Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 31

А після кількох акцій, котрі провела його група і котрі, на жаль, виявилися успішними, знайти та знешкодити Червоного стало для мене справою честі.

2

Навесні тисяча дев’ятсот сорок восьмого року боївка Остапа, тобто Червоного, напала на автоколону, де був і автомобіль нового начальника Луцького військового гарнізону.

Зазвичай бандерівці не вступали в сутички з регулярними частинами, зосереджувались на підрозділах МВД, і це було зрозуміло: кидати виклик армії — то прискорити свій і без того близький кінець. Але, як підрахував я тоді, Червоний хотів піти ва-банк, саме тому вкрай знахабнів, бо втрачати йому особливо не було чого. До того ж напад на колону — серйозна акція, котра хоч як матиме розголос і наробить шуму. Авжеж. І1 якщо бандерівцям удасться вивернутися живими, їхнє реноме в очах антирадянськи налаштованого населення стрибне вгору. Отже, Червоний ще якийсь час зможе користуватися прихильністю людей і продовжувати діяльність, спираючись на націоналістичне антирадянське підпілля.

Акція в Червоного вийшла вдалою не в останню чергу через ефект несподіванки. Засідку бандерівці влаштували там, де їх ніхто не чекав, бо маршрут автоколони складався ретельно й з урахуванням ось таких неприємних сюрпризів. Головну машину відразу закидали гранатами. Поки бійці приходили до тями та займали оборону, шукаючи ворога спереду, по них ударили з тилу. Щойно наші прийняли бій, як їх атакували з іншого боку, і ті, хто дивом уцілів, потім говорили в свідченнях — сутичка почалася несподівано й завершилася блискавично. Нападники розстрілювали наших впритул, добивали старанно, навіть я б сказав — дбайливо, з усією, так би мовити, відповідальністю та знанням справи. Самого начальника гарнізону повісили пораненого на найближчому дереві, почепили на шию табличку, вона досі час від часу перед очима в мене стоїть — «Смерть окупантам!». Ну, табличка табличкою, але все це наводило на думку про розгалужену бандерівську агентуру, яка закріпилася не лише по селах, а й по містах, окопалася в державних установах, навіть проникла в нашу систему — інакше як би Червоний дізнався нехай не максимально, та все ж таки засекречену інформацію про маршрут слідування автоколони...

Не лише я такий розумник. Керівництво з Києва тоді, пам’ятаю, всипало мені по перше число. їм, відповідно, попало з Москви, адже начальників військових округів призначають там. Зізнаюся, тієї весни наді мною завис, як то кажуть, дамоклів меч: або я негайно активізую роботу зі знешкодження Данила Червоного та його озброєної групи, або мене, попри всю мою компетентність та обізнаність у регіональній специфіці, зашлють начальником якого-небудь табору в Сибір.

Кажу вам це тепер так спокійно, бо державної таємниці не розкриваю: кримінальні елементи разом з антирадянниками, згідно з радянськими законами, дотепер відбувають терміни покарання в місцях, так би мовити, не дуже віддалених. Охорону цих виправних установи теж треба комусь організовувати, але якщо траплялися служиві люди, котрі вміли це робити, то були й такі, кого на відповідні посади призначали спеціальними наказами. Звісно, я змушений буду підкоритися. Ось тільки восени того року готувався святкувати сорок років від дня народження та двадцять років служби в органах ВЧК—НКВД—МГБ. Дуже не хотілося робити це в умовах Далекої Півночі та вічної мерзлоти. Авжеж, партії видніше, куди мене посилати, ось тільки назад, до нормальної роботи, повернутися, як показувала практика, досить непросто.

Єдиний вихід із ситуації, що склалася, — якомога швидше взяти Червоного. І тут мені на руку грала не лише описана вище загальна ситуація, котра ускладнювала бандерівський рух, а сама можливість провести успішну операцію, яку ця ситуація створювала. Бо все склалося так, що я зміг організувати й успішно провести єдину оперативну комбінацію, можливу за тих умов. А мова, молодий чоловіче, не про якісь там складні розрахунки чи битву інтелектів, як у шпигунських романах чи фільмах.

