Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 37

Зошит третій

Віктор Гуров

Комі АРСР, Воркута, осінь 1948 — весна 1949 року

1

Уперше я побачив Данила Червоного на ранковій перевірці.

Хоча тоді стояв лише вересень, у тих краях, на російській Півночі, починалися перші заморозки. Підморозити могло навіть у розпал короткого воркутинського літа. Сидячи в тому таборі, який вже звично називав нашим, я встиг відчути на собі всі вбивчі здібності місцевого клімату. Одна фраза все пояснить: зима вісім місяців на рік. Вересень тут вважався перехідним місяцем, коли треба готуватися до тривалих холодів.

Каторжна праця тут не залежала від погодних умов — щоранку сотні доходяг викрикнувши захриплими голосами належне «Я!» на переклику, поволі сунули на шахти, де одинадцять годин на день мусили добувати вугілля для країни. Чи на цегельний завод — першу його чергу тоді вже запустили, але треба було зводити другу. Чи в глиняні кар’єри — довбати глину, з якої потім робитимуть цеглу. Так день за днем, місяць за місяцем, рік за роком.

Аби ще бадьоріше ми сунули на роботу та з роботи, шикувалися та рухалися під музику. Репродуктор — його називали в нас матюгальником — висів на високому, добре просмоленому дерев’яному стовпі, майже в центрі прямокутного табірного плацу. У певні години його жерло хрипко доповідало щоденні новини. Саме так ми почули повідомлення про перемогу над німцями в травні і над японцями у вересні. Навіть мешканці нашого, «політичного» бараку тоді щиро кричали «ура». Хоча спробували б вороги народу не кричати — це вам не блатні, нашого брата навіть за менший косяк відразу брали на олівець і робили відповідні, завжди невтішні для нас висновки.

Та переважно через матюгальник оголошували інформацію, котра стосувалася в’язнів, і ще крутили музику. Напевне в радіорубці нашого табірного відділення, чи, як ще говорили — лагпункту, запас платівок невеличкий: пісні заводили одні й ті самі, навіть не балували зеків, бодай якось змінюючи порядок мелодій. Тому, чесно вам скажу, мене навіть тепер, через тридцять років, тіпає від Утьосова з його джазом, «Амурських хвиль», «Сопок Маньчжурії», «Стомленого сонця»¹⁵. Навіть від Вертинського погані спогади...

Червоний та інші бандерівці прийшли з черговим етапом, так само під музику. Але коли новеньких завели до нашого бараку, ми, старожили, їх не дуже й роздивлялися. Контингент оновлювався часто, а доходяги — ті взагалі щотижня. Хтось міг замерзнути у стволі шахти, хтось — не прокинутися. Але здебільшого тих, хто виробив у шахтах та кар’єрах свій людський ресурс і не чіплявся за життя, тягнули до лікарні. Не лікувати: для таких звели окремий барак біля власне больнички, де їх складали рядком на голі дошки й чекали, поки нещасні дійдуть. Я це знав, як ніхто: саме моя бригада працювала переважно як похоронна команда.

Робота теж не з легких. Більшість смертей припадала на затяжну зиму, земля промерзала, і одну могилу доводилося копати від світанку до заходу — цілу робочу зміну. Табірне начальство намагалося оптимізувати роботу нашої бригади, впроваджувало різні ініціативи, тільки з цього нічого корисного не виходило.

Скажімо, нам могли наказати копати велику загальну могилу. Проте для цього слід прогріти більшу ділянку ґрунту, окреслити більший периметр, а за таких розкладів на одну могилу витрачалося більше часу. Добре, що мертвим зекам однаково. Вони, як жартував начальник нашого табірного пункту майор МВД Василь Абрамов, вже своє відпоспішали. Складність ситуації полягала в тому, що їхнє місце в бараці приречених мусили зайняти інші, бо їхні нари в табірних бараках уже чекали на нових зеків. Ось так працював конвеєр смерті — саме задля того, аби людина швидше померла, їй присуджували відповідні терміни каторжних робіт у Воркуті й інших таборах, названих чомусь виправними чи трудовими.

Але пропоную трошки відволіктися.

