Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич. Страница 32

Ось чому так людно і так тихо було в ту годину на Соборнім майдані, коло дому єпіскопа: між дерев'яною, з дев'ятьма банями, церквою та мурованою двоповерховою господою Мелхиседека навіть мачку посіяти було ніде, так було людно й тихо.

Аж на сусідніх дахах, на деревах, на парканах та й попід самими вікнами владичиної господи мріла силенна-сила слухачів та глядачів (а поміж ними, звісна річ, і гетьманських вивідачів), бо й загалом за ті дні в городі люду побільшало, тинялось по вулицях чимало й безхатніх, що й ночувати мусили проти неба, бо, як ми вже про те казали, всі в лиху годину шукали в містах України, а то й Росії, захистку від усякої воєнної халепи.

Крізь прочинені вікна до хати зазирали цікаві послухати раду — козацька голота, челядники ремісничі, школярі, студенти, ченці, крамарчуки, жінота, дітвора.

Часом знімався на майдані гомін, але ті, хто стояв при самих вікнах, сичали й цитькали на задніх, а ті — на позадніх, і гомін знову та знову вщухав, бо ж кожне розуміло, що заважати в такому значному ділі — не слід, та й жадали всі хутчіше знати, що ж воно там тіється, на тій широкій раді.

Люди, котрі нишкли біля вікон, уважно дослухалися до будь-якого слова.

I зразу ж пошепки все переказували тим, хто стояв, чекаючи, в них за спиною.

А ті — далі та й далі.

I Соборний майдан та й увесь Мирослав і вся Долина зразу ж таки дізнавались — хто саме та що саме сказав на той час у покоях владики.

Це ж було потрібно знати кожному, бо ж на тій раді вже точилась суперечка: отець Мелхиседек, у многомилосердного бога терпіння благаючи, похмуро спорив з паном Демидом Пампушкою, котрого ясновельможний гетьман, зваживши всі його заслуги й послуги, три дні тому, коли Козак Мамай був уже в цюпі, ласкаво відпустив до Мирослава.

Пампушка-Стародупський і владика сперечалися, а сливе всі, хто був там, підсобляли своїм словом розгніваному мирославському владиці, духовному вітцеві й воєначальникові.

5

Зіпершись біля столу на мережаний з чорного арабського дерева аналой, бо звик промовляти стоячи, отець Мелхиседек, досі не позбувшись давнезних запорозьких звичок, звертався до мирян з такими від серця словами:

— Послухайте мене, старого собаку, братчики, що я скажу вам: знову ми мусимо слати в листах прохання о поміч.

— Кому? — спитав Пампушка-Стародупський.

— Кошовому на Січ.

— Посилали вже, — заперечив Пампушка.

— Аж три! — додав тонісіньким голоском лейстровий сотник Хівря, невсипущий злоріка, нестарий, чепурний і вельми жінкуватий дядечко. — Аж три листи!

— Де ж вони? — спитав єпіскоп. — Однокрилівці хапають наших посланців. Доведеться листи писати знов: ще й по містах, до всіх полковників, хто вірний Україні. Та й до московського царя…

— Але про що ж писати? Про те, що цар повинен знати й сам?

— Еге ж! Про те, що пан Гордій Пихатий, генеральний писар Війська Запорозького, постинав у Києві, у Гадячі, в Черкасах — голови двом десяткам козацької старшини, самозванно вчинив себе ясновельможним і, захопивши стяги, булаву, клейноди й скарбницю покійного нашого гетьмана, порушив присягу, дану Москві.

— Про це ми вже царю писали! — вигукнув Пампушка.

— А тепер, — мовби й не чувши, провадив далі архирей, — кривоприсяжець з панами-ляхами, з найманими синами Європи та з ордами Карамбея о сороку тисячів крикливих кримців, білогородців та ногаїв, плюндрує села й городи на Україні, а вже підступив і до нас, щоб дістати незліченні скарби, колись та десь приховані в Калиновій Долині запорожцями, скарби, котрі дадуть спроможність Однокрилові купити в Азії та Європі стільки війська, же перед ним не встоїмо — ні ми, ні ти, пресвітлий царю, бо він посуне й далі, на Москву. А якщо він захопить наше місто (хоч ми вже в храмі всією громадою хреста цілували — не віддаватись ворогові живцем), посуне далі до Путивля, де твої бояри з військом скупилися (а до нас чомусь не йдуть), щоб їх винищити, а потім і до тебе, царю, взятись на Москві…

— Те ж саме, що в трьох попередніх листах! — прохопився Пампушка.

