Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич. Страница 28

— Ти! — звелів гетьман отаманові гармашів. Але й це був не той.

I Козак Мамай, смішливо потягши себе за золоту сергу, сказав:

— Якщо ви всі тут, панове, призичите мені «на здоров'я», то я так поважчаю й подужчаю, що повісити мене вам буде вже не до снаги!

— Ти ще й жартуєш, харцизяко?! — не стримавшись, визвірився гетьман, аж пера на його чорнім крилі стали сторч.

— Жартую, пане гетьмане: на здоров'я козі, що хвіст короткий! На здоров'я мертвому, що ніс холодний! На здоров'я…

— Жартуєш навіть перед шибеницею?

— Завжди і скрізь! — і додав: — Добряча українська вдача…

— А хіба я… а хіба в мене… — почав був гетьман, та від злості поперхнувся і затявсь на слові. — А в мене — хіба не українська? Я ж — плоть од плоті… — і він змахнув крилом.

— Всі зрадники народу теж од його плоті — плоть!

— Ах ти ж… — і гетьман вихопив пістоль.

А Козак Мамай, заярившись, блимнув прискаленим оком на той пістоль, на трепетне крило ясновельможного, на його трохи зизуваті очі (знав же Козак, що гетьман бачить зараз двох Мамаїв), на рум'янці лютості, що проступили крізь штучну блідість його білиною помальованого червоного обличчя, на піт, що виступив над переніссям, на все це — таке Мамаєві знайоме й попервах дороге, бо ж навіть з усіма його препоганими вадами він його колись любив, і таке зненависне тепер.

У Однокрила дрижали руки, кремінь у пістоля затявся, і гетьман смикав його, і стукав руків'ям об чорний мур, а потім кинув ту зброю на землю.

I витяг шаблю.

I замахнувся вже на Козака.

— Ти згинеш зараз! — зойкнув він. — А мене… мене… мене… ще вище піднесе любов народу! Як пана-бога кохам!

— Цього тобі не бачити, як свині неба.

— Я вб'ю тебе!

— А вбий… — знизав плечима запорожець і байдужісінько схилився до недомальованого на стіні копита в того коня, що вже аж басував од нетерплячки, аж наче тихенько іржав.

А Козак Мамай, дратуючи Однокрила, що вже й шаблюку заніс над його шиєю, але стримав себе, бо ж був задумав інакше — повісити Мамая привселюдно, — отож, дратуючи, Козак промовив стиха, киваючи на пана гетьмана:

— Ну, чисто змій з печери: жар їсть, вугіллям… — і він зримував. — А з вух — аж дим іде!

I тут, як у лузі калинка, зашуміла панова Гордійова шабелька, і хто вже зна, що сталось би в наступну мить, коли б ясновельможний, шаблюкою замірившись на безоружного Мамая, та не вздрів би коня-білогривця, що чорнів на стіні поза ним.

3 несподіванки гетьман і шаблю опустив, і крилом захистився від того, що вздрів на стіні: йому здалось, що той баско до нього підморгнув.

Та ще й глузливо блимнув чорним оком.

Та ще й копитом тупнув.

А коли він ще стиха й заіржав, Мамай звівся до його нашорошеного вуха, щось тихо шепнув, і гетьман, опустивши своє крило, укинув шаблю в піхви і знов звелів генеральному судді:

— Розпочинайте суд!

61

I пан генеральний суддя щиро взявся до діла. Проголосивши всі, які належало, врочистії слова, пан суддя почав допитувати свідків.

— Пане Скубенку! — покликав він, звернувшись до підскарбія.

Підскарбій вийшов трохи наперед.

Поцілував євангеліє, присягаючи.

А генеральний суддя спитав: — Ти чув, Скубенку, як оцей паливода і байдебура, котрого звуть всі Мамаєм, та лаяв презацного володаря обох берегів Дніпра — від Сяну аж по Дін, владного гетьмана Київського, Мирославського, Переяславського, Чернігівського, Волинського, Львівського, Полтавського, Пирятинського, Бердичівського, Вінницького та інших черкаських земель, гетьмана Війська Запорозького Низового, — тож чи ти чув, пане підскарбій, як оцей галабурдник і харциз лаяв ясновельможного пана гетьмана? Чув?

— Чув, пане суддя, — почухав потилицю підскарбій.

— Послідніми словами лаяв?

— Послідніми, пане суддя.

— А ти, Жупане? — спитав суддя, прийнявши присягу в ставного хорунжого. — Ти чув, як Мамай нашого гетьмана ганив, обмовляв чи неславив, кобенив чи паскудив? Ти чув?

— Чув, пане генеральний суддя.

