Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 38

Це мені також доцент Шліхт пояснив: хоч табірне керівництво та конвойні перебувають по той бік дроту, їхня свобода — насправді теж формальність. Вони також пов’язані Системою так само, як і ми, сидять у таборах, і колючий дріт для них означає те саме, що й для нас. Різниця лише в тому, що нам, зекам, уже нема чого втрачати, тоді як вони, конвойні, легко можуть опинитися на нашому місці. Отже, підсумував Шліхт, ми всі разом вільніші у своїх словах та вчинках, аніж люди, подібні до майора Абрамова та капітана Бородіна.

Легше від висновків Шліхта мені, чесно кажучи, не ставало. Адже моя особиста свобода від того не ближчала. Ба більше: на початку того року, десь у лютому чи березні, тепер не згадаю, з черговим етапом прийшла звістка про скасування Президією Верховної Ради, вважайте — особисто товаришем Сталіним, указу двадцять два — сорок три. Щоб вам було зрозуміліше: саме за цим указом за зраду батьківщини мене засудили на п’ятнадцять років каторжних робіт. Тепер для мене відкрилася лише одна дорога — туди, на Воркуту, бо саме тамтешні табірні пункти призначалися для каторжан. А підписав наш улюблений вождь цей Указ акурат 22 квітня 1943 року — до дня народження іншого вождя світового пролетаріату, товариша Леніна...

Це я до того, що Червоному та всім «політичним», котрі прибули з ним із новим етапом, можна сказати, пощастило. Хоча б у тому, що тепер «політичних» не ізолювали від решти в’язнів. Згодом з цього скористалися спочатку блатні, а потім бандерівці. Відносно вільне пересування територією саме по собі прискорило події, котрі почалися з появою в нашому лагпункті великої кількості українців. Інша обставина — ще рік тому в країні скасували смертну кару¹⁷, тож бандерівців, яких судили тепер, не розстріляли. Хоча впаяли наповну. І хоч їх вислали до Воркути, але це вже не вважалося каторжними роботами. Виправними — так. Працею рабською, безнадійною, від світанку до того часу, скільки протримається на ногах зек, — так. Але так, пояснював Шліхт, виникла така собі юридична відмінність за повної відсутності відмінності формальної.

Проте вироки щодо мене та решти «зрадників», винесені до скасування указу двадцять два — сорок три, за цією постановою не переглядалися. Тож я й далі відбував каторжні роботи. Хоча саме на той час, коли в нашому таборі з’явилися українці й литовці з «буржуазних націоналістів» та «німецьких поплічників», моя бригада перебувала на особливому становищі. Хай там що, а там, у таборах, ми завжди прискіпливо вивчали деталі й найменші нюанси всього, що відбувалося на волі і могло так чи інакше стосуватися нас. Подібну інформацію, нехай навіть кволу-кволу, ми мали з розповідей новоприбулих.

Думаю, тепер ви зрозумієте, чому я спочатку зненавидів Червоного і всіх, хто прийшов із ним. На відміну від мене та хлопців із моєї похоронної команди, прибулі були справжніми зрадниками та ворогами — як нам тоді здавалося, ці вороги ще й мали нехай непомітні, як усе в умовах вічної мерзлоти, статусні переваги над нашим братом, старим зеком.

Так, у таборі ми виконували функції могильників. Утім, за дивною, справді збоченою логікою, саме ця робота дозволила всім нам не перетворитися на класичних здохляків — доходяг. Та не потрапити самим до бараку приречених. Нас виручали, нехай це прозвучить тепер дикувато, місцеві погодні умови.

Вони не дозволяли ось так, доклавши стільки зусиль, скільки для цього потрібно, копати землю. Як я вже говорив, для кожної нової ями — великої чи малої, ґрунт доводилося прогрівати. Через те ми регулярно палили вогнища. І, зрозуміло, самі грілися біля них. До того ж ховати доводилося не лише подібних до нас каторжан, а й кримінальників, котрі частіше різали одне одного на смерть — саме починалася «суча війна».

Але про це згодом. Власне, ця табірна війна між справжніми злочинцями досить близько звела нас із Данилом Червоним.

2

Отже, вперше прізвище Червоного я почув на перевірці наступного ранку після того, як нова партія зеків опинилася в нашому бараку. Чесно кажучи, навіть не роздивився його тоді. Чого там дивитися...

