Урізька готика - Пагутяк Галина. Страница 6

Набавившись, діти заснули коло бідного Орка, а далі повернулись Настя з чоловіком. Не мовили ні слова, загасили світло й лягли спати. Разом із ними увійшов дух багатьох людей, і втома цілого села, що після збудження від смерті малої дитини, нарешті вляглася, змирившись із цим фактом. Орко тихо схлипнув на печі й заснув, тримаючи в руці мокру шмату зі старої сорочки, яку дали йому витирати сльози.

У хаті коло тіла лишилися Петро і декілька старих бабів, яким не хотілося вертати через темне село додому. Петро ліг на ліжко, відвернувшись від труни. Очі йому зімкнулись, але найменший порух чи звук у хаті змушував чоловіка прокидатись. Хата, в якій надихали люди, тепер швидко вистигала. Бабці дрімали, похиливши голови на груди, але напруга не спадала, та особлива напруга, що буває в оселях, позначених смертю. Що б, здавалося, смерть маленької дитини, якій заледве виповнилось чотири роки, але вона зуміла вивести ціле село зі звичайного ритму, наче церковний дзвін, що звістив нині цю смерть, призначався для кожного жителя, незалежно від того, де його заставав: у полі, в колисці, за мискою пісного борщу, в корчмі чи панському дворі. То будівлі завше перед очима, а чоловік ходить, ховається в лісі, в темряві, в хаті, під землею…

На ранок, прозорий і чистий, прийшли найближчі сусіди, помолились, і розійшлися кожен до своєї роботи. Дитина — то таке… За старим не довго жалують [68]: відмучився, нажився вже. За молодим — дуже, бо пропав робітник. А дитина… Про неї не знаєш, що казати: ніби й жаль, і ніби не жаль. Невинне дитя належить більше ангелам, аніж вітцю та матері. Тому Бог забирає його до себе, аби не стало на дорогу гріха. Так виглядає збоку, але той, у кого вмерла дитинка, не може довго зужити свого жалю. Тому священик не втішав таким чином нещасних родичів: нехай виплачуться, нехай зрозуміють, кого вони стратили, може, то їхня провина — нелюбов чи недбальство. Хоч сам не мав дітей, та його обурювало, як заслабне [69] корова, то біжать до лікаря. А як дитина — опускають руки. Лишають діточок самих у хаті, прив’язують за ногу до ліжка, або садовлять до бочки. Так і мала Орися вмерла сама у хаті. На цю мову в селі не раз єгомостю відповідали гостро: «Як має жити, то буде жити.» Нерідко пошесть забирала багато дітей, хоч при доброму догляді могли б виздоровіти. На цвинтарі було доста [70] маленьких гробів з маленькими хрестиками, і то виглядало, ніби хтось бавився у смерть. І ставало від того ще сумніше.

Але отець Антоній знав інше поводження з дітьми, бо сам виріс у любові й ласці, тому стримував свій гнів, намагався любити своїх людей, якими були. Старався помогти найбіднішим, але так, щоб не впадало в око іншим священикам, аби не судили його. Зрештою, мали родини, а він жив сам. Проте не хотів, щоб у селі мали його за святого: то був би встид.

Мав прийти увечері ще на парастас, а зранку відправив службу в горішній церкві. Прийшли на неї ті, що завше ходили. У хаті Безуб’яка було з одного боку напівурочисто, а з іншого — готувалися до завтрашнього похорону. Із самого рана у стодолі [71] майстер ладив труну і чулися дражливі неприємні звуки. Орко, що перестав нарешті плакати, з червоними запаленими очима, пішов у берег нарвати коневі трави, й вертався через горб, бо не хотів нікого бачити. На мить обернувся до ріки, за якою світило сонце, на гори — і йому захотілось потонути в золотому світлі осені. Але серце нагадало про смерть, і він знову хотів заплакати, як учора, проте не зміг.

На призьбі сиділи чужі люди з Нагуєвич, їхня, здається, якась родина [72].

— Диви, як Орко виріс! — вигукнув грубий червонолиций чоловік.

Хлопець промимрив «Слава Йсу!» й поніс верітку до стайні.

— Зачекай, Орку, — спинив тато. — Я виведу Гривка попастися, а ти посидь коло вуйка Митра.