— А ти, Сноходо? — спитав суддя в завше п'яненького і завше сонного лейстрового сотника, що куняв собі в куточку, притулившись до мокрого муру. — I що ж ти чув?

— Він шпетив і шкилював пана гетьмана, — заговорив, прокидаючись, Снохода, — називав ясновельможного котолупом, гицлем, однокрилим гусаком, ворогом отчизни, потаємним католиком і похлібцею лядським!

— Е-е, ні! — заперечив Мамай, регочучи. — Коли б же тільки так я взивав його, то мене, може, й не варто було б вішати! Але ж я називав пана гетьмана… — і Козак Мамай висипав на гетьманців цілу торбу таких словечок, що ми з вами, читачу, тільки язика прикусити мусимо, щоб, бува, не повторити чогось тут, у нашому скромному романі. — А ще я казав про тебе, пане гетьмане… — і наш Мамай хотів був доточити ще там щось, таке ж непристойне й ущипливе, але Гордій Пихатий його перепинив:

— Питалем не тебе!

— I ще казав я людям, щоб не вірили жодному твоєму словечкові, бо ти — кривоприсяжець, Однокриле!..

— Цить!

— Щоб добрі люди лишались вірними Москві…

— Я тепер — дужчий за Москву! Бо ж під моїми стягами — вояцтво всіх країн Європи, і раптовий удар на Москву принесе жадану перемогу!

— Ні, — спокійно заперечив Мамай. — Перемоги в тебе не буде. Бо навіть з усім твоїм військом купованим… наша сірома тебе не пустить на Москву.

— Нема такої сили, що спинила б гетьмана Гордія. I звелів генеральному судді:

— Кінчайте суд!

I все скінчилось хутко.

I вирок прочитали Мамаєві, як годиться по закону.

Та й новеньку шибеницю крізь віконце показали.

I православний піп до Козака Мамая підступив з хрестом, миршавий такий попик, наче молем погризений, з патлами й борідкою, ніби вимоченими в меду.

Та й сказав той попик:

— Кайся в гріхах. раб божий!

— Не час, панотченьку. Хай колись, перед смертю!

— Аж он вона, чекає на майдані, твоя смерть.

— То — не моя.

— Послухай, сину…

I панотець заходився великого грішника всовіщати.

А всі уважно слухали. I всі вже плакали, бо звикли — плакати від кожного слова цього поганенького попика, звикли плакати, бо ж плакав од його молитов і казань сам зацний гетьман.

Не плакав там лише Мамай.

— Чому ж ти не плачеш? — спитав попик.

— Я — з іншої парахвії, панотче.

— А-а… — мовив душевний пастир і співчутливо додав: — Ти, сину мій, утішся. Бо всяка смерть — лише єдина мить: чи в постелі, чи на полі бою, чи на шибениці — все одно. I всі ж ми — смертні: навіть королі, царі й гетьмани!

— Але ж їх, я бачу, поки що не вішають! — з досадою мовив Козак, кивнувши на Однокрила. — Хоч, правда, певен я, що тобі, ясновельможний, судилось від бога — коли-небудь попогетьманувати ще й на шибениці?! Га?

Гордій Пихатий не відповів зухвальцеві, котрий уже стояв ногою в могилі, і вони завмерли один проти одного, дві сили, котрі й тоді вже надвоє ділили народ України, як і всі народи всіх країн.

— Пощади не просиш? — спитав Однокрил. Мамай знизав плечима.

— Помреш без покаяння? — спитав попик.

— А я й не думаю вмирати.

— Доведеться, — кивнув на шибеницю за вікном Однокрил.

— А я втечу, — сказав, кепкуючи, Мамай.

Та й схилився до задньої ноги коневі, щоб трохи підмалювати копито, обрамоване білою щіткою.

— Утечеш?

— Утечу.

— Коли ж?

— А зараз.

— Так ти надієшся на свою чортячу силу?

— Трішки.

— А чи не підтоптався ти, Козаче? Ні?

— Я замолоду був такий же дужий, як і зараз.

— Ти певен?

— А чого ж! Хоч би й оці мури в хурдизі, — кивнув, продовжуючи шкрябати шильцем по стіні, Козак Мамай. — Я й замолоду розвалити їх не здужав би, ці мури. Не здужаю й тепер. Сила однакова!

— I все-таки втечеш? — глузуючи з приреченого на страту, спитав пан гетьман. — Але як же? Як?

— А ось так!

I Козак Мамай скочив охляп на свого шпаркого воронька Добряна-Білогривця.

Вдарив кінь некованим копитом, аж іскри засліпили очі всім, хто був на ту хвилину в цюпі.