Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич. Страница 29
Молоденький хорунжий устиг схопити Мамая за ногу.
Але гривань уже рвонувся, і чобіт лишився в руках у хорунжого.
А запорожця не стало.
Не стало й щойно домальованого коня.
Тільки старий і стоптаний червоний чобіт лишився в руках V гетьманського посіпаки.
Тільки чобіт червоний.
Та ще долі — калинова квітка.
— Проклятий чаклун! — тихо сказав Однокрил і, схопивши чоботище, брязнув ним об землю.
А на ранок той самий чобіт, з гетьмана-зрадника глузуючи, хтось нишком повісив на новій шибениці — замість Козака Мамая, химородника, чаклуна й чарівника.
62
Хоч як він намагався, наш Козак Мамай, не думати про зрадливого гетьмана, та мислі, поки, втікши від нього, мчав намальованим конем до міста Мирослава, зверталися не раз до Гордія Пихатого, аж зимний дрож ненависті проймав запорозького козака.
То ж була його біда, Козакова, той Однокрил, ганьба його, прокляття, і, знехтувавши колись життєву правду, за що мистецтво завше страшно мститься, Мамай, художник, карався й мучився потому все життя.
Ось чому ніколи вже не малював Козак людей, хоч митцеве серце того й прагнуло, але він боявся від бога ще гіршої кари, як цей Однокрил.
Деякі, правда, потомні художники, нехтуючи відповідальністю перед народом, бога не боялись і малювали, замість людей, ангельські лики, мало не з німбами, мало не з крилами, ложно пориваючи їх некрилаті душі на тому пір'ї чи не до самих небес, але ж і їх спостигала завше кара за нещирість і неправду.
А наш Козак Мамай, хоч і не був він художником великим (що ми вже бачили з його невдалого витвору), і творив не без похибок, але мав чисту совість, щиру душу козацьку, тож і розумів те все, що митцеві розуміти й знати треба, і аж тепер, після років вагань та гризоти, він, нарешті, зважився свій гидкий і необачний витвір, Однокрила того, при першій же нагоді знищити.
Але як?
I, мчавши степом, Козак Мамай думав і думав саме про це, бо страшенну владу й силу забрав химерний гетьман над людьми, над їхньою долею, над їхнім життям та й коїть з ними, що заманеться, — бо ж гетьман, як чиряк, де схоче, там і сяде.
63
Не стрічаючи в степу ані душі живої, мчав і мчав Козак Мамай крізь хащі трав, і слід хвилювався за його конем, неначе в морі.
I всюди було тихо — ані-ні!
Лиш комарі та оводи бриніли.
Хававкали перепели.
Та жайворон шугав у високості.
Подекуди в степах, вельми запізнілі того літа, одцвітали медвяні терни — молочними дрібними зірочками, і лілові, мов темні коралі, Христові колючки шарпали та рвали на Козакові жупан, обдирали халяву єдиного чобота (бо другий же потрапив на шибеницю), та й коня терни шмагали, і по всьому степу, скільки сягало око, скрізь були оті терни й терни, неначе вся країна, дужа и молода, а ще не вельми щаслива, вся тоді була, вся в терновім вінці.
Лігши трохи спочити, пав Мамай на колючі тернові гілки, щоб, бува, не заснути, і знову мчав далі, поспішаючи, а то й спинявся на хвилинку — то біля гаю десь, то біля камінного мамая на степовій могилі, та й скидав шапку-бирку, схиляв голову, бо скільки ж товариства полягло в минулі війни — там і тут, та й скільки люду в цій, новій — поляже, в новій війні, сліди якої він уже бачив зараз: поминаючи ниви, села і сади, слободи й замки, він здибував усе частіше дими, пожарища, забитих коней, свіжу кров.
I він, як те завше й бувало в горі, витягав з рота коротеньку зіньківку, що сипала приском на вітер, витягав з рота люлечку і щось таке співав та й співав, і хай не здивує читач, коли в цій книзі всі співатимуть, — такий уже ми є народ співучий.