— Не в трьох, а в чотирьох уже! — поправив його той самий жінкуватий сотник Хівря, і тоненький голосок у нього був такий дзвінкий, неначе в молодої на другий по весіллі день. — Еге ж, у чотирьох!

— От бачите! — зрадів пан Купа. I додав: — Та й про скарби писать не треба. Чи є вони, чи їх немає… хтозна! А потім цар спитає: де вони?.. Необережно!

Та мирославський владика, ніби й не чувши застереження, провадив далі:

— I от… сунучи супроти Москви, той чорний лебедин жакує наші села й городи. Палає Україна. Але навперейми кривоприсяжцеві, щоб не дати ходу на Москву, оружно встають посполиті обох берегів Дніпра. То рятуй же, царю! Нас рятуй і себе… Ось так йому й напишемо, московському цареві!

6

— А цар подумає, ваша велебність, що ми тут налякались! — знову занепокоївся Пампушка.

— Подумає! — жваво підхопив той самий Хівря, рум'яний і щокатий, наче літня молодиця, довгоносий та безвусий, з благенькою чуприною, з величезними синіми очима, що дивилися на все з докором, — чудернацький сотник, котрого знали всі, як бабича (бо ж він завше дома залюбки місив тісто, доїв корови, пряв та шив, а то й ходив за бабу-повитуху, бо і в тім ділі тямив, за що його й прозвали Хіврею), еж і справді, він був більше схожий на яку-небудь підтоптану святенницю, ніж на бравого лейстрового сотника. — Подумає, що налякались, — повторив пан Хівря, — та й за шкуру сала нам заллє… ще більше, як ось тепер! — і він пренахабно витріщився на царського воєводу Савватєя Шутова, моторного дідка, що сидів біля столу, дальнього боярина, котрий прибув сюди, щоб не трішки нажитись, та й докладав до цього діла всіх зусиль, отож і цікавили його в Мирославі не люди, не правда, а шинки й прибуток від горілки, що вельми бентежило й пана Хіврю, який тримав у Калиновій Долині до прибуття сюди воєводи Шутова десятків зо два шинків. — Заллє нам цар за шкуру сала, ви не думайте!

I аж тут пан обозний, Демид Пампушка-Купа-Стародупський, нарешті вирішив, що надійшла слушна хвилина — ловкенько показати себе перед людьми, як щирого прихильника Москви, бо це ж могло йому стати в пригоді при сповненні його далекосяжних замірів, бо ж пан Пампушка, зазіхаючи здалеку на гетьманську булаву, добре тямив, що без помочі одуреного народу (навіть і з купою червінчиків — із омріяних запорозьких скарбів) проти лукавого лебедина він сам нічого вдіяти не зможе, тож і замірився тепер дурить громаду Мирослава, проголошуючи свою прихильність до Москви.

I пан Купа голосно сказав:

— Ти смієш, пане сотнику, таке патякати супроти його царської величності!?

— А коли царські воєводи зугарніші за королівських посіпак! — тоненько проспівав пан Хівря, киваючи на боярина Шутова. — Шинки та корчми! Були вони чиї? Мої та королівські. А стали? Царські! А все інше? Як і було! Навіть орендарі шинків — ті ж самі: як стирчали за шинквасами руді та чорні пейси, так і стирчать!

— Пейси, пейси! — розсердився боярин. — Таж тільки вони й платять на царську величність! Бо ваші урядники… мусять вони прибутки збирати…

— Здирати, а не збирати! — зойкнув жінкуватий сотник.

— А де вони, прибутки? Де? Старшина ваша, війти, бургомістри — нас, воєводу царського, не слухають! Усі діла, городові й козацькі, відають без нас! Тож нам тільки й лишаються побори…

— Атож! — знову задзвенів пан Хівря. — Здирства і податки завели не згірше ляхів: дай та дай, не тільний, а телись! 3 кого ремінь деруть, з кого вже й лій топлять!

— Брешеш, тітко! — не стримавшись, гарикнув, нарешті, й колишній полковник, аж наче сіллю в очі Хіврі сипонув. — Нема ж такого, як було за Польщі? — і звернувся до громади: — Нема ж такого в нас, як по містах під Однокрилом?

I рада вся, і ввесь майдан захвилювалися й загомоніли, бо ж у Мирославі були тисячі людей, що повтікали від гетьманської наруги й розповідали тут про ті ж страхи, які терзали Україну й за панування Польщі, бо людей однокрилівці нищили, немов косили траву.