Такий він був... - Парфанович Софія. Страница 2

— Що сталося, Фіку? Чи ти не хворий?

Фік дійсно виглядав, як хворий. Він дрижав на всьому тілі, й навіть пестощі його приятеля не могли його заспокоїти. Він зараз же ставав серед хати і хвилину наслухував. Його розумні, карі очі дивились з переляком у вікно, за яким лежала ніч. Зимова ніч у малому містечку.

Вуха гладкі, шовкові, темнобронзового кольору підносились і разом з очима ловили щось з-поза вікна: якусь дію на небі чи на землі під зимовими зорями. Вогкий, чорний ніс нюшив неспокійно. Ніздрі роздувались широко. За хвилину вуха повисали, ніс переставав нюшити. Фік опускав хвіст, зіщулювався і, дрижачи на цілому тілі, вив. Спершу він кидав жалісне скавучання, але миттю переходив на довгу, повну скарги мелодію, і тоді, піднісши голову від землі, вив протяжно й неспокійно.

— Що сталося, Фіку? Чого плачеш? — хлопець приклякнув біля пса, водив рукою по його спині, вкритій гладкою шерстю. Але ні голос хлопця, ані звичні пестощі, що їх так любив Фік, не заспокоювали його. Він щулився, його шерсть їжилася. Він забився в куток між шафою і ліжком, і відтіля час від часу доносилося його жалісне скавучання або повне тривоги виття.

— Щось сталося псові, — говорила пані Олена, дивлячись допитливо на чоловіка, — його поведінка сьогодні зовсім інакша, як завжди.

— Навіть пси поводяться інакше, як досі. Усе змінилося…

— Алеж це не тільки він, послухай!

Родина Диких замовкла, дивлячись у вікно.

Відтіля з глибин зимової ночі долітало таке ж саме виття, така ж неспокійна скарга інших псів.

— Пси передчувають нещастя, — Олена відчула неприємний холод. Він збігав тремтінням уздовж спини і, присівши десь біля серця, давив його. Вона підійшла до шафи і, вийнявши пухкий, білий шаль, накинула на себе.

— Холодно… страшно…

Пан Дикий закурив цигарку і, дивлячись у вікно, щось міркував.

— Вийду подивлюсь, що діється в містечку.

— О, прошу, не йди! Я боюся!

— Ах, це тільки непотрібна тривога! Дурна поведінка одного чи другого пса так непокоїть.

— Давніше цього не бувало. Пси передчувають нещастя. Вони попереджають людей. Фік поводиться якось дивно. Вони можуть…

Зорі перестали світити в вікно. Вони й небо відвернулись від землі, покинувши и власній долі. А на землі вили пси, віщуючи нещастя.

Тишу ночі сполохав гуркіт автомашин. Пан Дикий підійшов до вікна.

— Їдуть вантажники, багато вантажників. Та може вони везуть який військовий матеріял чи що там, — він обкинув оком сім’ю.

Олена сиділа в кріслі, закутана в шаль, і дрижала, наче від великого холоду. Хлопець клячав біля пса, стараючись заспокоїти його. Пан Дикий наслухував. Автомашини зупинились серед площі й порозділювались. Тепер уже чулося, як вони розбігалися вулицями міста.

— Роз’їхалися! — пан Дикий кинув у попільницю недокурену цигарку й заходив по хаті.

Фік дрижав щораз більше. Він то лизав Данові руку, то знову підходив до господині і, дивлячись на неї, жалібно скавучав. Але зараз після того підходив до дверей і, піднісши голову, вив.

— О, Боже, перестань, Фіку, змилуйся! Чого вони їздять вулицями міста поночі?

Перед вікнами спинилась автомашина. На сходах загомоніли кроки. В двері застукали прикладом рушниці.

— Відчиняй!

Фін з гавкотом кинувся до дверей. На порозі стояли два большевицькі вояки в ґранатових уніформах і плескатих шапках із синім денцем.

— Собирайся!

Родина Диких збилась докупи серед хати, чоловік пригорнув до себе дружину й сина, немов стараючись їх захистити. Фік підбіг до вояків з голосним гавканням.

— Пошол вон! — крикнув один і підкованим чоботом ударив собаку.

Фік підлетів у повітря й з скавулінням упав біля вікна.

— Собирайся! За двадцять хвилин маєте бути на автомашині! — Вояки стояли біля дверей з настромленими багнетами, в руці одного з них револьвер, готовий до стрілу.

— Алеж чого? Алеж куди?! — пан Дикий хотів вияснення.

