Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 29

— Що це дасть? — поцікавився Рокитко.

— Те саме, товаришу голова колгоспу. Поки Соболь туди дістанеться, я, можливо, щось більше за нього знатиму. Відпустиш?

— Я тебе не тримаю. Павло на хазяйстві лишиться.

— Не про те мова… Коня даси?

— От не даси тобі коня — ти ж мене осідлаєш! — пробурчав Рокитко.

Далі Павло вирішив не слухати. Засунувши руки в кишені штанів, він неквапом побрів до клубу. Зупинився біля вхідних дверей, похитався із п’ятки на носок, неквапом обійшов будівлю. Потім ступив до дверей, замислено посмикав важкий замок.

Соболь кілька разів повторив: Рогожин постійно повертався в ці місця, тримався поруч навіть тоді, коли міліція дихала просто в потилицю. До матері він особливо прив’язаний не був, тим більше, вона довго не прожила. Більше родичів чи просто близьких людей Рогожини, відомі, кажуть, відлюдники, у Данилівці не мали.

Чому ж Спиридон уперто не хотів відходити далеко звідси, не подався, наприклад, за Уральський хребет?

Чому, в разі, якщо припущення його, полкового розвідника Павла Гармаша, вірні, саме в цих краях опинився син Спиридона, Федір? Його тут точно нічого не могло тримати.

Нарешті: чому Федір Рогожин чи хто він там поліз у колишній будинок місцевого поміщика Данила Назарова? Приваблював убивцю не сільський клуб, у цьому Гармаш був переконаний на сто відсотків. Судячи з усього, цей убивця — бувала в бувальцях людина. І розуміє — шукати в приміщенні сільського клубу справді нема чого.

Той-таки дід Тимоха, котрому, за його словами, цього літа стукне вісімдесят, і якого Павло та інша Данилівська дітвора пам’ятає лише дідом, казав: колись Назарови жили у величезних хоромах. Пристойний будиночок, що стояв на подвір’ї, слугував поміщику за сарайку. Почувши, що всіх багатих треба палити, місцеві мужики, похапавши сокири й вила, найперше розвалили й запалили цей сарай. А хазяйський будинок лише розграбували. Хтось пробував підпалити, та, здається, вогонь не розгорівся. Тоді мужики задовольнилися спаленим сараєм, а згодом, коли протверезіли, про покинуті хороми всі забули. Коли через якийсь час виникла потреба заснувати в Данилівці «об’єкт соцкультпобуту», кращого приміщення не знайшли.

Хміль, що грав у Павловій голові, зовсім не заважав йому думати. Але жодних висновків для себе він поки що зробити не міг. Є лише підозри, котрі грунтуються на двох фактах. Один із них — незаперечний: заможний колись поміщицький дім перетворили на звичайний сільський клуб, у якому всього добра — лавки, стіл та портрети вождів пролетаріату. На сцені, правда, важка оксамитова завіса, з неї можна пошити сукню, пальто чи штани… Другий факт досить суперечливий: нинішньої ночі біля злиденного сільського клубу крутився саме син убитого десять років тому бандита Спиридона Рогожина. І потягнуло його в батьківські краї зовсім не бажання вкрасти оксамитову завісу з саморобної клубної сцени. Тим більше людина, котра професійно володіє ножем і знає, як пробити жертві серце з одного удару, не збиралася навмисне вбивати сільського недоумка.

Виходить, навіть якщо припущення про те, що вбивця — Федір Рогожин, не підтвердиться, той, хто вбив нещасного сторожа Пилипка, намагався проникнути не в клуб, а саме в колишнє житло тутешніх багатіїв Назарових.

Більше нічого на думку не спадало, тому Павло наслинив собі самокрутку, закурив і рушив додому.

У Данилівці вважали — Кошових Бог береже. На фронт пішли і батько, і син. Повернулися обидва. Правда, Василь, Павлів батько, в сорок третьому під Курськом утратив праву ногу, зате для нього війна закінчилася раніше. Повернувшись із фронту, він сам змайстрував собі протеза й так навчився ходити, що при бажанні міг дати фору здоровим двоногим чоловікам. Павла за чотири воєнних роки тричі було серйозно поранено, останній раз — під Бреслау. Перемогу зустрів у шпиталі, потім іще до серпня мусив переходити від одних лікарів до інших, аж поки його не демобілізували остаточно. Багато ж інших родин, як водиться, не дочекалися чоловіків, батьків та синів.

