Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин. Страница 11

Літній, сонячний день у Матіївці. Важко навіть повірити, що це я пишу такі слова серед червневої тиші, коли за вікном буяє сяйво блакитного неба, коли щебечуть птахи серед листя і білосніжні хмари стоять аж до Батурина; як добре — «аж до Батурина». Нічні тривоги щезли разом із пітьмою, думка працює плавно, послідовно і невимушено, — так, як тече Сейм; юрмляться квіти у холодку від берези; пригадуєш ось такі слова, які роками не зринали у свідомості, і їх хочеться повторити вголос: «холодок», «оддайте», «літечко Боже»… Кава і сигарети, вчорашні малюнки, прояснена свідомість, шкіра рук, яка вперше почервоніла від сонця. Слова у новому щоденнику, Реформація, — усе доцільне, усе правда. Я повинен жити отак, в ось цій сонячній сумирності, в оцій неквапливій плавності, гнучкій невимушеності, віддаленості від людей, від чужих і непотрібних людей. Я повинен жити отак, поблизу свого Бога, подалі від людей; тільки так можна обміркувати і зрозуміти необхідне, тільки тут можна відсікати зайве, непотрібне, породжене недостиглістю і недосконалістю чужих мені умів, їхньою суєтністю і брудом. Добрі, старі істини, здобуті аскетами-містиками в пустелі, вечірній мед і джерельна вода, спокійний, простий і життєтворний свіжий хліб на чистій скатертині. Реформація неістинного минулого в істинному сьогодні. Червень, позбавлення від нестерпної ноші, від рабства, від ув'язнення, збавлення, про яке стільки благав Бога, спинення, свобода. Чи не випереджаю я знову події? Але хіба може бути облудним ось такий стан? Хіба може бути неправдою все написане і відчуте сьогодні? Я знаю, чого я боюся: я боюсь, що це тимчасово, що зайде сонце, погаснуть пташині голоси, настане ніч, а отже, наляже безсоння, і така чиста, струнка і врівноважена моя свідомість знову перетвориться на безрадісний, брудний, швидкоплинний хаос; я боюся втрачати побудоване з таким трудом, щодня будувати одне і те ж саме на руїнах учорашнього того самого. Неможливо будувати щось правою рукою, руйнуючи водночас лівою; а в мене якраз так і виходить, день служить правою рукою, а ніч — лівою, хоча буває й навпаки; у кожному разі мені дуже шкодить сон, саме під час сну руйнується архітектура духу, саме сни, незрозумілі, непотрібні, важкі, примушують підводитися знову ледве живим, усе починати спочатку, — тоді як сон мав би зміцнювати побудоване за дня. А зараз здається, що так цей золотий стан спокою і порозуміння зі світом і залишиться в мені, точніше, я залишусь у ньому, хоча чим іншим є цей стан, як не самим мною, зведеним до цілісности, зосередженим у єдності? Цікаво, що така концентрація починається одночасно з фізично відчутною розкутістю (мабуть, концентрація і розкутість — дві риси одного явища), з'являються зір і увага, а відтак плаский, аморфний хаос перед очима починає набувати чітких, виразних форм, — трикутні листочки на квітці, мурашка, пісок, стежка, яка веде у глибину простору, що виник невідомо звідки, створився щойно, і в цьому просторому просторі є цілісність окремих форм — ластівок на дротах, хмар у ясно-блакитному сяйві, сосни, плетеної ліси, — з'являються тіні і напівтіні, кольори, все оживає… Але ж: я описав стан і себе в ньому такими, якими ми були вранці, під час першої кави і першої сигарети; тобто це спричинено зовнішніми чинниками, кавою і тютюном; а якби їх не було, цілий день минув би у сірій брудній аморфності, пригніченості і роззосередженості. І все ж, оскільки свідомість може, вміє бути такою гармонійною і простою, треба навчитися концентрувати і розковувати її без збудників; тим більше, що дія їхня з часом пригасає, вичерпується. Що це може бути? Медитація, молитва, правильний подих, терплячість?

Щебечуть птахи, пообідня пора; хочеться всього зразу — Сейму, лісу, «Бгаґавад-ґіти», Євангелія, іспанських містиків, кави, сигарети, полуниць; гублюся перед таким багатством можливостей, бо ж у роки подорожі не мав нічогісінько, крім незрадливого щоденника, у якому все більше і більше мріялося про оце літо повернення, літо чистоти, літо відшуканого русла і правильної слави Господа. Тиша, спека, легесенький вітерець, — і така ж, як цей вітерець, легенька, невидима, але відчутна усмішка, що перебігає серцем.

