Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин. Страница 13

Зрікаючись себе, все одно не зречешся себе доконечно, йдучи на це зречення й усвідомлюючи його. Отож, услід за цим слід зректися зречення і зректися зречення зречення і знову. Безмежність зречень — а все одно гірчичне зерно «я» залишається в наявності. Прирощення цього «я» і його «існую» на противагу зреченню є так само безмежним. Адже прирощення — це так чи інакше завойовництво. Важко визнати власну обмеженість, ще важче, майже неможливо визнати власну безмежність. Адже обмеженість «я» — це зумовленість іззовні, а його безмежність — зумовленість ізсередини. Якби вдалося врівноважити ці дві зумовленості, можна було б усталити лад, обравши його мірою рівновагу між очевидним і незримим. Рівновага полягає в осмисленні їхньої єдності, взаємоприналежності й причетності. Рівновага здобувається через причетність або, іншими словами, через Причастя. Атом є часткою Всесвіту, його «долею». Через долю «я» стає причетним. Осмисливши своє існування як долю, тобто частку цілого, я починаю шукати відчуття причетності до цілого в безпосередньому чині. Це можна назвати покірним і безстрашним проявленням долі та нікомуненалежності. «Нікомуненалежність» — тому що моя доля належить буттю, це Його частка в моєму існуванні собою. Доля лучить мене з буттям і в ній я усвідомлюю себе Його дитиною. Саме тому осмислення є не тільки любов'ю до долі, але й любов'ю до буття.

Не одну безсонну ніч пережив я в ось таких або подібних роздумах про долю, буття, лад, ритуал, свободу, природу тощо. Найбільшою вадою було те, що ці міркування й усе, до чого я приходив на їхньому шляху, дуже швидко забувалися. Кожної наступної ночі звучала інша тема, роздумуванню якої я віддавався палко і сповна, як юний коханець — своїй першій жінці. Але приходив ранок і все забирав з собою — глибокі прозріння, небуденні осяяння, геніальні відкриття і здогади. «Ти вже маєш свою нагороду», — ніби проказував він, маючи на увазі нічні самоспалювання живої думки. Спустошений, я розгублено обзирав письмовий стіл, на якому лежали дві-три картки з окремими фразами, записаними похапцем, часто без розділових знаків, позаяк я боявся втратити напругу й потік дискурсу, спокусившись записуванням його. Як тепер об'єднати ці уривчасті речення, схожі радше на вигуки або знаки запитання, як відновити оту цілісність теоретичного бачення, таку багату алюзіями, цитатами, дивовижними збігами та приголомшливими відкриттями? Хто спроможеться тепер воскресити оцього бляклого в сірому світанковому світлі Лазара? Тільки не я. Пекли невиспані очі, а попереду бовваніли примари ще кількох неможливих годин, коли я марно намагатимуся заснути.

Страшно навіть подумати, скільки разів пробував я переламати свій химерний спосіб життя; скільки разів робилися добрі, сповнені поваги постанови, — «з завтрашнього дня починаю жити ранковим життям». Існували два способи, з допомогою котрих я сподівався перехитрувати безсоння, обидва нестерпно тяжкі в їхньому практичному втіленні, — й однаково безрезультатні, як виявилося через кілька років. Перший із них, «еволюційний», полягав у поступовому поверненні до «нормального» режиму; тобто щодня слід було прокидатися на годину раніше — і на годину раніш вкладатися до ліжка. Але накручена за власними принципами пекельна машинка безсоння байдуже пережовувала ці кволі спроби; або ж я не міг прокинутися, попри всі на світі будильники і стукіт у вікно сусідів, яких я напередодні просив розбудити мене; або ж я прокидався, але цілий день ходив сам не свій, нічого не розуміючи, ні до чого непридатний, дратівливий і повністю розбитий аж до вечора, коли одночасно з сутінками свідомість починала прояснюватися й теплішати, з'являлася охота до праці й усе, до чого я брався, починало виходити, вдаватися, пасувати; я пригадував романс африканського поганина Марціануса Капелли «Про зашлюбини Філології з Меркурієм» і пошепки кликав ім'я однієї з героїнь цього романсу, панни Агрипнії, яка була уособленням нічної працьовитості інтелектуала та скорочених, відтак, годин сну. Агрипнія приходила на мій поклик, і я вже не міг примусити себе вкластися до ліжка; марно прожитий день німим докором стояв за спиною, треба було надолужувати, доки тривали оці дорогоцінні години живого часу в присутності усміхненої панни. Зайве й говорити, що тривали вони недовго; але, коли піддавшись на поклик нічних сирен і добре попрацювавши дві-три години, відчуваючи цілковиту вичерпаність, я відсилав панну Агрипнію до її небесного дому, а сам стелив постіль і випростувався нарешті на довгожданому одрі — сонливість і втома щезали за чверть години; тепер я не міг ні працювати далі без панни Агрипнії, ані заснути; залишалося тільки слухати зловтішний регіт безсоння, яке поставало на повний зріст. Якщо ж мені і вдавалося примусити себе лягти на годину раніше, наслідки були так само маловтішними, тому що якраз цю годину я тоскно думав тільки про те, що можна було б іще працювати далі, адже свідомість жива й розігріта, а панна Агрипнія все ще тут; услід за цим приходила друга година, третя, за нею четверта, коли я на хвилинку дуже чітко усвідомлював, що мене обдурено, що я все ще не сплю, а перебираю бозна-які фрази, уривки спогадів, мляві імітації думок; проклинаючи все на світі, — режими, порядки, ритуали, ночі і дні, і саме життя, і себе в ньому 3 золотокосою панною Агрипнією включно, доводилося вставати, запалювати світло й люльку і тупо дивлячись на остогидлий дим — тривати.

