урізьких людей, теж не завадить. У людей коротка пам’ять на добре, а довга — на лихе. Не бійся, Петре, як будеш добрим до людей, матимеш чисте сумління. А се — важніше. [54]»

Не знати, чи допомогли слова отця Антонія, але Петро трохи заспокоївся, і старався як міг, аби стати в Урожі своїм. Однак, нераз його охоплював смуток від того, що світ такий тісний, аж тяжко дихати.

Із-за гір сунула темна хмара, і Петро боявся, що сильний дощ завадить скінчити роботу. Він почав швидко рити бульбу, однак не чувся затишно, бо з ріки повіяло, як з пивниці [55], сирістю. А ще було полудне [56], коли ніхто з урізьких не виходить ні прати, ні збирати плавник на березі, бо се час утоплеників. Можна побачити, як йдуть поверх води, плачуть, мокрі, дрижачі й сині. У полудне на ріці усе завмирає, не чути навіть, як шумить вода. Селу ніколи не загрожувала повінь. Найбільше, що могла вчинити ріка, це відломити кавалок [57] городу. Петро мав поле за рікою, геть усіяне камінням, і город на другому березі, звідки треба було носити цибулю, буряки та все інше до горба, або фірою виїздити аж на роздоріжжя. Велика дорога розтинала горб, ділячи село на Уріж Нижній та Уріж Вижній, хоч насправді то було одне село. Насправді казали «горішній [58] кінець» і «долішній [59] кінець». Безуб’якова хата стояла в долішньому кінці, посеред села.

Орко закинув верету на плечі й пішов дорогою, бо на городі було мокро, а на горбі слизько, та й від мосту навіть ближче. Одразу ж побачив поперед себе двох чужих чоловіків, котрі, поки він рвав траву, перейшли міст. Були се якісь пани, у довгих до землі плащах, чорних капелюхах, і з наплечниками [60]. У одного за спиною стриміло ще щось довге, ніби грубий патик, завинене шматою. Йшли помалу, видно, змучились, і Орко не посмів їх обігнати. Йшов на віддалі, аби вони його не зауважили. Ніхто ніколи не приносив добра до Урожа, тільки виносив з нього. Бідні люди ставали ще бідніші, та й багач на чомусь мусив стратити, зате було про що поговорити, а цікаві вигадували ще різні байки.

Подорожні щось між собою бесідували, наближаючись до роздоріжжя, і хлопець подумав, що вони, певно, лишаться тут, не підуть нині до Дрогобича. У такому разі вони мають зайти або до корчми, або до священика, або навіть до пана. Орко не збирався за ними йти. Корчма була в долішньому кінці, а панський двір і попівство — у горішньому. Ага, могли би ще піти до школи, але пан вчитель за всі чотири роки, поки Орко вчився у школі, не мав гостей. Певно, волів сам їздити до когось.

Видавалось, що то невеликі пани. У вищого тріснув рукав на плечі, й звідти стирчало щось біле, а в другого ззаду причепилися реп’яхи. Та й пани не попхаються пішки аж зі Самбора. Тому до пана вони не підуть, лиш до корчми, а коли справи дуже кепські, то до єгомостя Антонія. Міркуючи про це, хлопець трохи повеселів. Вбрані подорожні були не по-хлопськи, і не по-жидівськи, як вбираються дрібні крамарі, скуповуючи на селі яйця, сушені гриби і старе шмаття. Пан всюди чує себе паном і йде сміло посеред дороги. Тому зі своєю веріткою хлопець не смів їх перегнати, і чим довше плентався за ними, тим здавались вони йому загадковішими. Не дивились собі під ноги, лиш поперед себе, навіть не звернули уваги на дуже високу дзвіницю, увінчану залізним хрестом з чимось блискучим посередині, так ніби вже її колись бачили і більше вона їх не цікавила.

Та раптом вони зупинились, а потім обернулись туди, де була Оркова хата, трохи скривлена від старості набік, наче прислухались до чогось. Ворони, що мокли на липах довкола церкви, знялися в повітря і страшно закричали. Орко теж став. Пани навіть тепер не зауважили, що він йде за ними, ніби той був невидимий. Або мали очі ззаду, й добре знали, хто він, раз дивились на його хату.

Ворони зібрались у тісний гурт і з криком полетіли в горішній кінець, а двоє подорожніх, постоявши хвильку, повернули у долішній. Настала тиша. Орко прислухався, може, дитина плаче, хоча мала ніколи голосно не плакала. Ноги йому затерпли, не від холоду, бо звик ходити босий до першого снігу, а від того, що від землі наче підіймалося щось значно прикріше від холоду. Помалу пішов до хати, майже певний, що сталася біда. Усе він бачив так, як впала би стіна, і бачив чомусь те, чого найбільше не хотів бачити. Уявив собі, як вмирала мама. Не хотіла вмирати, хоча була дуже змучена тяжкою працею. Якось Орко чув, як вона чесала його сестричку й говорила до неї: «Пощо чоловікові так тяжко працювати? Чого він припнув [61] себе до кусника землі, хоч міг би вільно ходити по світі? Ти думаєш, що усі так живуть? Ні, Орисуню, є люди як ангели: їм не треба гарувати [62] з рання до вечора, бо все їм Бог дає.» Розкладала перед дитиною образки і тішилися обоє. Тато усе це терпів, хоч видів, що мама збаламучена. Ніколи не кликала ні його, ні Орка оглядати тоті образочки. Хлопець почувався так, ніби вони з татом на одному боці,гіршому, а мама з Орисею — на другому, де все світле, тепле. Чи ж він не хотів би ходити по тих пишних садах, з райськими пташками на деревах, оглядати срібні палаци з золотими дахами, обіймати за шию веселих звірят? Але одного хотіння було мало: мусив вибрати щось одне, мусив мати в душі більше світла. Звісно, він не міркував так, як людина з розвиненими розумом та серцем, і, правду казати, помалу втрачав надію розвинутись уповні.