Та вояки стояли мовчки. Їхні обличчя були як з каміння: байдуже непорушні. Один тільки вийняв з кишені годинник і подивився на нього.

За вікном панувала зловісна тиша, навіть пси вже не вили.

Сірий, зимовий ранок прокидався над містечком. Ще де-не-де перед домами стояли вантажні автомашини, на які докінчувано вантажити людей. Одних в тому, в чім були в хаті, в легеньких черевиках і хатньому одягу: вони не встигли чи не змогли одягнутися; інших у теплих кожухах з валізками чи рюкзаками. Жінки, чоловіки, діти. Люди стривожені, злякані. На рогах плятформ вояки з револьверами в руці.

Навантажені автомашини гуркотіли тяжко по бруках міста.

Фік лежав біля дверей і дивився на них, наче дожидаючи приходу своїх господарів. Але вони не приходили. Вони не прийшли ані вполудне, щоб нагодувати його, ані ввечері, щоб зварити харчів. Фік вив і скавулів так довго, доки не змучувався і не западав у півсон отупіння. З нього прокидався час від часу, розглядав порожню хату, ходив по кутках, обнюхував. Всюди пахнуло його господарями, його дотеперішнім життям. Але он там, біля дверей, гострий запах чужих чобіт. Обнюхуючи його, Фік їжив шерсть і гарчав. Він кидався на двері, бив об них лапами і гавкав.

Так робив не тільки Фік, так робили й інші пси містечка, що їм большевики вивезли цієї ночі господарів. Вони прийшли на ці землі й наводили свій лад.

Пізно ввечері до хати Фікових господарів прийшли нові мешканці: сім’я одного з большевиків, що вивозили тубільців. Побачивши пса, що з гарчанням кинувся на чужих, вояк прикладом рушниці вигнав його за двері. Фін злетів сходами вниз і, гнаний тривогою, вибіг на вулицю.

Ніч застала його й багато інших псів бездомними. З неба, на якому не було зірок, сіяв сніг, Фік був на вулиці. Нюхаючи сліди автомашин, він біг за ними. Автомашини збігали з вулиць на велику площу, де була школа, ратуш і тюрма. Там вони змішалися, а потім усі влились на широку дорогу, що вела на схід.

Ще якийсь час пес міг уловити слід і біг за ним. Але швидко свіжий сніг присипав сліди, і вітер розвіяв їх по пустих полях.

Фік зупинився на роздоріжжі, підніс голову і завив жалібно, протяжно.

ТАКИЙ БУВ ФІК

Фік дістався до своїх господарів малим цуценям. Був круглий і біготливий, вкритий лискучою яснобрунатною, короткою шерстю, з чорною цяпкою над лівим оком. Вуха мав темніші. Його вогкий ніс був у постійному русі, і ним він нюшив і пізнавав світ. На шиї мав малу білу зірку, що надавало йому більшої привітности й м’якости. На ногах — білі шкарпетки. Хоч цуценя не належало до жадної раси, було воно дуже гарне й миле, і Дан мав з ним багато розваги та забави.

Перші місяці Фік лише грався. Торгав папір чи шматини, забирав капці господарів і, втікаючи, відносив їх у куток. Очевидно, що їх йому відбирали, заміняючи старою господаревою шкарпеткою. Нею міг гратися досхочу. Дан віднімав шкарпетку, але пес цупко держав її у зубах і гарчав. Так він скріплював свої молоді зуби і вчився боронити свою здобич. Грався м’ячиком, ловив його і, прикуцнувши на задніх ногах, погавкував радісно, тонко, по-щенячому.

Так поволі гра ставала наукою життя. Господарі вчили його бути охайним, проситися надвір, слухати наказів. Коли минув рік, Дан навчив його служити: носити й віддавати різні речі. Це називають «апортувати». Коли Фікові давали в зуби якусь річ, він носив її, доки не прикликували його й не наставляли руку або не показували пальцем на землю. Тоді клав ту річ, сторожко наставляв вуха і пильнував здобичі. Це вже була вища школа.

Згодом «апортування» стало найбільшою Фіковою чеснотою. Мавши два роки, він збуджував подив усього містечка. Вранці вибігав на вулицю, заходив до крамниці, де продавець давав йому звинену газету, і ніс її в зубах додому. Таким способом, лежачи в ліжку, господар міг прочитати газету.

Ще більший подив у сусідів збуджував вигляд пса, коли, міцно тримаючи в зубах шнурок, він ніс загорнену в папері ковбасу. Ішов самовпевнено, гордовито наставивши вуха і звільна виляючи хвостом.