Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 54

Словом, утеча — а я називав наш план саме так, бо я справді збирався тікати разом з усіма, навіть не сподіваючись дістати повну свободу, — стала для змовників фактом вирішеним. Чекали ми не стільки сигналу від Червоного, котрого вже навіть наша невеличка команда, не кажучи вже про литовців, вважала своїм ватажком. Ми чекали весни: надто спраглі до волі українці не хотіли здійснювати свої плани, поки кругом навалено снігу та виє завірюха. Та й сам Червоний теж чекав команди від якогось невідомого мені їхнього проводу. Ну, а сам наказ починати, за логікою речей, теж очікували ближче до сходження снігів.

Усе полетіло шкереберть за місяць після нашої змови за бараком, на початку березня.

Снігових заметілей із приходом календарної весни в цих краях ставало менше. Хоча сніг лежав, та ще довго він не танутиме, бо перші відлиги починалися тут у кращому випадку ближче до середини березня. Саме в один із таких морозяних, але тихих ранків Червоного після ранкової перевірки викликав із строю та повів із собою під конвоєм капітан Бородін. Нічого хорошого ніхто не чекав, я, чесно признаюся, навіть не думав, що Данило повернеться назад до бараку. Та під кінець дня ми побачили його на своїх нарах. Одначе вираз обличчя нашого ватажка нічого хорошого не віщував.

Начальник оперчастини майже дев’ять годин протримав його у своєму кабінеті. Привід: із Києва через Москву прийшли якісь матеріали, котрі вимагали допитати бандерівського командира у новій справі. Так, принаймні, пояснив Червоний: або там, в Україні, зловили когось, з ким Данило був тісно пов’язаний, і тепер закон вимагає допитати засудженого Червоного за цією справою, або в його особовій кримінальній справі знайшлися нові обставини. Що теж вимагало зняти з нього свідчення.

Зрештою, Бородін таки відпустив Червоного назад у барак, протримавши цілий день без їжі. Але завтра його смикнуть на допит знову, як не завтра — то післязавтра. Можуть про всяк випадок замкнути в ізоляторі, до особливого розпорядження. І найгірше: за спеціальним розпорядженням із Москви, його не лише можуть, а зобов’язані за законом етапувати до Києва для свідчень тамтешньому слідчому. Сюди, на Воркуту, слідчий не поїде.

Ніхто не давав гарантій, що потім Червоний повернеться назад, у цей самий табір, у цей самий барак. Скажу більше — вже тоді ми всі погодилися з Данилом: без певних зусиль майора Абрамова тут точно не обійшлося. На що саме він міг вплинути, досі не готовий сказати. Проте начальник табору не згає моменту і скористається ситуацією, щоб на законних підставах позбавитися такого проблемного в’язня, як Червоний.

А це означало кінець усім планам. Керівництво міг перебрати на себе і Лютий. Проте сам він заявив: без Червоного спроба вирватися з табору не вийде як слід. І напевне приречена на провал.

—Але ми можемо провалитися і з Червоним, — не стримався тоді я.

Червоний погодився, що всяке може статися. Ось тільки він особисто чекати не може. Його тягнуло на свободу з дикою, нестримною силою, і загроза знову потрапити в слідчо-судову махіну нашої системи лише прискорила прийняття рішення.

—Починаємо сьогодні й зараз! — так Червоний сказав.

Ніхто не заперечував, не сперечався, нічого не обговорював. Ми давно були готові і сприйняли це за сигнал, якого мусили дочекатися.

За кілька годин все, що було до того, перекреслилося жирною лінією. А життя стрімко прискорило свій біг — наступна доба вклалася в один-єдиний спогад. І досі згадується, як одна велика мозаїчна картина.

14

Тієї ночі ніхто зі змовників не спав.

Кожен навчився визначати час без годинника, та саме тоді він тягнувся надто повільно. Не поручуся за всіх, та я, лежачи на спині на своїх нарах, досі не міг уявити, як усе це буде. І зовсім не відчував себе готовим до відчайдушної спроби втечі. Ці відчуття змішувалися з іншими: голосно калатало серце, тіло огортало млосне передчуття змін — не важливо яких, головне — це будуть зміни не лише моєї долі: кожен із в’язнів так чи інакше відчує це на собі, пропустить крізь себе, а життя табору, як би потім не відбувалося, поділиться на час до виходу Червоного й після нього.

