Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин. Страница 34

— А наш танок! Ми були такими вікінгами, що нехай сховаються араби. Шкода тільки, на студії його виріжуть.

— Ми ж не для студії танцювали! Не для відсотків! Я попрошу Аліну, щоб вона переписала мені повну версію. Лишайся, чувак!

— Не хочу, Андрію. Я так забембався з тим усім, повір мені. Давай вип'ємо пива на дорогу, щоб краще спалося.

— Пивом усе починається.

— І закінчується.

Вони випили по фляшці львівського пива на пероні. Костик міцно обняв Бамбулу на прощання і зайшов до вагона. Його вірний Санчо Панса стояв сам під помаранчевим ліхтарем, салютуючи порожньою фляшкою. Колись у Львові — все частіше з'являється оце «колись» — мене проводжали по сім бійців одразу. Троє з них уже там, де й мої книжки. Хоч би він без зайвих пригод повернувся до Біличів.

Він прокинувся аж за Ніжином; цілковито порожнім вагоном гуляв перетяг, всі вікна були відчинені або порозбивані. На підлозі лежали скалки скла, пластикові пляшки з-під мінеральної води качалися проходом, сідушки зяяли голою фанерою, бо з них позривали м'яке поролонове оббиття. Нічне літо пролітало за вікном, де-не-де блимав станційний ліхтар і тоді перетяг швиргав до вагону пахощі квітів жасмину і акації. Місяць, повний, наче здійснена до кінця доля, наче довершене герменевтичне коло, котився над безмежними нічними полями, намагаючись обігнати електричку. Поверх полів клубочилися тумани; де я зустрічав це слово, зовсім недавно, таке ж повне, як оцей місяць? Рецензуючи збірку Малковича, Костик добре начитався його віршів і вони все ще виринали з-за свідомості, часом не до речі; однак, цей вірш, якого він згадав завдяки напнутому, ніби струна і розлогому слову з глибоким і сонорно-сонним наголосом на останньому складі, був уповні доречним, він вкладався у розмір, завданий метрономом електрички, і, дивлячись у шибку та вистукуючи на ній ритм холодними кінчиками пальців, Костик по рядку пригадав усе: Запахи в липах потоплені. Леви закралися в лан, порпають лапами в попелі і наганяють туман. Ех, розганяти — даремно… Боже, які туманu!.. Швидко забачу, напевно, тих, що сховали вони. Буду з женцями в ватагах левів корняти з полів, буду на сріберних вагах гoйдати сяйво ланів.

Соковиті пахощі молодого полину і чистих озерних вод, суцвіття свічок деревію, які несподівано випірнали з туману на якійсь безіменній станції, підступаючи впритул до колії, млосний скрик електрички у космічному безгомінні, зойк ні про що, наростання гуркоту коліс і протяжний гул, коливання пустки вагона, рев зустрічного вантажного поїзда, і це, коли б не тисячне, повернення з міста, яке залишилося сяяти на горах за Дніпром… Він відчув на лівому плечі якийсь тягар, невдоволено ворухнув ним і відвернувся від вікна.

На плечі сидів маленький янгол. Він був схожий на мініатюрну Яринку і мав такий самий, як і в неї, профіль з єгипетським чаром та по-жасминовому млосно-зелені очі; його зачесані на прямий проділ коси були так само зав'язані на потилиці хвостиком. Він мав ясно-червону коротку туніку з гаптованими золотом оторочками на рукавах і подолі, на лівому коліні красувався свіжий синець, а крила його були блакитно-сніжними. Костик подивився на кінчик носа і куточки вуст янгола, замурзані чоколядою, а тоді тихенько кашлянув. Янгол стрепенувся.

— Привіт, малий, — сказав Костик. — Не замерз?

— Привіт, — сказав янгол. — Мені не холодно.

— А чого ти такий замурзаний?

Янгол спаленів і нічого не відповів. Костик зазирнув до сумки. Ще вранці він купив чоколядку, сподіваючись, що Яринка з Іваном приїдуть на спалення книг. Але їх не було у Києві і Костик зразу ж забув про ту чоколядку, а тепер згадав. Сумка виявилася порожньою. Може, Бамбула зжер?

