Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин. Страница 15

Це буттєва гідність, найвища шляхетність. Щойно тоді, коли ми гідні, ми годимося для буття. Подібна придатність означає володіння можливістю дати, багатство потенції на противагу неможливості дати, яку Арістотель називав «ентелехією», а Рільке у «Вазі троянд» — Niemals-Gebenkonnen. Бо ж гідним і годящим, гожим для буття в бутті є той сам, який є собою.

Зовсім несподівано довкола западає велетенська тиша. Стих шум дощу в тополиному листі, цвіркун затих, — може, заснув? — і сестри нічні, нетлі не рвуться до фальшивого вогню, вигаданого людьми, повсідалися хто де — на портьєрах, на книгах, на вазоні з квітами, яких не забуваєш поливати щовечора. Ці домашні квіти додають трохи певності; мабуть, чимось подібним для людей, що жили перед нами, був дух домашнього вогнища, запах однієї й тієї ж страви, яка в кожному домі пахне по-різному. Я підводжу голову і прислухаюся: так, ця тиша справді дуже незвична. Таке враження, ніби вимкнули електрику або зупинилося серце. Може, ця тиша настає після кожного продумування теми, вдало доведеного до кінця. Таке трапляється дуже рідко; зазвичай губиться спрямованість уваги, втручаються сторонні мотиви або ж утома, — і ти залишаєшся сам-один посеред ментального лабіринту, з уривком нитки в руці. Натомість тема, продумана до останку, не залишає по собі жодного «сміття» у виглядів образів, асоціацій тощо; велетенська тиша — це тиша після очищення, спочинок на березі після довгого й виснажливого плавання. Але людина рідко вирушає до цього плавання. Непродумані теми, непобачені образи й символи накопичуються в ній, зсідаються в шари, пригнічують ліниву напівсвідомість. Добре знаючи розумом, що порятунок від такого стану речей — в русі й практиці, людина, проте, не може задіяти своєї душі й тіла, не може вступити до всеочисних вод творчості й сну. Наша високорозвинена людина рухає лише складками на чолі; а цього недостатньо, щоб не втопитись у повені неосмисленого, яка піднімається вище з кожною наступною хвилею існування. Наша людина вдає, нібито вона не чує або ж не розуміє покликів і запитань, звернених буттям безпосередньо до неї. Лінива і настрашена істота, вона не розуміє, що це її вдавання не може врятувати від того, що є істотним: від неминучості осмислення.

І я більше не можу засуджувати її за це нерозуміння або прикидання неживою з метою зберегти життя, — тому що лінивство і страх, нерозуміння і вдавання також є істотними ознаками людування, поруч із потребою розуміння, мовчання, спілкування. Хоч би якою приблизною, заляканою і лінивою була ця людина, проте, надто багато речей, обставин і процесів не залежать від її найкращих або найгірших побажань, мрій та волевиявлень.

Тим часом рух крізь безсоння й вичерпаність триває. Я не знаю, звідки ще в цьому напівзруйнованому тілі беруться сили на чергове сновигання по хаотичному, непідвладному думці й емоції світі. Я маю велику підозру, що моє самосприймання та самопочуття нерозривно пов'язані з моїм світосприйманням і тим, що давніше називалося «світоглядом». Вони однаковою мірою нестерпні й непридатні, цей «світогляд», це самопочуття. Я не відчуваю себе в собі — і світу поза собою також не сприймаю. Точніше, це надзвичайно звужене поле сприймання й того, значно насиченішого за повсякденне розуміння зору, який асоціюється з достовірним знанням.