Та й чи не всі в цій книзі, яка почнеться зараз (після не дуже й довгого пролога), чи не всі тут і казки казатимуть, бо такий він уже удався, наш народ-мрійник, бо така вже вона мислиться мені, оця, напоєна піснями й пойнята казками книга!
64
Тож Козак Мамай співав якоїсь пісні, що тут же й складалася, тут же за вітром і губилася — в льоті прудкому чорного, як березовий вугіль, білохвостого та сивогривого коня.
Він співав завжди і всюди, наш Козак Мамай: у горі, в радості, в роботі, в роздумі.
Заспівав і тепер:
— Ой, я зроду бурлакую,
Просто неба я ночую…
Хтів би в хаті ночувати,
Та ні жінки, ані хати
Не здобувся я…
Доленько моя!
Мав би хату, мав би жінку,
Колихав би я дитинку,
Та не те мені судилось, —
3 козаченьком одружилась
Шабля Мамая…
Доленько моя!
Давній звичай є на Січі:
Не дивись бабам у вічі,
Та й не знайся із бабами,
Бо зазнається з киями
Спина вся твоя…
Доленько моя!
За красунею як тужиш,
А вітчизні збройно служиш,
Не заходь у суперечку,
А заскоч тихенько в гречку,
Доки кров буя…
Доленько моя!
Один серед безмірного степу, Козак Мамай, зустрічаючи ранок нового дня, співав про те, в чім він не признався б нікому: про мрію невгасиму — не тинятись по світі, воюючи й бешкетуючи, шкилюючи й жартуючи, а мати б свою хатину. дружиноньку вірну, дрібних дітей…
Але він мусив те, що мусив.
Його завжди кликав обов'язок.
I стримувала його дана січовому товариству свята обітниця, котру складали всі запорожці: не знатися з бабами («нехай із ними справу має сатана, ніж добрий запорожець!»), бо за те була на Січі кривава розплата — киї, що після них мало хто й виживав.
Давала козацька сірома і обітницю довічного убозтва, але ж водились між козаками й пани, котрі, збагатившись торгівлею та війною й товсте пузо наївши (як той же Демид Пампушка, приміром), забирали в Січі владу, і про обітницю довічного убозтва згадували там не так уже й часто, але порушення обітниці безшлюб'я й цноти кінчались завше страшною розплатою, бо ж природний гріх той, у гречку скакання, є властивий, насамперед, безпосереднім, сильним і хорошим людям, котрі, грішивши, не тікатимуть від кари товариства.
В Січі, на майдані, виставляли для такої нагоди кілька барил оковитої, привозили два чи три вози прездорових київ, завгрубшки з козацьку руку, і кожен братчик мусив свого ж таки грішного товариша-запорожця, котрий десь ускочив у гречку, тобто злигався з якою-небудь дівкою чи молодицею, кожен мусив, випивши перед тим добрий коряк горілки, оперіщити порушника присяги по голій спині, — а хто бив не по щирості, товариша жаліючи, того тут же частували киями самого.
Мамай, цей бравий козарлюга, після вступу до січового товариства вірний був чернечій обітниці, і не тільки тому, що тямив, до якого лиха призводить нашого смирного брата шалена жінота, і не тільки тому, що добре знав, же вояки в походах відважніші та сміливіші бувають саме тоді, коли в них за плечима — ні жінок, ні хат, ні дітей, коли втрачати немає чого, — і зовсім не тому не стрибав він у гречку, що боявся київ або жив бовдурякою нечутенним, а чи байдужісінько йому було до найсильніших радощів житейських, а чи тому, що не палав Козак од поглядів дівочих, ні, ні, ні! — але ж перемагала постійна залежність од безугавних воєнних чвар, од наскоків татарських, од плюндрування польського, од повстань і походів, же й найменшої змоги не лишалось — помріяти про власне кубло, про малят, про зрозумілу й гарну жіночку, привітну, рідну, а не чужу, хоч і мав Козак на думці завше одну дівчину, котрій уже років чи не з двадцять кортіло — його заходом вискочити в молодиці, одну, колись прегарну і вже зів'ялу в марному чеканні дівчину, яка жила саме в тім місті, в Мирославі, куди він зараз так дуже поспішав.