Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин. Страница 33

Нарешті сонце не витримало і почало падати, дедалі швидше. Війнуло прохолодою, прокинувся Чорник, ластівки поверталися до своїх гнізд і вмощувалися на нічліг. Костик вийшов з майстерні під безкраї пурпурові небеса і виголосив промову, звертаючись до Мар'яна, Славка і Бамбули, які вишикувалися перед Деревом Життя.

— Дорогі друзі! Браття! — сказав Костик. — Цієї надвечірньої миті на нас дивляться двадцять шість століть європейської літератури! Ми стоїмо посеред пустелі України, готуючись випустити вогненні стріли в безмежний небесний Океан! На нас чекає великий, відповідальний чин: звільнення Слова від тлінної, цвілої і невластивої оболонки. Бо Слово — це вогонь, а не цвіль у дешевих мас-медіа. Сьогодні ми ніде…

— І ніякі, — додав Бамбула.

— Прошу не перебивати. Сьогодні ми ніде. Всупереч власній волі та її зусиллям, усупереч первісній логіці подій, коли таки заходило на свободу, ми опинилися в минулому часі, тобто, за всіма законами, у вже відсутньому часі. Теперішній відсутній час, нова граматична категорія. Час серед мерців. Мертвий час, коли людина не може жити поетично, як заповідав їй Гельдерлін. Але, якщо людина не живе поетично, тоді вона не живе взагалі. Живе Слово не має нічого спільного з друкарською фарбою на папері. Я гарно промовляю? — понизивши голос, запитав Костик.

— Гарно, старий, страх як гарно, давай тільки покоротше, бо в них таки урветься сьогодні терпець, — сказав, похитуючись, Бамбула й озирнувся через плече на Аліну, яка заклопотано бесідувала з сестрою. — А коли рветься терпець, тоді лунає багато усякого тріску. От я пам'ятаю, як…

— Не псуй чоловікові кайф! — обурився Славко. — У нього сьогодні історичний день. Це все одно, ніби Остап Вишня убиває Тараса Бульбу.

— Тарас Бульба убиває сина Андрія… Бамбулу, — поправив Мар'ян, розгладжуючи перед телекамерою набурмосені вуса.

— І чого ти такий Бамбула, — завівся Славко. — Про цю подію згодом думи складатимуть, може. Її п'ятдесят мільйонів українців побачать, а він «покоротше». Покоротше тільки oпа-oпа буває.

— Та нехай триндить, хіба я не розумію, — виправдовувався Бамбула. — Поети, блін, усі такі довбонуті, з Гомера починаючи. Як заведе…

— Зайве потім виріжуть, — роз'яснив Костик, який цього дня навчився від Аліни лагідності і толерантності. Він дістав з кишені чорних джинсів картку паперу і продовжив: — Я хочу нагадати вам слова видатного французького поета Альфреда де Віньї, який написав «Смерть вовка»…

— О, почалося, — застогнав Бамбула.

— …і якому ніколи не наважувалися затикати рота різні там Бамбули, запроданці оскаженілих від безкарності нуворишів. Та в нас горять іще бажання під гнітом влади рококо! Слова, які ви зараз почуєте, я переписав для себе у п'ятнадцять років, щоб завжди пам'ятати, з якою цяцькою матиму справу ціле життя: «Поети — найвидатніші і найнещасніші люди. Вони створюють майже безперервний ланцюг славетних вигнанців, сміливих, переслідуваних мислителів, доведених жебрацтвом до божевілля. Більше нам не судилося. Ми гинемо. Тепер важливо лише одне — гідно вмерти».

Костик заховав картку і, майже не хитаючись, швидко підійшов до Аліни.

— А тепер ми виконаємо ритуальний танок європейських поетів. Він відображає їхні складні почуття у той час, коли вони не хочуть, але мусять палити свої книжки, — натхненно виблискуючи окулярами, повідомив він. — Його танцювали Гоголь і Рембо! — додав він упівголоса.

— Добре, танцюйте, тільки недовго.

Костик пішов до своїх. Аліна покликала розморену спекою Галю:

— Більше — ні краплі. Аж поки не закінчимо знімати.

Вона озирнулася на білий вігвам, який став пурпуровим у гостро навскісному призахідному промінні і гарне розкрилля її брів поповзло високо вгору.