Я бачу світ і себе так, як «бачить» фотооб'єктив, — фрагментарно, пласко, відчужено від «об'єкта». Одначе, в кожен із моментів такого бачення я не перестаю пам'ятати про його неправдивість, несправедливість і своєрідну ілюзійність, не забуваючи водночас про те, що відносно недавно, яких шістнадцять літ тому, моє світосприймання й самопочуття мали засадово відмінний характер та структуру, чули змістовнішими, ймовірнішими і, певна річ, прийнятнішими. Водночас я добре знаю, що сполохи правдивого бачення, яке за інтенсивністю й за тим, що умовно можна назвати «голографічністю», нічим не поступаються тодішньому «світоглядові» (якщо взагалі не є продовженням його) — такі сполохи можливі й сьогодні, кожної довільно обраної хвилини. Моє страждання полягає в занадто добрій пам'яті і в занадто доброму знанні про спонтанність таких сполохів. Грізна своєю красою реальність стоїть поруч, але її неможливо викликати. Неможливо змайструвати або зорганізувати умови для її візиту в «сюди». Те, чим займаються дослідники психоделіків, є відчайдушним криком протесту проти отакого стану речей. Керуючись своїм протестантськими емоціями та концепціями, майстри психоделіки вдаються до ґвалту власної свідомості; але це ґвалт не з любові, а з принципу, і, як кожний ґвалт, він приносить маловтішні або, в кожному разі, не зовсім ті результати, яких від нього сподівалися. Заживаючи наркотики, людина повертає собі втрачене «голографічне» бачення; але бачення чого? Бачення внутрішніх територій, про існування яких вона часто й не підозрювала. Тимчасом її актуальна екзистенційна ситуація вимагає геть чисто такої ж рецепції, але не в подобі спорадичних сеансів за посередництвом заштриків, а у вигляді безперервного стану, незумовленого жодними посередниками. Навіть у тому разі коли безсмертя душі було б давно доведеною справою, це нічого не змінило б. Адже для присутньої тут-і-тепер душі майбутнє повернення в трансцендентне грає не вирішальну, а допоміжну роль. Пам'ять про Боже Місто, про вічну Домівку в небесах може підтримувати, а часом і рятувати нас у подорожі «долиною сліз». Добре знати про присутність і незнищенність Царства Божого в собі, навіть тоді, коли ті забув шляхи, які ведуть до нього. Але самого себе мало для себе. Мало зажити наркотика й вирушити в інші, дивовижніші й карколомніші, а головне — приємніші, ніж тут-і-тепер, мандри собою, якщо навіть це «собою» тотожне всій множинності Всесвітів. Мало, тому що істотне в людському житті полягає в поверненні саме сюди, в уже створений стан свідомості, який прийнято вважати «нормальним» — хоча мало хто заперечує його непридатність, а в окремі моменти — й цілковиту нестерпність. Кожен мандрівник змушений повертатися. І в цьому також криється одна з найбільших загадок буття. Хіба справедливо — повертати сюди, де мало що змінилося, не дивлячись на те, що зміни відбуваються щомиті; сюди, в евклідів простір, у лінійний час, у постколоніальну країну з украй здичавілим, винародовленим населенням. Хіба це можна витримати, коли після найвищих, найсокровенніших релігійних екстазів й одкровень тобі доводиться йти до зубного лікаря — і корчитися від нелюдського болю?

Несправедливо. Нестерпно. Неможливо. Але ти повертаєшся саме сюди — до здичавілих юрб, до напівзруйнованого тіла, до звуженої та зацькованої свідомості. Ти бачив демонів і янголів, ти розмовляв із Ґете і слухав, як Моцарт грає на клавесині, ти кохався з Афродитою, споглядав Святу Трійцю і ріс трояндою, п'ючи дощі благословення, послані тобі Господом, усвідомлюючи процес фотосинтезу у своєму листі й розуміючи обмін води та солей у своєму корінні… Але ти ж таки опиняєшся тут, де треба прати шкарпетки, щоб вони не смерділи потом, виконувати ту або іншу працю, щоб отримувати гроші на харчування та одяг, і робити купу інших справ, хоч яких часом нудних і безглуздих. Можеш трактувати це як пастку напередприсутнього буття, до якої екзистувала-таки довірлива душа; можеш тлумачити це як посланництво й покликання Сина Божого, уявляючи свої діяльність і бездіяльність як перетворення царства земного на Царство Небесне, або ж, скажімо, брати приклад із «вигнанця Назона, Старого, кволого, забутого всіма В краю, де цілий вік негода, та зима, Та моря тужний рев, та варвари довкола…». Можеш узагалі відмовитися від будь яких тлумачень і спробувати жити так, ніби нічого особливого не сталося, тобто так, як живе більшість твоїх напівозвірілих співгромадян. І навіть записатися до якої-небудь партії. Можеш і далі мандрувати внутрішніми просторами серця або вправлятися в йозі. Але хоч би чим ти займався,  з в і д с и  тобі не вибратися аж до смерті. Попри безсоння, попри хвороби, попри депресію та безліч подібних привабливих речей, твоє тіло знову знаходитиме шлях для повернення саме в тутешнє — а не тамтешнє — пере-бування, попри всю його жалюгідність і остогидлість.