Позичене обличчя - Аддамс Петтер. Страница 8

Очі дивилися з-під окулярів так щиро, що найнедовірливіші люди звіряли йому свої таємниці, не здогадуючись, що саме на їхній відвертості він заробляє собі на прожиток.

Вродлива Стелла Уоррен (вона сиділа ліворуч Клагга) була студенткою юридичного факультету і підробляла, збираючи інформацію для агентства.

Праворуч Клагга сиділа місіс Ейн у чорному капелюшку, на крисах якого прикріплено щось схоже на ластівку. Кощаве обличчя з тонкими, міцно стуленими устами свідчило про вдачу недоброзичливу й педантичну. Жінки, нашіптуючи їй найсвятіші плітки, і гадки не мали, що Ейн використовувала почуте проти них самих. Вона була жовчна, злостива та боягузлива, проте Клагг вважав її своєю правою рукою.

Коли Девітт сів біля неї, Ейн, оглянувши його, мовила:

— Ви дуже втомлені, сер. Є вже гори трупів чи танець тільки починається?

— Тільки починається, — засміявся Девітт.

— Бачте, — зауважив Клагг, — ми прибули одразу, хоч…

— … хоч мали безліч інших доручень, — перервала Стелла. — Отже, в чому там справа, Патріку?

Вона була єдиною людиною, що дозволяла собі називати Девітта на ім'я. Подейкували, ніби вони зійшлися надто близько, але це була брехня. Стелла кохала інженера, який працював у Канаді, і незабаром вони мали одружитися.

— У цьому мальовничому містечку, — Девітт порозкладав на столі свої листівки, — вбито молоду жінку, і я дуже побоююсь, що це буде не єдина жертва. Можливо, в ці хвилини, коли ми сидимо тут за чашкою кави і радимося, десь за одною з оцих стін, — він показав на листівки — причаївся вбивця, що вже виробив план нового вбивства.

Стелла спитала:

— Отже, я мушу взяти на себе цього Фіннігена? Який він?

Девітт показав їй фото Фіннігена і коротко схарактеризував його. Потім звернувся до Ейн:

— Спробуйте розвідати все про сім'ю Скроггів. А ви, Клагг, розпитайте про Лайн, передусім про те, що вона робила останніми днями.

— А що з Еррісом? — поцікавилася Стелла. — Де він ховається?

— Про нього потурбується О'Брайн. А може, він з'явиться сам.

— Розслідування буде тривале, це вже ясно, — зітхнув Клагг, — і тому витрати…

Девітт написав чек і простягнув Клаггу через стіл.

— Навколо Кілдара ходить привид — так поетично сказав Клагг. — Місіс Ейн відсунула свою чашку. — Привиди здебільшого вбивають людей їхнім власним страхом. Але мені здається, що привид Кілдара — це людина, у якої кінчилися гроші.

— А любов, ненависть, страждання? — Стелла запалила сигарету.

— Не прикидайтеся дурнішою, ніж ви є, — відрубала місіс Ейн і взяла сигарету зі Стеллиної пачки. — Пристрасті існують! Але тільки у зв'язку з грішми. Хочете ви чи ні, гроші — основа буття. Візьміть, наприклад, чоловіка, котрий гострить ніж, аби перерізати горло дружині, яка стала йому тягарем. Але зробіть його багатим, хай він матиме змогу завести собі кілька жінок — скільки схоче! — і я певна: він викине той ніж геть!

Девітт підвівся.

— Ми зустрічаємося завтра за містом. У вас трапиться автоаварія. Коли буде щось важливе, телефонуйте. Але обережно. На телефонній станції такого містечка слухають усі розмови.

Коли Девітт пішов, Ейн коротко спитала!

— Скільки?

— Тридцять фунтів.

— Він стає скупий, — зауважила Стелла. — І все ж він один з найприємніших чоловіків, яких я знаю. Звичайно, крім мого нареченого.

— Якби я була твоїм нареченим, — буркнула Ейн, — я змусила б тебе ще до шлюбу дати згоду на розлучення.

— Я передчуваю, що на цій справі ми заробимо більше як тридцять фунтів, набагато більше.

Клагг надув рожеві, наче яблука, щічки і поворушив плечима, наче в нього свербіло між лопатками. Насправді ж він поправив ремінь, на якому висів пістолет.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Перед роздоріжжям Девітт мусив різко загальмувати, бо, заглиблений в думки, не звернув уваги на дороговказ. Шлях праворуч вів до Кілдара, ліворуч — до Чезвіка, поблизу якого стояв притулок святої Варвари. Після короткого роздуму Девітт звернув ліворуч, хоч до цієї хвилини й на думці не мав побачитися з місіс Скрогг.