Обнявшися за плечі, хлопці виконували щось проміжне між гуцульським арканом і єврейським «сім-сорок». Обличчя їхні були суворими, вони грізно тупали правими ногами у такт тільки їм чутній музиці сфер і вигукували: «Нушануш!» Вони підхопили нерозпечатані пачки з книжками й обнесли їх за годинниковою стрілкою довкола вігвама, поставили на землю і помахали «па-па» сонцю, яке сховалося від них за деревами сусідських садів, знову схопили пачки й обнесли їх проти годинникової стрілки. Вони впали на коліна й одночасно підхопилися. Вони жестами показали, що завтра зійде Нове Сонце, але Костикових книжок на цій пустельній і непоетичній землі воно не знайде. Вони показали, як плакатиме Сонце.

Перед брамою Бамбули коливався натовп занепокоєних сусідів. Режисер Андрій відважно продовжував зйомку, він і не таке бачив. Артур ридав за столом під яблунями, він більше не міг сміятися. Аліна знеможено впала на лаву біля нього.

Вони знову вишикувалися перед Деревом Життя. Майстер Бамбула відкрутив кришечку пластмасової каністри з бензином і щедро полив вігвам з усіх боків. Він озирнувся на майстра Костика. Майстер Костик запалив сірника і передав майстрові Славкові. Майстер Славко взяв сірника у майстра Костика і передав його майстрові Мар'янові. Майстер Мар'ян узяв сірника у майстра Славка і подав його майстрові Бамбулі. Майстер Бамбула підніс вогник до вігвама і мерщій відскочив.

XVIII

Гомер і Орфей, Толстой і Джойс, Леся Українка і Євгенія Кононенко, навіть Тарас Прохасько і Євген Пашковський — хіба не відчули би вони своєї безпорадності, якби спробували дати докладний опис подальшого? У телевізійній версії збереглася тільки редукована копія, хоча Андрій мало сам не загорівся, намагаючись якнайповніше зафіксувати вогненні жертвоприносини.

Це нагадувало беззвучний вибух багатотонної бомби. Стовп криваво-золотого вогню блискавично піднявся над Біличами і доторкнувся до Полярної зорі. Вогонь був чистий і високий, він доторкнувся до зорі і на мить застиг, закрижанів. Якась біла крилата істота нажахано сахнулася від палаючого Стрижня Світу. Тисячі переляканих ластівок покинули свої нагріті гнізда і з розпачливим щебетом носилися над садами, оплакуючи вірші. Дерево Життя зацвіло безліччю жарких жовтогарячих і рубінових квітів. Дерево Життя вкрилося вогненними нічними трояндами і їх побачили у Києві і Львові, у Кракові й Варшаві, у Лондоні й на Тверському бульварі у Москві, де стояв Костиків Літературний інститут. За мить стовп почав осідати, а троянди посипалися вогненним зорепадом, довибухаючи мільйонами іскор. Хлопці схопили нерозпечатані книжки і, затуляючи брови та вії від нестерпного жару, стали висипати у багаття решту книжок.

Через півгодини все скінчилося. Вони подивились один на одного. Усі були тверезі. Цей високий вогонь вивільнив у їхніх душах такий несамовитий спокій, що всі в один голос відмовилися від запропонованого Галею підвечірку. Їм не хотілося псувати чистоту враження від зустрічі з вищою реальністю, з трансцендентним, яке вони створили власними руками. «Усе було зроблене як слід; нічого не робиш просто так, ніщо не зникає просто так», — констатував майстер Мар'ян і всі погодилися. Тоді Галя покликала Костика на кухню і попросила розписатися на якомусь папірці. Він прочитав там, що телеканал виплачує йому гонорар за організацію і проведення перформанса «Спалення книги». Для Костика це були великі гроші.

— Нарешті і я заробив на своїх книжках, — усміхнувся він до Галі.

Костик у свою чергу покликав Бамбулу, Мар'яна і Славка, подякував їм за допомогу й розуміння, а тоді з матюками та апеляціями до вищих небесних сил таки примусив узяти по червінцю. Вони позаливали недогарки водою і «газелька» відвезла усіх до Києва. Андрій з Артуром одразу подалися монтувати відзнятий матеріал, Мар'яна зі Славком завезли до гуртожитку, де вони винаймали кімнату, Костика з Бамбулою висадили на приміському вокзалі. Вони чемно подякували дівчатам за гостину, поцілували їм руки і пішли шукати останню електричку. Бамбула нікуди не їхав, він проводжав Костика, намовляючи його залишитись і обговорити план створення опери.

— Лишайся, старий, ми з тобою щось іще відпалимо! Подзвонимо Бамперу, розкажеш йому задум, бо я ні хріна не зрозумів. Слухай, такий супер вийшов з тим паленням! Стовп вогню був якийсь шалений, я зроду такого не бачив! Я відчув космос у грудях. І промову ти гарну виголосив.