Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин. Страница 13

Ось таким сліпучим є інколи сяйво долі. Іноді мені вдається майже торкнутися його, долетіти насправді, і тоді я падаю в пітьму з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Я хочу постійного усвідомлення своєї долі. Я хочу постійного лету до світла. Я не знаю, чи існує рай для сестер моїх нетль і братів цвіркунів, але я хочу, щоб він існував. Про це довідаємось — або не довідаємося — потім. У тому раю мусить бути дуже багато снігу, — бо надто пекучим було полум'я, в якому згоріли Джим і Дженіс, і нема їм числа… нема нам числа, тим, що палали, палають, летять і долетять таки до своєї долі, до здійснення її, тобто — до істини. Дуже багато снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, в яких з музикою Баха, Генделя, Моцарта звучить і музика Альбіноні. Хори, в яких Моррісон і Джоплін співають разом. Ви знаєте, що вони співають?

Так. Вони співають: «Ми — є».

Кілька днів у Матіївці. Цвіркуни і нетлі, легкі пахощі матіол у сутінках, коли виходжу на ґанок випалити люльку тютюну, що виріс на нашому городі, — мама посадила. Сходить місяць над вербами, замовкає село, вкладаються спати сусіди. І спалахують перші зорі. «Як добре без людей — правда, тату?» І гавкають нічні пси. А вранці, коли ти вкладатимешся спати, — півні співатимуть.

Сейм дуже обмілів цього року. І тьма народу товчеться щодня на його берегах, переважно чужинці, — вереск і виск їхній чути за кілометр. Через це так важко було примусити себе ходити купатися. Надто мала втіха порівняно з надто великим душевним дискомфортом. Коли вже нарешті обезлюдніє пляж, цей чистий колись, а тепер перетоптаний сотнями ратиць пісок? Коли вже вони поїдуть нарешті звідси і залишать нас у спокої — Сейм і мене?

Уже скоро. Усе меншає літа, все більшає осени. «Осеніє кругом», — як пише Пашковський. Неймовірно добре пише, це, може, вперше я читаю український роман із таким захопленням і зачудуванням. Власне, не пише, а є; дім буття мови, мова — дім буття. На сьогоднішній день Пашковський — єдиний вартий уваги прозаїк в Україні. «…пора й нам, братове, достойну, сріблом окуту чару з молодою наливкою підняти в бронзовому світлі лип за неприкаяних і скорботних співвигнанців по недолі, за нас, без вини німих, пора стати лицем до грізних лляних одеж на західному видноколі й довіритись ясно-врочистому спокою в дні перед листопадом-вогнепадом…» («Вовча зоря»).

Падають зорі. Ніч розпочалася. Затишно тут, біля світла настільної лампи, разом із нетлями слухати цокіт годинника. Думати: це час минає? Чи інше щось, дуже подібне на час, але інше, інше, — сон? життя? Чи не сон, і не життя, і не час, а просто минущість, яка минає. Куди вона минає? У неминущість, — може. Усе це тільки слова.

Спас. Мамин день народження. Сьогодні моїй мамі виповнилося п'ятдесят років. Вітаю тебе, моя матусю, вітаю, моя така втомлена, така усміхнена і печальна, така свята. Вітаю тебе сам, наодинці з книгами і цвіркуном, у тихій вечірній Матіївці, де так пахнуть матіоли, посіяні твоїми ріднесенькими руками, де плине Сейм і зорі обертаються над нашою маленькою хатою у цьому великому світі. Будь щасливою і здоровою, моя мамочко, будь. Я тебе дуже-дуже люблю.

Спас. Цвітуть чорнобривці, жоржини і портулаки. Перегортаються сторінки книжок і молитовника. Течуть слова. Може статися, що я вже ніколи не напишу тієї великої книги, вимріяної ще на світанку свідомости. Так багато змінилося з тих пір. А найперше — прийшло розуміння того, що книги — це важлива, дуже важлива, проте не найголовніша річ у бутті. Найголовніша річ у бутті — саме буття, буття сповна. Часом книги лише додають цієї повноти. Але суть справи не в книгах. Сотнею книжок більше, сотнею менше, — це нічого не міняє. Ну, майже нічого.