Але життя тривало.

На ранок наступного дня дільничний, як обіцяв, засідлав казенного коня й подався на Пронин хутір, за тридцять кілометрів від Данилівки. Сам Гармаш узявся допомагати батькові, колгоспному теслі, майструвати труну для Пилипка. Біля нього поралися данилівські бабусі, але ховати збиралися завтра. За неофіційною згодою місцевого начальства двоє мужиків поїхали по священика. Знайти його можна було лише в невеличкому селищі, більш як за сотню кілометрів звідси. Голова виділив корму для коня, привезти священика посланці могли лише завтра зранку.

Під вечір, коли Гармаші сіли вечеряти й налили по першій за царство небесне, до хати не зайшов — увалився Пархомчук. Не питаючи дозволу, присів за стіл, під здивовані погляди господарів налив собі самогонки, випив, наче воду, відламав половину від вареної картоплини, зжував, потім понуро промовив:

— Тільки дарма прокатався…

— Що, Пилиповичу, ти Федька там не знайшов? — жодних секретів тут не трималося, про можливу причетність до вбивства Пилипка когось із сумнозвісних Рогожиних уся Данилівка знала від учора, після спілкування з міськими операми.

— Загалом ситуація виглядає так, — дільничний витер крапельки поту з чола. — Коханку Рогожина, Любку Хорошилову, в довколишніх хуторах добре пам’ятають. Їй ніхто ніколи слова кривого не сказав, косо ніхто не глянув — усі бахура її боялися. Але й особливо не спілкувалися з нею — бо так само боялися. Малого свого вона спробувала віддати в школу, в Бубнівку. Це ближче від неї, аніж наша Данилівка. Та потім, коли його почали дражнити малим бандитом, забрала із школи. Вчителька ходила додому, ніхто не заперечував. Так було доти, аж поки біля хутора Соболь засідку не влаштував і сам у неї не попався. Тоді Любка з сином зникли невідомо куди. Поки що все ясно?

— Нічого не ясно, — чесно признався Павло.

— Федір записаний на материне прізвище — Хорошилов. Отже, ніякого Федора Рогожина ніхто ніде не знайде.

— Ця інформація для Соболя може бути цінною.

— Я вже з Тюменню говорив, — відмахнувся Пархомчук. — Підполковник сам, без нас, до цього додумався. Послані запити на Федора Хорошилова, хоча Федора Рогожина теж шукають про всяк випадок. Адже Любка будь-де могла переписати сина на батькове прізвище. А ще мудріше — могла вийти заміж, аби сліди заплутати, і взагалі за прізвищем зовсім сторонньої людини заховатися. Ні хріна вони, — дільничний махнув рукою кудись убік, — не дізнаються.

— Ще щось є? — Павло налив гостеві, батькові й собі.

— А, так, малозначущі відомості. Любка, хоч і бандитська любаска, але ж мусила десь офіційно працювати. Хоча б трошки трудоднів заробляти. Ясно, ніхто з нею особливо зв’язуватися не хотів.

Вона навіть у наш клуб хотіла влаштуватися, ким — я не знаю, а народ — тим більше…

— Чекай, — Павло відсунув од себе чарку, яку щойно намірився стиснути пальцями за гранчасті боки. — Коханка Спиридона Рогожина хотіла працювати в данилівському клубі? Це ж далеко…

— Хата Рогожиних після смерті матері стояла порожньою, Любка нібито хотіла один час перебратися сюди… Щось там не вийшло. Мене, наприклад, нічого не дивує. Бандитським підстилкам узагалі важко в цьому світі… Ну його все!

Дільничний випив, покректав, поскаржився на втому і скоро почав збиратися додому. Павло тільки кивав, слухаючи його. Думки були далеко й потроху шикувалися в логічний ланцюжок.

Насправді Гармаш не вважав поїздку дільничного на Пронин хутір марною. Історія про спробу коханки Рогожина переселитися в Данилівку і навіть знайти спосіб легально проникнути до колишнього поміщицького будинку ще за життя Спиридона цілком укладалася в схему й лише підтверджувала Павлів здогад.

Як батька, так і сина Рогожиних дуже цікавило щось, що могло знаходитися десь усередині дому, який уже два десятки років використовують під клуб.

Які казки знає дід Тимоха

Провідати одного з корінних і найбільш колоритних жителів Данилівки Павло Гармаш зібрався наступного дня після хоч і багатолюдних, але на диво тихих та досить скромних похорон Пилипка.