Позичене обличчя - Аддамс Петтер. Страница 9

— Нібито? — розгнівався Фінніген. — Яка вже там чесна праця, коли треба годувати дюжину п'явок, у яких доводиться орендувати землю… Присягаюсь тобі…

— Присягаюсь, присягаюсь! — перервала його місіс Скрогг кволим голосом. — Коли саме ти одержиш гроші — вирішую я. І годі про це!

— Годі чи не годі — визначаєш не ти! — Фінніген ударив кулаком по столу або по стільцю і зайшовся реготом. — Ти вже одною ногою стоїш у могилі, а вперта, як ослиця. Але затям, Ейліс, — я не з ваших святенників. Так чи інакше, до грошей своїх я доберуся! Проте для тебе було б краще розплатитися зараз!

— Ах, дай мені спокій, — з досадою відказала місіс Скрогг. — Я навіть не знаю, де сховано гроші.

— Зате я знаю. Там, де сховано заповіт, який зробить тебе жебрачкою. Десь у твоєму власному домі. І, можливо, одна з твоїх любих дочок тримає його в руках. Це була б таки божа справедливість!

Унизу, в залі, почулися кроки — певно, вечеря скінчилася. Девітт відійшов од дверей. Чи доречно розмовляти з місіс Скрогг у присутності Фіннігена? Ні — вирішив він.

Надворі було вже зовсім темно. Девітт оглянув подвір'я притулку. Поряд з будинком для прислуги був сарай, до нього прибудовано гараж, де стояв старий, але ще цілком пристойний форд, між подвір'ям та городом була теплиця.

Повернувшись до головної будівлі, він побачив, що в їдальні все ще світиться. Заглянув усередину. Двоє дебелих сільських дівчат відсунули убік стіл і встановлювали декорації: зоряний обрій, скеля з пап'є-маше, колони, дерева. З'явились і перші актори: дві дами у кринолінах, у білих перуках, з чорними косметичними мушками на припудрених старечих обличчях. Вони махали віялами, кокетували з чоловіками, які йшли за ними в обшитому золотом вбранні з маленькими шпагами при боці. Кожному з них було не менше сімдесяти. Мала розігруватись якась містерія, бо на скелю підіймався, важко дихаючи, мім у чорній накидці, в чорному м'якому капелюсі з червоним пером, а між колонами з'явився старий у білому вбранні. Обидва несли в руках картонні маски, які можна купити на новорічному ярмарку, з короткими паличками внизу, щоб тримати їх перед обличчям. Маскою чорного була потворна сатанинська пика, а білого — миротворний лик ангела. Між ними (поки дами і добродії танцювали менует) виринула третя символічна постать — Смерть з косою. Убрана в сіре трико з намальованими на ньому ребрами, вона тримала перед своїм обличчям білу маску-череп.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Повернувшись у Кілдар, Девітт під'їхав до готелю. Лайн зустріла його дуже привітно, приготувала для нього найкращу кімнату — велику, затишну, з балконом. Стеля вибілена, стіни обклеєні новими шпалерами. Підлогу ще не встигли пофарбувати, але ретельно вимили і застелили килимом. У каміні палав вогонь, на ліжку свіжа білизна, стіл накритий для вечері. Лайн нагріла навіть ванну в кінці коридора. Старомодна ванна, вже пожовкла, розмальована голубими русалками, що пустували між водоростей, була начищена до блиску; два білих рушники висіли напохваті.

Коли Девітт помився, Лайн принесла вечерю — випускну яєчню з салом, сир, компот і пляшку вина, хоч знала, що Девітт не п'є.

Він глянув на дівчину. Ясно-голуба оксамитна сукня без прикрас, проста, але елегантна, дуже пасувала їй. Світле волосся мінилося золотом у відблисках каміна. Зморшки навколо рота й очей були непомітні у м'якому світлі настільної лампи. Стомлений, похмурий, Девітт раптом забув про своє бажання лишитися на самоті.

Лайн сіла в крісло біля каміна, а зголоднілий Девітт накинувся на яєчню.

— О'Брайн ще раз заходив сюди, — сказала дівчина. — Він був надто люб'язний, і це мені не подобається. Видно, щось замислив, але ні пари з уст.

— Пропоную вам, Лайн, — Девітт налив склянку вина і підніс їй, — говорити про що завгодно, тільки не про смерть Енн і все, що з нею зв'язане. Розкажіть мені краще про себе.

— Вона лежить у труні там, унизу, в пивному залі. — Лайн, здавалося, зовсім його не слухала. — Під стіл поставлено чан з льодом. Кінець серпня, надто тепло… Яка жахлива смерть! Я довго розглядала обличчя Енн. Смерть така страшна. Страшнішого нема нічого…

Вона випила вино і тримала склянку в простягнутій руці, щоб Девітт налив знову.