Здається, занурившись у такі думки, я задрімав — бо легкий дотик руки ніби пробудив мене, повернув у кисло-смердючу реальність табірного бараку Не роздивився, хто мене зачепив, та й це не мало значення. Я легко підвівся та, намагаючись ступати обережно, дотримуючись умов попереднього плану, посунув у бік дверей. Там уже згуртувалися змовники, нас ставало більше, люди підходили з усіх кінців бараку, і аж тепер я усвідомив масштаб усього, що мало статися: до сутички підготувалося з півсотні мовчазних худих суворих мужчин. Вони вимучені, але як тварина відчуває зміни в природі й атмосферу небезпеки, так і зеки насобачилися тонко відчувати довколишні настрої. Це, знову ж таки, про мене — я знав, що більшість із тих, хто йшов за Червоним, готувалися до смерті, але в бою.

Щось подібне охоплювало і мене, коли вів свій танк уперед, бачив перед собою світло і ворога через прямокутне віконечко. Спочатку, в першому бою, охопив страх — і він змушував мене тиснути на педалі та смикати важелі, підбадьорюючи себе криками «ура». Потім уперед вело вже щось інше, відчайдушне — так пацанва до війни сходилася у вуличних бійках.

В’язні розступилися, пропускаючи вперед, до невеличкого коридору, у якому стояла параша і який відділяв житлову частину бараку від вулиці, Червоного, Лютого, одноокого Томаса та бандерівця на ймення Ворон. Тепер, коли все починалося і зупинити події було неможливо, змовники не особливо крилися. їх уже не хвилювало, що можуть підняти на ноги весь барак: стукачі, що напевне є серед нас, хоч як не зможуть попередити оперативну частину.

Червоний загрюкав у замкнені ззовні барачні двері. В унісон йому молотив кулаком литовець Томас. Решта стали півколом, у їхніх руках я помітив гострі предмети — ось коли знову підуть у дію здобуті в бою з кримінальниками саморобні заточки та піки. Від думки, що зараз на моїх очах убиватимуть радянських солдатів, стало незатишно. Проте й для мене не було вороття назад.

Конвойні відреагували на бузу в «політичному» бараку досить швидко — спочатку почулися нерозбірливі крики, хтось із того боку вгатив по замкнених дверях чимось замашним, напевне, автоматним прикладом, а потім почулося характерне брязкання — це висувалася з пазів важка груба довгаста клямка.

Першим поріг переступив сержант з автоматом напереваги. Його пропустили, навіть розступилися — так, аби Червоний та Лютий опинилися в нього за спиною. Він ще не встиг роздивитися що до чого. За старшим зайшли один за одним троє солдатів. На них накинулися разом, мовчки, не чекаючи команди. У повітрі майнули руки з затиснутими гостряками, конвойні видихнули несподіваний гострий біль, здається, хором, осіли на підлогу. Хтось — я не побачив хто, швидко причинив двері.

Не хочеться зізнаватися тепер, через тридцять років. Тим більше, не хотілося визнавати це тоді. Мабуть, мені б мало бути соромно й ніяково за свої почуття. Точніше за те, що в мене їх не виникло. Нічого, жодна струна не смикнулася в душі, коли на моїх очах бандерівці зарізали солдатів конвою. Сам не зміг би — скажу напевне. Та коли це зробили інші, я відчув щось на кшталт визнання очевидного факту: ось і стало на кількох вертухаїв менше...

Все ж таки я відчув на короткий час заціпеніння, якого мене вивів поштовхом Марат Дорохов.

—Чого став, Гуров? Не кисни! Рухайся, змерзнеш!

Стрепенувшись та остаточно опанувавши себе, я побачив, як Червоний, Лютий та Ворон вдягають на себе шинелі та шапки вбитих конвойних. Томас крутив у руках шинель єфрейтора, не знаючи, що з нею робити: убитий виявився на голову вищим за литовця та товщим, шинель лише сковувала рухи одноокого. Нарешті, кинувши її комусь із тих, хто стояв ближче, Томас підхопив єфрейтора за ногу та відволік в куток, до параші, де вже поскладали решту трупів. Але автомат узяв, хотів вислизнути з бараку першим, та Червоний, теж у шинелі замість бушлата й солдатській шапці, жестом зупинив його.