Побачиш такого, як сам, худого в’язня, наголо бритого тупою машинкою: а через цю машинку проходив кожен із нас, незалежно від присудженої статті, і навряд чи її нагострили хоч раз за ці роки. На ньому така сама, як на тобі, брудна ватянка, під нею — груба роба і, якщо пощастило зберегти на етапі, светр грубого плетіння (правда, його могли забрати блатні або конфіскувати конвойні, караючи за якусь провину), утім, довго така одежина не протримається — розлізеться на нитки. Ще ватяні штани, здебільшого не нові, зняті з чергового померлого здохляка й оброблені в засобі для дезінфекції, а потім підібрані для новачка за розміром. А замість чунів із калошами, змайстряченими з половинок автомобільних покришок, на ногах у новоприбулих красувалися кирзові чоботи.

Власне, правом вбиратися, крім табірного, ще й у залишки «вільного» одягу ті, кого судили після скасування указу двадцять два — сорок три, відрізнялися від нас, справжніх каторжан. Ми такої можливості не мали, навіть якщо хтось підтримував зв’язок з рідними і міг би коли-не-коли отримати теплі одяг та білизну з передачею — дачкою по-нашому. А взуття Червоного привернуло не лише мою увагу. У нашій команді зібралися фронтовики, серед яких — розжалуваний офіцер. У цьому, до речі, був злий намір Абрамова: я, сержант, водій і механік танка, фактично керував — наскільки це може дозволити собі звичайний каторжанин — старшим за званням. Але, так чи як, жоден із нас не забув, які на вигляд нехай брудні, стоптані, проте справжні хромові офіцерські чоботи.

Звісно, таке взуття на зекові, приреченому скніти у вугільній шахті, видавалося відвертим піжонством і знущанням з інших в’язнів. Адже подібне сприймалося щонайменше потуранням з боку табірної адміністрації. Та мене здивувало інше: офіцерські чоботи Червоний спромігся зберегти на етапі, де завжди пасуться блатарі, вишукуючи в решти засуджених щось цінне та поживне. Коли етапом вели мене, на власні очі бачив, як тих бідах, хто намагався опиратися, без жодних сумнівів душили, штрикали саморобною пікою, калічили і навіть викидали з «телячих» вагонів на ходу за цілковитої байдужості конвою в червоних погонах.

Дуже скоро не лише я один — ми всі зрозуміли, як і чому Червоний, його друзі-бандерівці та прибалтійські «лісові брати» доїхали до місця відбуття покарання у своєму одязі та навіть у власних чоботях...

Ще Данило Червоний з рештою колишніх вояків вирізнялися кольором шкіри, особливо на обличчі. Утім, ця різниця швидко щезла: невдовзі вугільний пил міцно в’їсться в лиця, вони свербітимуть, а світлими залишаться тільки білки очей, а якщо хтось із них доживе до літа, вугільний пил змішається ще й з солідолом. Короткими літніми днями дошкулятимуть комарі та дрібна, майже непомітна і від того ще противніша мошкара. Намастивши писки тонким шаром солідолу, ми могли хоч трошки вберегтися від укусів. Комахи липнули до рідини, грузли в ній. Час від часу ми зчищали їх разом із залишками солідолу, аби намаститися знову. До цієї процедури рано чи пізно тут вдаються всі, як би довго хто не гидував, відтягуючи неприємний момент. Із завершенням літа захисна маска змивалася, а вугільний пил залишався.

Розібравши новеньких по бригадах, бригадири — бугри, переважно зеки з побутовими статтями або кримінальні елементи, котрим їхній закон не забороняв обіймати цю посаду, здебільшого — так звані суки, повели загони на роботу. Розвернув свою команду і я: так почався новий день, схожий на всі, що були, та всі, що будуть.

Напевне, час кілька слів сказати про те, як я сам опинився на такій блатній або, краще сказати, придурочній роботі.

Навесні 1944 року з усіх мешканців «політичного» бараку я виявився першим фронтовиком, засудженим на півтора десятки років каторги. Тоді особливого ставлення до мене в майора Абрамова не було. Та трохи згодом, до літа, з різними етапами прийшли Саня Морозов, прозваний Морячком, Інокентій Свистун, до якого, попри промовисте прізвище, приліпилася простенька кличка Кеша, і той самий колишній офіцер червоної армії Марат Дорохов, ще на пересилці охрещений Сапером. Аж тоді начальник табору почав приділяти нам чим далі, тим більше уваги. Одного разу Абрамов викликав мене до себе через «кума», капітана Бородіна, і поставив питання ребром: