Такий він був... - Парфанович Софія. Страница 3

На купно ходив Фік із господинею, і, хоч вона не потребувала такого помічника, завжди щось ніс у зубах, бо це справляло йому приємність, а людям розвагу.

Коли господарі йшли на прогулянку в ліс, брали з собою пса. Тоді вже він ганяв по лісі, витроплював усяких тваринок, вигрібав жуків, ловив мишей. Кожен рух збуджував у нього ловецький інстинкт. Любив гребтися в землі, добуваючись до нірок хом’яків та мишей. Зловивши котресь із них — загризав. Таке бо право в лісі. Здобич приносив господарям. На поклик «фуй» Фік кидав дичину і чекав на похвалу і пестощі: хтось чейже поклепає по голові, полоскоче за вухами і скаже пару слів. Виляв тоді хвостом, крутив задом, і його очі були повні собачої радости. Інколи Дан назбирував квіток і, зв’язавши в китицю, давав Фікові. Пес, не потребуючи наказу, знав, що квіти треба віднести господині. Швидко вишукував її в лісі й передавав китицю.

Ось такий то був Фік. Люди казали, що він мудрий, що розуміє кожне слово і кожний наказ господарів. І, мабуть, знав він дещо таке, чого ми, люди, не знаємо.

Добре годований і догляданий, жив у домашньому затишку Диких і був щасливий.

І було б так завжди, коли б не війна, коли б большевики не вивезли його господарів і він не залишився сам на вулицях міста.

Сам узимі, на снігу і на морозі.

БЕЗДОМНИЙ

Понуривши голову, Фік повернувся додому. Ходив же він постійно цією дорогою за своїми господарями, входив до цієї ж хати і жив у ній досі. Із звички повернувся й тепер.

Поблизу дому старанно обнюхував землю. Там уже не було слідів його господарів: вони увірвалися нагло зараз по виході з дому. Але ще свіжий запах житла спонукав його подряпати лапою двері, як це робив завжди.

Наслухував, настороживши вуха. За дверима гомоніли якісь голоси, зовсім не подібні до голосів його господарів. Все таки пошкрябав ще раз і заскавучав. Двері відчинилися і разом з гнівним «вон!» Фік відчув болячий удар і злетів униз по сходах. Голодний, з гострим болем під лопаткою, поволікся перевулком. На розі побачив знайомий склад дощок. Подався туди, шукаючи захисту. Під дошками вигріб у тринні нору, скулився і, вилизавши болюче місце, заснув. Перший раз надворі.

Нора під дошками відтепер стала йому домівкою. Пролежав у ній два дні в тяжкій дрімоті; коли прокинувся, його огорнула туга за господарями, і він тонко, жалісно заскавучав. Тоді підвівся і пішов у напрямі до дому господарів, все ще сподіваючись, що хтось його покличе. Але підійти ближче вже не зважився. Попивши води з придорожньої калабані, вернувся назад до своєї нори. І знов заснув.

Так проминуло декілька днів. Голод ставав щораз дошкульніший. Він і примусив Фіка покинути нору і шукати будь-яких харчів.

Він знову пішов у напрямі до дому господарів. Пам’ятав, що кухонні відпадки вони викидали до скрині, яка стояла на подвір’ї. Але, крім попелу, паперів та сміття, не було там нічого їстівного. Нова хвиля жалю-туги огорнула Фіка, і він завив протяжно й глухо.

З хати ніхто не вийшов.

Перед ніччю Фік знайшов серед відпадків у якомусь кутку окраєць спліснілого хліба. Але це не заспокоїло голоду. Навпаки, ще загострило його. Тож шукав далі по смітниках.

Треба знати, що в ту пору людям не легко було за харчі. Картоплю варили в лушпині. Так само й іншу городовину. Тож Фік вигрібав в одному чи другому смітнику зварене лушпиння, рідко коли кістку, і, хоч у господарів ніколи не пробував нічого такого, поїдав усе з жадобою. Запивши водою, вертався до своєї нори. І знову спав.

Так минали дні, тижні, місяці… Майже щодня пес заходив під хату господарів, обнюхував її і наслухував голосів. Мабуть, його розум не міг погодитися з тим, що хтось забрав його господарів,

Що він, їхній вірний улюбленець, вже не побачить їх.

Як багато інших псів, що їм вивезли господарів, і Фік став волоцюгою. Інколи знаходив кістку, і цей убогий харч підкріплював його трохи. Часом щастило зловити мишу. За кістки приходилося не раз боротися з псами, перемагаючи слабшого або відступаючи від сильнішого противника, та ще й з болючими ранами від його зубів.

Фік схуд, а його ще недавно блискуча шерсть помервилася і забруднилася. Був ще недавно гарним, яснобронзовим, пещеним песиком з чорною латкою над лівим оком та білою зіркою на шиї. Нічого тепер не залишилося з його огрядности. Їжу знаходив щораз рідше. До того ж мороз міцнів. Вихований у людському житлі, він не зносив холоду. Разом з голодом швидко зуживав сили, бож відомо, що голод і холод — два найстрашніші вороги всього живого.

Більшу частину дня і ночі Фік спав. Може так заснув би назавжди, коли б одного вечора не прокинувся, охоплений тривогою. Інстинкт наказував йому покинути нору й рятувати життя, шукаючи якогось іншого притулку.

Останками сил поволікся за якимсь возом. І так покинув місто. Може долетів до нього знайомий запах людського житла, а може гнали його туга та голод.

Обабіч дороги розкинулись присипані снігом поля. Віз котився швидко, і знеможений Фік почав відставити від нього. Вкінці віз зник, і пес, сівши край дороги, жалібно завив. Його скарга під зимовим небом летіла у вечірній сумерк.

Опустивши вуха, рушив навмання невідомою дорогою.

Біг і біг, часом приставав і нюшив. Відкілясь долетів до нього запах диму. І ще чогось знайомого. Поволікся в тому напрямі.

Пристанув біля воріт якогось дому й заскавучав. Тонко, тужно, боляче.

Морозна ніч стояла над світом.

ЦЕ — ПРИЯТЕЛІ

Пан Омелян Ставничнй виходив до школи, як надворі було ще темно. Бо була зима, і «східній час», що його ввели нові володарі, зганяв людей з ліжок на дві години раніше.

Брав з собою перекуску, не дуже ситу, прощався з дружиною, кидав погляд на сплячих дітей і швидко виходив. Потім на сходах гомоніли ще його кроки, стукали ворота і все стихало.

Але сьогодні він спинився за воротами: біля них лежав зіщулений, вихудлий, замерзлий пес. Не живий?

Омелян нахилився й доторкнувся пса. Його шкіра була холодна, і він, здавалося, не дихав.

— «Замерз! — майнула думка. — Треба викинути падаль».

Омелян взяв пса за голову, намацав пальцями живчик: серце ще билося, поволі, слабо, але билося. — «Ще живе, — подумав, — але все одно він нікому не потрібний, якийсь приблуда. Хай собі замерзає». — Потягнув пса на вулицю, щоб кинути в рів. Разом з псом увійшов у круг світла, що падало від вуличного ліхтаря. Кинув оком і застановився.

— «Яснобронзова шерсть… чорна цятка, біла зірка… Хто мав такого пса? Зараз, зараз!»

Пригадував м’який, жіночий голос: «Ти моя біла зірочко, ти моя шовкова рукавичко з чорним ґудзичком, ти моя…»

Хто це так говорив до пса ?

— «Ах, це ж Галя, дружина Дикого! Та ж то в них був пес з білою зіркою! Може це він? Але що мав би він тут робити?!»

Ці думки не дозволили Омелянові покинути замерзлу тварину. Він взяв її на руки і заніс до хати. Розказавши дружині про свої здогади, дав їй вказівки, як спробувати оживити замерзлого пса, а сам пішов до школи.

Марійка поклала пса в холодній комірці і стала розтирати його шкіру вогким холодним шматтям. Робила це обережно, бо замерзлі члени тіла крихкі й можуть зломитися. Під впливом хатнього тепла вони стали розмерзатися. В холодній купелі вони одержали свою звичайну тугість, і пес почав дихати. Він був зовсім знесилений.

— «Шкіра й кості, — подумала Марійка. — І навіщо Омелян його приніс ? Невже це той веселий, гладкий пес Диких? Брудний і ввесь у реп’яхах, з пораненими ногами. Але якщо це він, то мусить відізватися на своє ім’я. Як же його кликали?» — Марійка не могла пригадати.

Пес відкрив очі. Були вони ще без виразу. Єдине, що можна було в них бачити: голод.

— «Ах, він голодний!…» — подумала Марійка.

Хапаючись, пес їв молоко з хлібом. Так, пізнати було, що давно не їв нічого путнього. Нагодувавши приблуду, Марійка поклала його в комірчині і прикрила теплою ганчіркою. Перший раз по довгих місяцях Фік заснув у затишку людського житла.