Тато був блідий і якийсь злий. Орко придивився до гостей: той грубий, певно, був Митро, а про іншого, старшого, тато нічого не сказав. Коло них сиділа ще якась жінка, теж груба, в темній хустці.

— Йди, Петре, йди! — махнув рукою вуйко Митро. — Ми собі з Орком побалакаємо.

— Тілько пам’ятай, що я тобі казав!

— Геть вдурів хлоп [73]! — зітхнув вуйко Митро. — Але я не гніваюся, бо стратив, бідака, за півроку жінку й доньку. Сідай, хлопче, межи нами…

Орко звик слухатися старших. Вуйко Митро не здавався йому рідним, але було цікаво. Ніхто з ним не пробував заговорити, усі жаліли, і раз у раз він пригадував похорон мами, коли не було кому нести труну, бо люди гарували в полі. І ніякого вуйка Митра не було.

— Ну, що, Орку, коли прийдеш до нас з цьоткою [74] в Нагуєвичі, увидів би-с наш млин?

— А я видів.

Орко справді ходив з хлопцями на Різдво до Нагуєвич колядувати. А далі додав:

— Не знаю.

Сидів затиснутий між двома хлопами, як між шандарями [75], і стало йому душно.

— Маєш у Нагуєвичах родину, а не ходиш.

— А як би я вас найшов? — сміливо писнув Орко.

— Митро Кімаків. Називаюся Митро Кімаків. Маю ще кавалок лісу й пасіку на сорок пнів [76]. Любиш мед?

— Ага.

— Виджу, що у вас біда. Чому твій тато не признався? Міг би хоч зараз вертатися до Нагуєвич.

— Так- так, — притакнув той другий чоловік.

— Але як не хоче, ніхто його не силує [77]. Тілько ти мусиш прийти. Там наша родина на цвинтарі твій дідо, а мій вуйко. Прийшов би помолився на гробі… Так, я кажу, чи не так?

— Так-так.

— Ви тутка чужі. Усьо, що було, минуло.

— А що було, вуйку?

— Прийдеш — розкажу.

— Як тато позволить, то прийду.

— О, я забув, що ти ще за татові сподні [78] тримаєшся!

Але Орка тоті слова не вкололи, бо якраз тато вивів Гривка зі стайні. І кінь схарапудився, побачивши чимало людей на подвір’ї. Одні заходили до хати, другі виходили і стояли, розмовляючи між собою, позирали, з ким сидить Орко.

— Піду поможу, — сказав хлопець, але ноги у нього стали як з глини. Обидва хлопи ніби направду стиснули його й не випускали.

— Обіцяй, що прийдеш. В неділю.

— Орку! — крикнув тато.

— Добре, — пообіцяв хлопець.

— Пам’ятай, що ти наш, і ми від тебе не відступимося!

Орко вивів коня на берег, де ще зеленілася трава. Гривко тужно подивився на сонце, що гріло за рікою, де лишилася недокопана бульба й незрубана капуста, й зітхнув, як людина. Орко притулився до нього:

— Не знаю, що то за люди, Гривку, чого їм треба. Може, як ми вернемося, їх уже не буде. Не хочу йти до них, але мушу. Пасися, Гривку, ти, напевно, голодний…

Хлопець подумав, чи треба казати коневі, що той завтра повезе Орисю на цвинтар. І лиш подумав, перед очима постало те, що буде: як увійдуть до церкви, як вийдуть з неї, як паламар нестиме попереду хрест; той безперервний шум у вухах, усі люди зливаються в одне… Ті, що йдуть від хати, ті, що приєднуються згодом; одні завертають додому, і зовсім мало людей доходить до цвинтаря. Коли все скінчено, із серця спадає більший тягар, і на цвинтарі залишаються самі ті, хто буде плакати ще вдома. Усі живуть неоднаково, усі вмирають у різний час, але всіх ховають за звичаєм, який вважається найліпшим. Треба стукнути труною об поріг, як виносять, не можна брати води з криниці обмивати небіжчика, не можна замітати хати, ані розчісувати волосся, не можна нічого садити, бо зогниє. Мертві мають велику силу, і навіть Орися вгнівається, й буде ходити, як щось не так зроблять: не покладуть писанку чи гребінь до труни, не будуть світили цілу ніч після похорону.