Дорога лежала поміж пагорбів, де паслася худоба і лише зрідка можна було побачити людину. У селах добра третина будинків стояла порожня; чорніли вікна з вибитими шибками, двері були зірвані або навхрест позабивані дошками, не чути ні собаки, ні півня. Неначе тут прокотилася хвиля чуми. Над усім панувала сумна тиша, мов на кладовищі.

Притулок святої Варвари, споруджений у стилі Тюдорів, розташувався у низовині. Здалеку видніли його башточки і високі гостроверхі дахи. Промені вечірнього сонця освітлювали цегляні стіни, подекуди зарослі плющем, в сутінках вікна виблискували золотом.

Метрів за сто від притулку Девітт зупинив машину і далі пішов пішки. Після заходу сонця швидко темніло, але, на подив Девітта, в жодному вікні не спалахувало світло.

Невже й тут така сама пустка? Крім кількох заможних людей, у притулку доживали свої останні літа старі актори й актриси, серед них були й колишні визначні діячі театру та кіно. Тепер вони беззубими ротами пережовували спогади, і навіть вируючий у каміні вогонь не міг уже прогнати пронизливого холоду з їхніх кісток.

Зайшовши на подвір'я, Девітт збагнув, чому у вікнах стояла темрява. Був якраз час вечері, і всі мешканці притулку зібралися в їдальні. Четверо великих вікон яскраво сяяли у пітьмі, і все, що діялось у приміщенні, було видно як на долоні. За довгим столом сиділо кілька старих, дуже охайно вбраних жінок і чоловіків на чолі з поважною дамою. То була наглядачка притулку місіс Гаккетт.

Через головний вхід Девітт увійшов до холу. Звідти сходи вели нагору. Ніхто не вийшов назустріч, і Девітт, одчинивши двері навпроти, потрапив у бібліотеку. Біля каміна сидів якийсь чоловік і читав. Девітт спитав, де можна побачити місіс Скрогг.

— Друга кімната ліворуч на другому поверсі. Але місіс Скрогг, мабуть, зайнята. Якийсь молодик годину тому питався про неї.

Девітт подякував і піднявся на другий поверх. Перед дверима кімнати місіс Скрогг зупинився. Звідти було чути, як жінка рипливим голосом казала, що тепер, на свіжому повітрі, вона почуває себе краще; притишений чоловічий бас рекомендував їй не хвилюватися, берегтись.

— Як вона могла заподіяти таке? — вигукнула місіс Скрогг.

— Я й сам не збагну, — сказав чоловік. — Певне, Енн була дуже хвора, таке трапляється з жінками навіть у молоді роки. Вона давно скаржилася на біль у животі. Хто його зна, може, то був рак. Тоді це краще для неї.

Смерть Енн, либонь, не дуже схвилювала його.

— Коли б господь швидше забрав мене! Це єдине, про що я молюся вдень і вночі! — знову вигукнула місіс Скрогг, але без того розпачу, що є нестерпним для співбесідника. — Було б неправдою, коли б я сказала, що плакала за Джеромом, хоч тридцять років прожила з ним у шлюбі. А смерть Енн уб'є мене. Який жаль, що я не можу провести її в останню путь. Лікар каже, що нормально ходити я більше ніколи не зможу…

— Не забувай, що в тебе ще є Лайн і Гайлен…

— Ти знаєш, які наші стосунки. Енн хоч інколи втішала мене теплим словом, а ці дві були б раді побачити мене у труні. Це так. Не супереч, Фінн!

Фіни! Девітт прислухався, хоч одразу збагнув, хто був співрозмовником місіс Скрогг.

— Воно й справді… Обидві якісь дивакуваті… — погодився. Фінніген.

— Дивакуваті? Вони злі, вони погані, — мовила місіс Скрогг з несподіваною переконливістю. — Вони не мають нічого святого в серці, ніякого почуття обов'язку. Живуть лише для власної втіхи, до всього іншого їм байдуже. Раджу тобі, як синові: не водися з ними! Вони зневажають тебе.

— Якщо Енн не сама заподіяла собі смерть і я знайду винуватця, зажену йому ножа під ребра, бог мені свідок — заприсягався Фінніген, наче не слухаючи старої.

— Не кажи так, — застерегла його місіс Скрогг. — На твоєму сумлінні і так уже стільки всього, що мусиш благати прощення в господа. Тобі не личить роль ангела помсти. Облиш, нарешті, контрабанду, живи чесною працею, і я поверну тобі гроші, які нібито заборгував тобі Джером.