Добре поплававши, повернувся з Сейму; швидка течія знесла мене далеко вниз, за пішоходку; а тут, біля нашої хати, сьогодні розцвіли півонії, ніжно-рожеві і білосніжні, з тонким, святковим запахом; а ще зацвіли жовтогарячі лілії; як висловити це: швидку і чисту течію, в якій повільно, уже не поспішаючи, як учора, ти пливеш до протилежного берега, а потім назад; і це святкове, таке радісне цвітіння білосніжних, і ніжнорожевих, і жовтогарячих форм; а над нами — сяюче червневе небо з такими ж білосніжними, як квіти півонії, хмарами; а ще ці чисті пахощі повсюди — через них не хочеться повертатися до хати й книжок; хоча й хати, і книжок я теж дуже давно, майже ніколи, не мав. Усе вродило, — бачиш нарешті? Усе вродило і з кожним днем самостійно набуває саме тих, ідентичних твоїм мріям і надіям, обрисів, набуває обрисів обличчя, яке довго різьбили не щастя і сподівання на збавлення. Ти дивишся у дзеркальце, розчісуючись після купання, і переконуєшся, що це тільки твоє обличчя, з характерними зморшками біля очей і губ, — кожна з них надає твоєму обличчю своїстого виразу, і, дивлячись у дзеркальце на своє обличчя, на Сейм, на Батурин, на жовтий пісочок і зелені верби, знову розумієш і знову погоджуєшся з тим, що жоден попередній день дивовижної подорожі не був марним, не був безплідним, що кожна безсонна ніч, посаджена у твоїй свідомості, — вродила, мов яблуня, що треба було саме так — і не інакше. Погоджуєшся з Богом, і Він погоджується з тобою.

Сьогодні півоній розпустилося ще більше, по суті, обидва кущі — рожевий і білий — повністю вкриті мініатюрними хмарками цвіту. Як зрадіє мама, коли побачить їх у суботу! Смішно, але у щоденнику все частіше з'являються окличні речення. Цієї ночі знову спав погано; найбільше бісить інерція, за якою продовжує працювати розум, призводячи спочатку до безсоння, а потім до важких снів; тепер треба вчитися ще й засинати, всьому на світі доводиться вчитися від початку.

Рідний труд на рідній землі… Але який труд рідний для мене? Вигадувати сюжети, писати навмання, шліфувати стиль, — як Флобер, Пруст і Набоков, — забувши про тих безталанних ексцентриків, які руйнували стиль або постмодерністично (слівце!) глузували з нього, пародіювали, самі імпотенти, нездатні створити, нездатні до важкої послідовної праці, — так, як я оце тепер, — або ж просто не покликані до письменництва, котрі схоплюють якісь марґінальні і нехарактерні його сторони; і чим є письменництво взагалі? Без сумніву, це також спосіб буття, як є спосіб буття музиканта, художника, кравця, лікаря тощо; але хіба Сервантес, Монтень, Ґете вели письменницький спосіб буття? І хіба Флобер не шукав собі роботи на старості літ, і хіба Монтень не був мером Бордо і так далі… Йдеться про безпосередній вихід на культуру у прямому розумінні слова — без посередників, про надійну комунікацію; реформаційні громади, Острозький центр, братства мали, окрім власних молитовних будинків, церков, бібліотек, ще й друкарні; пізніше були журнали, довкола яких гуртувалися і в яких друкувалися однодумці. Повинен існувати дуже простий механізм: пісня — гітара — сцена; книга — друкарня — розповсюдження тиражу; жахливе відчуження від безпосереднього виходу на культуру, типово совєтське явище, паралізувало весь літературний процес: брак паперу, брак коштів, — так можна до смерти чекати на папір, кошти, на осяяння, покликання, натхнення; а робити свою справу треба вже сьогодні, цілковито поринувши у неї, зіґнорувавши паліативи, посередників, сурогати. Подорож, коли все було тимчасовим, — житла, ліжка, жінки, заняття, заробітки, — закінчилась, я повернувся на свою рідну землю, до свого житла, до свого ліжка, до свого майбутнього; тимчасовість, хисткість і непевність уже не можна виправдати. Півонії, тюльпани і троянди не шукають посередників; коли приходить пора цвітіння, вони просто цвітуть, і цього нічим не замінити.