— Я сьогодні весь день думала про вас. Ви не дуже весела людина, Патріку. Та це й не дивно при вашій професії. Одного не розумію: навіщо ви морочитеся з отими розшуками? Енн померла, для неї все скінчилося. Невже так важливо, хто винен у її смерті, хто вбив її? Це не має вже ніякого значення. Правду я кажу чи ні?

— Ні.

— Усе в житті не має ніякого значення.

— Дурниці, Лайн. Та ви й самі в це не вірите.

Лайн тримала склянку з червоним вином проти вогню, і напій виблискував у його мерехтливому світлі.

— Знаєте, про що я іноді думаю, Патріку, перед сном? Було б чудово, якби хтось погасив під час сну свічку мого життя, щоб ніколи вже не прокидатися в цьому пустельному Кілдарі.

— Вам просто треба щось робити або вчитися, тоді ви засинатимете спокійно. — Девітт випив компот. — В тому, що ви не вмієте дати собі ради, винен зовсім не Кілдар.

Лайн поставила склянку на підлогу і підвелася. Ніздрі її тремтіли.

— Надто багато берете на себе, пане з Дубліна!

— Навпаки. Коли б я повірив, що ви розпалили вогонь у каміні і приготували кімнату задля того, щоб порадувати мене, що ви причепурилися тільки задля того, щоб сподобатись мені, — тоді б я, пан із Дубліна, був справді замозакоханим дурнем. Але я, на жаль, не такий. Я чудово знаю, що не задля мене ви хотіли бути гарною; ви керувалися свідомим розрахунком, марним сподіванням, що в Дубліні, — якби я взяв вас туди з собою, — ви позбулися б тієї порожнечі, котру в собі носите.

— А коли це й справді так? Що порадите мені робити?

Девітт знизав плечима.

— Коли ви одержите свою частину спадщини, виходьте заміж, народжуйте дітей, не розглядайте себе надто часто у дзеркалі, заведіть маленький садочок, вирощуйте цибулю і троянди. І якщо, незважаючи на це, ви все одно не зможете спати вночі, то впадіть навколішки і скажіть сто разів поспіль: «Я така щаслива, що на колінах дякую господу!»

— Щастя може бути і в убогій хатині, еге ж? — Лайн кусала губи.

— Все цілком залеить од вас!

— Ви ніби навмисне дратуєте мене. Сподіваєтеся щось вивідати в такий спосіб. Так, ви розумні, ви дуже розумні, Патріку. Що ж, гаразд, я справді вам дещо розповім. Ви можете мати гроші, можете їздити по різних країнах, купувати собі жінок, книги, романтичні місячні ночі, прекрасну музику — але все це вам не потрібно. В суті своїй ви такі самі спустошені, як і я. І лише тому граєте роль адвоката бідних, лише тому полюєте на злочинців, мов на диких звірів. Справедливість, право? Все це не хвилює ні вас, ні мене. Чи винагородяться старання, чи ні — байдуже, головне згаяти час! Його можна згаяти на кохання або на те, що зветься коханням; можна — вистежуючи убивць або вигадуючи вбивство і пояснюючи мого. Ви шукаєте вбивцю Енн? Сказати вам, як вона вмерла? Сідайте до каміна, а я примощуся на подушечці біля ваших ніг, як молода леді Макбет, що перед першою шлюбною ніччю має зробити одне маленьке зізнання.

Вона поклала на підлогу чорну оксамитову подушечку з вишитим на ній букетом жовтих троянд і сіла. Якусь мить дивилась у вогонь, потім промовила:

— Ви повинні знати, що Енн тяжко хворіла, можливо, дався взнаки аборт. І коли Фіни порвав з нею, вона хотіла накласти на себе руки. Тоді й написала листа, відкрутила газовий кран… Проте їй забракло мужності. Листа я забрала собі. Писала його вона сама, але кілька місяців тому…

— За віщо ви вбили Енн? — спитав Девітт.

— Може, через Фінна, через гроші. Частина її спадку припаде мені й Гайлен, а це майже три тисячі фунтів. І, зрештою, мені могло все так набриднути, що я без усякої причини схотіла вчинити щось божевільне. Не вірите? — Вона всміхнулася. — Дати вам ще нові докази мого страшного вчинку? Прошу! Коли я вирішила вбити Енн, то одразу почала шукати, на кого б потім звалити вину. Склянка з відбитками пальців Ерріса, морський вузол — це не випадково. Ерріс сам показав мені недавно, як зав'язувати вузол. До речі, він знову тут: О'Брайн зловив його у пивничці.