Спас. Завжди вважав, що саме писання книг є моєю найавтентичнішою самореалізацією. Мучився через те, що не міг писати. Даремно я мучився, даремно напружував м'язи, щоб підняти несамовиту, нелюдську вагу безлічі слів і мов. Суть життя не полягає в підніманні тягарів. Інколи достатньо просто помовчати трохи, послухати цвіркуна або Doors, випити чаю, подихати пахощами матіол, випалити люльку, сходити до лісу та, обливаючись потом, мовчки принести ще одну сосну собі на зиму.

Спас. І одна-єдина нетля сидить на столі біля мене, спостерігаючи, як я пишу. Це вже майже осінь. Ти так прагнув самотности і свободи. Маєш тепер їх по вінця.

«Кімната Джейкоба» Вірджінії Вулф; відколи прокинувся, думаю про цю невеличку повість, розглядаючи книги у шафі, папери, письмове приладдя, кришталеве яблуко, картотеки, годинник, магнітофон і хризантеми на своєму робочому столі. Сиджу на канапі, палю люльку і дивлюся — наче крізь вузьку замкову щілину з острахом підглядаю за чужою кімнатою, залитою вересневим сонцем, хмарами синього тютюнового диму. А ця кімната — моя; тільки як втрапити всередину, як сісти за такий привабливий стіл і розгорнути такі гарні книги? Маленьке дерев'яне розп'яття, привезене з Кракова. Друкарська машинка. Канапа, яку ми купили для нової чотирикімнатної квартири. Книжкова шафа, яка стояла у батьковому кабінеті і супроводжує нас усе життя, — шафа, у якій тепер стоять мої книги: Біблія, К'єркеґор, Гайдеґґер, Ґадамер, Філдінґ… Ось знову: Філдінґ і «Том Джонс», роман, який Джейкоб радив читати своїй коханці, а вона читала, і нудьгувала, і все одно намагалася зрозуміти — чому саме «Том Джонс»?

І призахідне сонце над Сеймом. І перо, яке пише зовсім не так тонко і вибагливо, як мені хотілося б… І ліс, до якого всього двадцять кроків. А завтра — Воздвиження. Що в цьому українського, що в цьому мого, чому я такий відчужений від кімнати і лісу, від Сейму і Сонця, від себе — я відчужений і зазираю крізь шпаринку, і навіть цим невимовно тішуся, бо й цього так довго не було — бачення оцього, милування, печальної радости.

Такий теплий вечір сьогодні. Один з останніх теплих вересневих вечорів. Так струнко цвітуть посаджені мамою жоржини і хризантеми, чорнобривці й айстри. Такий шляхетний відблиск на дорогоцінних книгах, привезених з усього світу. З таким острахом і тугою написана ця сторінка, може, єдина вдала сторінка у всьому щоденнику.

Воздвиження Чесного Хреста сьогодні. Цілий день нічим, по суті, не займався, — ловив сонячні зайчики доброго бачення, готував обід, палив грубу, напівлежав і лежав на канапі, прислухаючись до спокою, який народжується у мені, або ж до чогось більшого і значнішого за спокій. А ще грав на гітарі. Зап'ястя і пальці просто закостеніли, дуже важко притискати струни до ґрифа, руки оживають з ледь чутним хрускотом. Ще один день прожив-пережив-віджив. Надвечір захотілося чаю — доброго індійського чаю, такого міцного, щоб щелепи зводив, і нормальну сигарету. Чаю і сигарет захотілося. Чи настане колись час, коли матиму їх удосталь? Чи хотітиму їх так, як сьогодні хотів, смутно дивлячись на пожовтіле кленове листя і безмірно високі небеса?

Все життя чогось або бракує, або обмаль. Недостатність, ураженість цього життя. Так має бути? Чи це тільки злий жарт, чиєсь зумисне протистояння тому, що мало би бути насправді? Щиро кажучи, мене це вже не цікавить. Я достеменно знаю, що життя детерміноване, і детерміноване зовсім не людиною з її планами, надіями, пристрастями. Людина може встановлювати лише порядок — імітацію ладу, в якому все доладне і детерміноване. Імітація — це не тотожність, а отже, неспівпадіння. Треба свідомо, душею і розумом відмовитися від безглуздих спроб навести лад. Треба дистанціюватися, відійти на кілька кроків, заспокоїтись і придивитись уважніше, — заглянути до себе всередину і визирнути з себе назовні, не нав'язуючи довколишньому жодних своїх або чиїхось уявлень про те, яким воно мало б бути.