Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 30

Сибірський квітень не поспішав перетворюватися на справжню весну. Але сонечко вже пригрівало, особливо в обідню пору. Дід Тимоха сидів на призьбі біля своєї старої скособоченої хатинки на околиці села й замислено курив ароматний самосад. Тютюном дід ні з ким уперто не ділився, нікого ніколи не пригощав. На це його дивацтво ніхто не ображався. Більше того — мужики не особливо й претендували на дідове куриво. Він сам любив повторювати: «Своє куріть, безбожники!» — і цим самим, напевне, поважнів у власних очах.

Загалом дідок не був по-старечому вредним. Усім охочим, а особливо — дітям міг без упину розповідати казки про різну хижу нечисть. Вона ховається в тайзі, живе в льохах під хатами, у річках, настінних годинниках, темних кутках, ширяє ночами в темряві, риє ходи під землею. Звідки дідок усього цього набирався, ніхто не знав. Головне — його казки про нечисть зовсім не лякали дітей. Навпаки: свого часу озброївшись замашною палицею чи власноруч загостреним кілком, Павло сам полював на різних волохатих домовиків у сараї чи льосі. Або вибирався воювати чаклунів, які перевтілюються в різних лісових звірів.

Дід Тимоха й сам не хотів лякати дітей. Його сини загинули: один іще в шістнадцятому під Барановичами, двоє інших — у двадцятому. Воювали вони по різні боки фронту. Середній син за Колчака, молодший — у Червоній Армії. Онуків дідові Тимосі вони так і не подарували, а баба його померла від сухот іще тоді, коли в Данилівці почали осідати перші переселенці. Мабуть, через те самотній старий так тягнувся до дітей.

Гармаш присів біля діда. Той зсунув на маківку облізлу заячу шапку, щільніше зачахнув ватника, за звичкою пробубонів:

— Кури своє, безбожнику.

Хлопець кивнув, мовчки скрутив цигарку, прикурив від знаменитої запальнички. На діда Тимоху такі цяцьки враження вже не справляли, до того ж він погано бачив. Та й Павло не збирався хвалитися перед старим своїм трофеєм. Підкинувши запальничку кілька разів на долоні, він заховав її й запитав без передмов:

— Чого це ви, діду, казенних людей тут лякаєте?

— А їм дуже страшно? — навіть не перепитавши, про кого йдеться, дідок узяв сухою зморшкуватою рукою дерев’яну ковіньку, що лежала біля нього, прилаштував перед собою, сперся не неї обома руками. На співбесідника він при цьому не дивився, хоча Павла знав добре — малий Гармаш колись був одним із найбільш вдячних його слухачів.

— Ви як думали? Нечисту силу не заарештуєш і в тюрму не посадиш.

— Правильно, — кивнув дід Тимоха. — Бо немає ніякої нечистої сили.

— Як так, діду? Ви ж казали — є?

— Кому? — дідок нарешті хитро зиркнув на Павла.

— Як же — два дні тому, коли Пилипка зарізали, з вами люди міліцейські говорили. Ви їх іще ведмедями налякали. Мовляв, це все слуги сатани. І Рогожин-старий душу нечистому продав…

— Про такого звіра, як ведмідь, я, синку, багато знаю. Різні люди в тайзі живуть, по-різному про них говорять. Тільки звірів, аби ти знав, хижаками Бог створив. І міліція твоя хай не ведмедів стережеться. Боятися треба людей.

— Виходить, мені вас треба боятися, а вам — мене?

— Ти на війні був, знаєш, коли й кого боятися. А я вже старий, мені боятися смислу немає: однак не сьогодні, так завтра туди, — він показав пальцем на вкрите ріденькими хмаринками весняне небо. — Душогубом, синку, людина не народжується, — старий багатозначно похитав пальцем. — Це все від лукавого. А лукавий скрізь. Шепоче тобі щось на вухо, шепоче, спокушує. Одного разу людина чужу душу занапастить — і свою нечистому віддасть.

— Як Рогожин? Силантій?

— Він так само. Убив людину — і скоро його самого Бог берегти перестав. А нечистому його нещасна душа теж недовго треба була. Не солити ж він душі збирається, — дід Тимоха прокашлявся. — Ой, і люте ж куриво, язви його в печінку!

— Кого ж він убив, діду? Що то за історія?

— А, — старий махнув рукою. — Не було ніякої історії. А Силантій зовсім пропащий. Звів на пні себе, свого сина й весь рід Рогожинський. Кажуть, десь тут онучка його живим бачили… Того, нагуляного, від Любки…

— Звідки ви все знаєте?

— Мені, синку, собаки данилівські все вигавкують, — дід знову показав крізь бороду хитру посмішку. — Знаю багато, кажу не все, отак… Ти не шукай нечистого там, де його нема. То що, бачили онучка?