— Я перепрошую, — ще трохи і янгол зайнявся би від сорому, — я страшенно зголоднів. Я більше не буду… без дозволу.

— Невже ти гадаєш, що мені шкода чоколядки? Мені для тебе нічого не шкода.

Заспокоюючи, Костик погладив тепле пір'я на крилі. Кілька пір'їн були чорними.

— І в сажу вимазався. І синця набив. Ти над книжками літав? А якби згорів?

— То не сажа, — тихо відповів янгол. — То… сивина.

— Сивина? А чому вона чорна?

— Коли сивіють люди, їхнє волосся стає білим. А в янголів тоді чорніє пір'я. Дивись, і в тебе кілька нових сивин з'явилося.

Янгол висмикнув з Костикового чуба одну, щоб показати як речовий доказ. Костик вийняв хустинку.

— Витрись, не можу дивитися на такого замазуру.

Янгол засунув руку під ліве крило і дістав звідти маленьке кругле дзеркальце. Він зручніше вмостився на Костиковому плечі і заходився чепуритися.

— А скажи-но мені, до речі, — задушевним голосом почав Костик, — янголи п'ють? А то я написав у своєму романі, що бачив янгола напідпитку, а тепер думаю: може, мені не повірять? Може, такого не буває?

Янгол глипнув на нього поверх дзеркальця і відвів очі, але Костик помітив, що він знову зашарівся.

— Ага, — сказав Костик. — І що ж ви там п'єте?

— Нектар, — ледве чутно прошепотів янгол. — А декотрі (він почервонів увесь)… декотрі навіть… амброзію!

— Ясно. А тоді співаєте?

— Ага. І боремося. І літаємо наввипередки.

Костик знову подивився у вікно. Він відчував смертельну втому.

— Я так змучився, малий. Добре, що хоч ти зі мною.

— Я завжди з тобою, — серйозно сказав янгол. — То ти не завжди з собою.

— Знаю, — неохоче відповів Костик. — Ти не знаєш, де тепер Андруся?

— Скучив за Андрусею?

— Скучив.

— Хочеш побачити її? Поговорити?

— Не муч мене. Я вже два роки хочу побачити її.

— Знову два роки… Ох, і любов у вас. Як між янголами, прости, Господи. Тримай, — янгол подав Костикові своє дзеркальце.

Костик подивився у нього і побачив давно відоме без будь-яких дзеркал. Лице пересічного інтелі ґента з бодуна, червоні, невиспані очі, зморшка на чолі і нова сивина в чубі.

— Я це напам'ять знаю. Як воно мені остогидло!

— А ти переверни іншим боком, — порадив янгол, віддаючи хустинку. — Дякую.

Костик перевернув і побачив, що там також було дзеркальце. Він заглянув у нього, але себе там не було. У дзеркальці пливли такі ж, як і за вікном електрички, тумани, крихітна крапля сяйливої ртуті летіла над ними, лев і левиця вийшли з хащів деревію та акації, сторожко нюшачи свіже нічне повітря.

— Погукай її, — знову озвався янгол.

— Андрусю, — хрипким голосом сказав Костик і прокашлявся. — Андріяно!

Туман розтав, дзеркальце засвітилося, мов смарагд. У смарагдовому світлі сиділа Андруся в чорній комбінації з мереживами і, посміхаючись, палила цигарку з маріхуаною.

— Привіт, Костику, — заговорила вона першою. — Смурієш?

— Де ти тепер? — запитав він, насилу втримуючи дзеркальце, яке вискакувало з тремтячих рук.

— В Америці, штат Арізона. Костику, уявляєш, тут на тисячу миль жодного українця, жодної громади…

— Яка ти щаслива, — позаздрив Костик.

— Ти в своєму репертуарі, — засміялася вона, затяглася димом і потягнулася.

— Пoтяг-пoтяг, потягусі, Костик хоче до Андрусі.

— Ходи, — запропонувала вона і знову засміялася. Нема гірше, як говорити з Андріяною-під-кайфом. Їй тоді все здається смішним і все по барабану.

— Куди «ходи»? Електричками до Арізони не доберешся.