Якби мені довелося ганяти Червоного по лісах, маючи в розпорядженні великий військовий підрозділ, готовий зізнатися — гони затяглися б надовго. Шанси вполювати летючу бандерівську боївку залишалися мізерними: поки що за Остапа велика частина місцевого населення, а ще він мав протоптані стежки для відходу за кордон — у разі чого. Єдиний варіант військового вирішення проблеми — бомбити ліси з повітря протягом кількох діб. І не треба так усміхатися. Але ж винищити цю заразу з повітря, шаровим бомбардуванням, мені б ніхто не дозволив. Надто жирно для припинення діяльності одного бандерівського командира та його загону.

Ні, все насправді вдалося провернути набагато простіше. Варто було лише «шерше ля фам», як кажуть французи. Тобто знайти жінку. У прямому розумінні — коханку Данила Червоного.

Саме через таку ось банальну любовну історію нам і вдалося добратися до невловимого командира.

А чого ви дивуєтесь? Тут нічого дивного нема. Чекали, що розповім про військову операцію, засідки, переслідування, сутички? Справді, читачів саме таке цікавить. У кіно нашому теж полюбляють такі видовища. А й справді, кому цікаво дивитися майже дві години на головного героя, котрий сидить за столом, навіть не креслить отих схем, як Штірліц. Бачили, напевне, цей фільм. То от. Нікому не цікаве таке видовище. Треба так, як у іноземних картинах — бачив я кілька на закритих показах. Нам влаштовують покази, спеціально. Радянські люди такої пропагандистської кривавої гидоти дивитися не повинні, але це продукт ідеологічних диверсій нашого потенційного ворога. Отже, наша служба, що займається охороною державної безпеки, має вивчати таку, як кажуть, зброю. По-перше, правильно кажуть, що ворога слід знати в обличчя. По-друге, якщо в них це успішно працює проти нас, то ми візьмемо певні прийоми боротьби на озброєння, дамо рекомендації та застосуємо в нас проти них.

Ну, це я вас трошки плутаю, бо не про те хотів сказати: американські чи там французькі фільми про всяких там шпигунів без погонь, бійок та стрілянини не обходяться. Тоді як у реальній роботі, хоч у нашій, хоч у їхній, застосування зброї — крайній випадок. Ви, напевне, про це чули. Якщо говорити про історію з Червоним, то повірте мені — війни, бойових дій, збройних конфліктів після війни вистачало не тільки на Волині та загалом на Західній Україні. А стріляли в нас не тільки бандерівці чи оті, чули напевне, «лісові брати» — націоналісти з Прибалтики. Звичайні бандити теж озброєні до зубів. Хоча в сорок восьмому більше половину бандгруп повоєнного розливу половили на відправили назад за колючий дріт... те ж іще проблема...

То от, вогнепальної зброї на руках гуляло, дай Боже. Але якщо звичайних бандитів відповідні міліцейські підрозділи могли придушити самі, без спеціального втручання військ МГБ, то з такими, як Данило Червоний, було складніше. На відміну від кримінальних злочинців, бандерівці мали бойовий досвід і не просто ведення війни, а передусім ведення партизанської війни. Через те звичайна військова операція проти них не завжди виявлялася ефективною.

Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ знову лукавить і не називає речей своїми іменами. Операції, які він делікатно та обтічно називає військовими, насправді були каральними. Після російсько-чеченської війни подібні операції називають «зачистками». Військові підрозділи НКВД влаштовували облави по селах за мінімальною інформацією про те, що хтось із місцевих підтримує зв’язок із УПА. Людей брали в заручники, часом за ґратами опинялася третина населення, включно з жінками та дітьми. Облави проводили і в лісах, і не завжди заради реалізації реальної оперативної інформації. Боротьба з бандерівцями місцями мала показовий, точніше — показушний характер, щоб МГБ та МВД на місцях могли підтвердити власну дієздатність.