— Когось бачили, схожого на Спиридона, — коротко відповів Павло.

— Теж, мабуть, золото хоче знайти, як його дід із батьком?

— Золото? Яке золото? — насторожився Гармаш.

— Золоте, — в тон йому промовив дід Тимоха. — Давно колись вийшов просто з тайги чоловік, постукався до Рогожина в хату. Що там між ними вийшло, ніхто не знає. Але на ранок той чоловік із тайги помер. Перед тим Силантію про золото розповів, — старий всівся зручніше. — В наших краях давно чутки ходять — десь у тутешніх лісах є таке місце, де самородки просто серед каміння на землі лежать, а пісок золотий — так мало не жменями можна брати. Правда, скільки народу дорогу туди шукали — не знайшли. І самих тих людей не завжди знаходили, а коли знаходили — то мертвими. Чи живими, але без золота й без розуму, — дідок простягнув руку і красномовно постукав Гармаша зігнутим пальцем по голові. — Бач, хтось таки дістався туди. Комусь таки Бог допоміг. Нечистий не потерпів такого і послав щасливцеві порятунок — привів його просто в дім до Силантія Рогожина. Той не втримався від спокуси… Словом, до смерті своєї той неборак постукався.

— Є докази, що Рогожин убив ту людину з тайги?

— Знають люди ось про що: коли Силантія ведмідь поламав, синок його, Спирка, до нашого хазяїна, Данила Кіндратовича, чогось подався. А скоро після того Спирку жандарми забрали. Ніби викликав їх сам Назаров, і судили хлопця за те, що вони на пару з батьком убили людину, яку ніби сам цар із Петербурга послав те золото шукати. Словом, убили Рогожини казенного пана, а золото, що при ньому напевне було, забрали собі. Тільки, синку, Спирці, коли той чоловік із тайги прийшов, лише тринадцять стукнуло. Зелений іще людей убивати на пару з батьком.

— Про це що, ніхто не подумав?

— Подумали, мабуть. Тільки Данило Кіндратович, напевне, карбованців не пожалів, аби судді ще раз добряче подумали і присудили Спирці за гратами гнити.

— Отакий справедливий поміщик був?

— Чого б не справедливий? — дідок втретє посміхнувся. — Тільки Силантієва вдова плакала й казала: все це через папери.

— Папери?

— Еге, — дід Тимоха знову завовтузив кощавим задом, мостячись зручніше. — Без годувальника родина залишилася. Спирка тоді вже старшим був, поніс хазяїнові папери, від того нещасного з тайги лишилися. Силантій їх за іконами ховав. Нікому не показував, а сам не міг розібратися — грамоті не вчився. І ніхто б у нас не міг. Ось Спирка нібито сказав матері: «Понесу, мовляв, папери до Данила Кіндратовича, може, вони цінні, і за них грошей дадуть, надовго вистачить». Потім, коли Спирка від пана повернувся, все потилицю чухав. Наче сказав йому хазяїн — сміття це, а не казенні документи. Коли гляди ти — жандарми приїхали, у кайдани хлопця закували, потім кажуть — убивець. Ну, ясно, про золото ніхто нічого не чув. Потім таке почалося — не до золота…

Гармаш помовчав, переварюючи почуте й намагаючись скласти в певній логічній послідовності думки, що зароїлися в голові.

— Ви, діду, точно знаєте? Саме так усе й було?

— Я, синку, багато знаю. Але тільки від людей почуте. Людина з тайги в хаті Рогожина померла, там чужих не було. Спирка з Данилом Кіндратовичем говорив так само без зайвих вух. Де правда — п’ятеро лише знають. І всі вони померли: чоловік із тайги, Силантій Рогожин, син його Спиридон, жінка Варка, Данило Назаров.

Раптом одна думка розітнула купу інших, і Павло не стримався, аби не висловити її:

— А скажіть мені ще, діду… Ви… ну… хто ще всю цю історію знає? Про золото, про папери всякі, про Рогожина…

— Про золото у нас тут усі начувані, — охоче признався дід Тимоха. — Я ще коли молодий був, сам хотів ту річку в тайзі знайти, де на берегах самородки з дитячий кулачок розкидані. Коли хочеш знати, в нас тут через це золото не те що цілі родини — цілі села, траплялося, на розум слабували. Прикажчик нашого Данила Кіндратовича колись по ті скарби подався, баба з виводком дітей втримати не змогли. За два тижні повернувся. Очі шалені, весь труситься, так і бігав селом. Камінчика знайде, підніме — і як почне голосити: «Золото! Золото! Золото!» Це зараз трохи минулося, люди розумніші стали чи боятися більше почали… Все воно, синку, від лукавою.