Другий, «революційний» спосіб виходу з безсоння здавався ефективнішим. Подібні варіанти не раз спокушали гігантські людські маси на приголомшливі своєю дикістю звірства та кроволитні, обіцяючи натомість швидке настання Царства Божого, ладу, справедливості й краси. Революція у моєму виконанні зводилася до того, що треба було не спати й далі; тобто, відсидівши за письмовим столом п'ятнадцять-шістнадцять годин, слід було вдавати перед самим собою, нібито не сталося нічого особливого, й бадьоро та піднесено розпочинати новий робочий день тоді, колі його, власне, і треба розпочинати, а не закінчувати, — о сьомій годині ранку. Отож я бадьоро й піднесено робив руханку, готував сніданок, ішов на прогулянку до лісу. З кожною наступною годиною невиспаність дедалі тяжче давалася взнаки; а найгіршим було те, що я починав втрачати контроль над собою. Розгорнувши книжку з найпростішим дитячим текстом, доводилося перечитувати один абзац по кілька разів, безуспішно намагаючись уторопати, про що йдеться; кожна буденна справа, яку зазвичай робиш не замислюючись, вимагала вдесятеро більше зусиль і часу. Хоча, властиво, часу в такому стані не існувало. Це був рух невагомості, у безповітряному й безчасовому просторі настільки тісному, що вушко голки проти нього здавалося навстіж відчиненою брамою. Інколи я не витримував, махав на все рукою і засинав опівдні, десь до сьомої години вечора, після чого починалося вже відоме. Інколи мужньо терпів до кінця, до десятої години вечора тобто, знеможено й напівбезтямно добирався до ліжка, миттю засинав важким, непробудним сном, на перших порах наївно гадаючи, що тепер уже спатиму до ранку. Але десь о першій годині ночі, по-дружньому підсміюючись, злий демон безсоння плескав мене по плечу. Ошелешений, не вірячи самому собі й ось такій підступності незбагненного для мене внутрішнього закону, я прокидався, з жахом пригадував тридцять із лишком годин, перебуті на ногах, благально звертався до себе, до Філології і до Меркурія, до свого безсоння, до свого Бога і всього нічного світу, прохаючи хоча б іще кілька годин сну, — але досвідчений кат справно виконував свої обов'язки: він підводив мене з ліжка, запалював світло і люльку, часом давав поїсти, випити чаю, — і неквапливо продовжував тортури, по крапельці виточуючи кров та світло свідомості.

Я добре знаю, що вже ніколи не вилікуюся від цієї хвороби і решта мого життя мине в дивній порі, яка розпочинається сутінками, а закінчується світанками. Правду кажучи, мені вже байдуже. Це безсоння висушило соковиті колись емоції; з холодним подивом я пригадую архаїчні і якісь аж неправдоподібні часи своєї юності, коли уривок сонати, який випадково залетів до навстіж розчиненої кватирки, жовтогарячий кленовий листок на чорній, вогкій від листопадового дощу землі або веселкова мильна бульбашка, грайливо пущена в мій бік вічними дітлахами, могли викликати щедру зливу невдаваних почуттів — від сліз до сміху вголос, від усесвітньої печалі до моцартівської радості. Тепер не віриться, що то я був таким сентиментальним; що то зі мною протягом одного дня — а не ночі — траплялася тисяча життєдайних див, тисяча трагедій і комедій. Я знаю, що це стається не лише через безсоння — і майже з кожним, кому забракло сміливості або щастя померти молодим; але хіба мені легше від усіх цих знань?