Уявіть ситуацію: померлих виносять з бараку та складають біля стіни. Навіть брезентом не накривають. Так вони й лежать упродовж дня. І хай звичайний воркутинський день короткий, а в темряві трупи не видно. Начальство добре знає про цю купу мертвяків, так само як добре розуміє — смерть тут, на Воркуті, цілком звичне, навіть природне явище. До того ж тіла не засмердяться, не розкладуться... Але, як ми встигли тоді зрозуміти, існував ще й показовий радянський гуманізм.

З одного боку, товаришу Абрамову, «кумові», тобто начальнику оперативної частини лагпункту, капітану Бородіну, решті табірного начальства, включно з лікарем Тамілою Михайлівною Супруновою, не кажучи вже про останніх вертухаїв — усім, хто не вбирався у зеківську робу, плювати було на те, скільки народу тут піде на той світ, скажімо, за робочий тиждень. Проте, з іншого боку, такого байдужого ставлення до масової смертності каторжан вони не могли собі дозволити — як радянські військовослужбовці, солдати та офіцери МВД чи звичайні вільні найманці з бездоганно чистими анкетами. Адже це йшло врозріз із заявами про належне утримання засуджених, котрих справедливий радянський суд відправив на перековку. Ми дізнавалися про це від нових зеків, які йшли сюди з волі. А в нашому бараці не було нікого, окрім зрадників батьківщини, тобто політичних. Це, як я встиг переконатися, народ здебільшого грамотний, цілком володіє ситуацією в країні. До того ж «вороги народу» могли не лише навести якийсь факт, а й зробити з нього певний висновок.

Так, доцента Бориса Шліхта, викладача права у Ленінградському університеті, тобто мого земляка, забрали просто на лекції. За що, тепер не суттєво. Насправді причина, за яку Шліхту впаяли п’ятдесят восьму статтю¹⁶, в ті часи значення не мала. Важливо те, що розказав нам Шліхт: невдовзі після війни Америка і Західна Європа раптом зацікавилися, чи в належних умовах тримають підслідних у радянських тюрмах, а зеків у радянських таборах. Після відбою Шліхт пошепки божився, що сам особисто чув розмову: мовляв, Гітлеру та фашизму шию скрутили, тепер треба не допустити нічого подібного в СРСР, бо існування концтаборів нібито суперечить якимось там міжнародним законам чи конвенціям. Я особливо в це не вдавався тоді, відповідної освіти бракувало — мав лише прискорені курси механіків, там такого не навчали, ніяких премудростей, крім як розбиратися, де в танку які важелі. З усього, сказаного мудрим Шліхтом, я зрозумів тоді одне: навіть якщо табірне начальство у своїй повсякденній роботі не надто прагне зберігати пристойність, воно мусить робити це хоча б формально.

Нам, наприклад, регулярно пропонували писати скарги та побажання. Наївні, особливо з інтелігентів, неодмінно користалися з такої можливості. Реакції не було жодної — і це в кращому випадку. У гіршому — скаржник або з якоїсь причини потрапляв до ШІЗО — штрафного ізолятора, або наривався на нібито випадкову заточку блатаря, або... Ну, самі розумієте, начальство мало купу можливостей влаштувати будь-якому зеку ще веселіше життя, ніж те, яке він має в таборі. Те саме з похованням, або, як любив примовляти товариш Абрамов, утилізацією шлаку. Ну, от не положено трупам лежати під стіною бараку! Правило таке, а проти правила у нас, самі ж знаєте, ніхто не піде. Його, правила, слід дотриматись хоча б формально, для себе, для «галочки».

Начальник четвертого табірного відділення міг не бачити звалища трупів у темряві, проте він мав знати, що ці тіла звалені, і за це — нагрянь раптом перевірка — його по голівці не погладять. Бо перевіряльники повинні доповісти по інстанціях про виявлені непорядки, щоб формально покарати порушника. Звісно, не надто жорстко, але майора Абрамова можуть зняти звідси, з насидженого місця, і перекинути кудись ближче до зони вічної мерзлоти. Просто так, аби відрапортувати про вжиті заходи. Адже десь там, на Великій землі, як тут називали будь-яке місце південніше Ухти та Інти¹⁷, таких як Абрамов із Бородіним, теж за людей не вважають. Тому й тасують їх, мов карти в колоді. Отже, наше начальство мусить тримати носи по вітру й не давати нікому найменшої можливості для такого шантажу.