Гра в королеву - Пишнюк Тетяна. Страница 15

— Точно! Я сьогодні ще нічого не їла. А котра година? — глянула на годинник. — Це правда — скоро кінець робочого дня!

— Слухай, зайчику, чим ти там займаєшся? — розсміялася Світлана.

— Та ти мене просто з Анталії висмикнула…

— Я правильно почула — ти вже встигла в Туреччину зганяти?

— Правильно, Свєт, я вже шукаю…

— Свята? — перебила.

— Ти вгадала! Саме свята хоче моя душа! Але…

— Але часу не вистачає, діти вдома з нянею, настрій сірий, сльози близько… Продовжувати?

— Досить. Діагноз правильний, пані докторице. Власне, як і завжди, — погодилася Маруся. — То що роблять у випадку такої тяжкої хвороби?

— Записуй, невігласко! Береш із собою три старі подруги, йдете в стару кав’ярню «Барабан», замовляєте коктейль «Мохіто», потім повторюєте кілька разів, регочете так, щоби м’язи на животі відчувалися, пліткуєте, обговорюєте чоловіків, уряд та погоду (погоду можна не чіпати), і, задоволена лікуванням, повертаєшся додому.

— Рецепт мені підходить. Тільки де я старих подруг наберу? Вони в мене вічні молодухи…

— А ти їх спусти на землю… — розреготалася Світлана.

— Їх спустиш… — теж розсміялася Маруся.

— То що — рецепт в дію?

— Власне, я не готова… — зам’ялася.

— Подруго, ти щось переплутала… Я тобі нічого такого не пропоную. Просто посидіти в кав’ярні… А ти мені про свою неготовність.

— Я няню не попередила…

— Попередь.

— Не можу… Ти телефон займаєш… — продовжувала всміхатися.

— Натяк зрозуміла… Місце зустрічі незмінне.

Березневий підвечірок вологий і тьмяний. Під ногами хлюпавиця неприємно гомонить із Марусиними чоботами, від чого ті помаленьку, але невідворотно мокріють. Це настрою не додає… Їй не хочеться йти через метро, тому прямує понад Будинком з химерами, вниз до театру Франка. Там вирулить на Хрещатик. Вона так любить ходити.

Сквер — чорно-білий. Інших барв і не очікувала. Які барви посеред березня? Але раптом щось її зупинило. І це щось було яскраво-жовтими трояндами! Вони так неочікувано сяйнули, що Маруся завмерла. Краще б їй іти на Хрещатик через Позняки! Наче прип’ялася до бруківки, не могла ступити й кроку. Троянди не були самотніми — їх тримав він! Помітно хвилюючись, час від часу позирав на годинника, перекладав квіти з руки в руку і курив. Він був таким красивим, що навіть його хвилювання здалося Марусі неповторним. Вона приречено спостерігала за чоловіком із трояндами, більше нічого й нікого не бачила і не помічала, як безглуздо виглядає її оторопіння.

Телефон отямив її. У сумці закричав Вакарчук. Йому, бачиш, захотілося бути там, де вона, і жити в її телефоні. Ця мала вібруюча і галасуюча штучка здатна будь-кого вивести зі ступору. Маруся з несподіванки не могла справитися з мобілкою — мало того, що вона загубилася в сумці, то ще її ледь не випустила, коли дістала. Нарешті Вакарчук змовк і озвалася Світлана:

— Егей, Марусино! Тебе Вій не поцупив? Де ти пропала? Ми вже стривожені!

— Ви стривожені, а я стриножена… — озвалася схвильована Маруся.

— Що трапилося?

— Я в полоні…

— В якому полоні? Що ти мелеш? Не лякай…

— Та ні… Все гаразд… Я пробую зрушити з місця і зараз буду з вами, — вимкнула телефон.

Чоловік помітив Марусю і почав пильно придивлятись. У його погляді проглядалася розгубленість. Він намагався згадати цю жінку і, можливо, навіть згадав, бо очі примружилися й уже був готовий усміхнутися чи озватися, але Маруся, як сполохане курча, пурхнула і помчала по мокрому асфальту, не озираючись.

Не пам’ятала ситуації, в якій виглядала б і почувалася б так безглуздо. І головне, розуміла — втікає не від того неадекватного вчинку в метро, коли втрутилася у стосунки двох, а від чогось іншого, якому й назви не може визначити. Цей чоловік, навіть імені якого не знає, діє на неї магічно. Відтоді, як побачила його, він щохвилинно незримо присутній у її житті. Що вона знайшла в цьому сивіючому, вайлуватому очкарику? Не знала. Але навіть уявлення його образу примушувало серце завмирати. І не такий він вайлуватий, і окуляри йому навіть дуже личать… А виглядає він вражаюче — високий, вишуканий, елегантний!.. Та що ж це за потьмарення свідомості? Марусина душа приймає цього чоловіка всього до решти. Не може знайти жодного ґанджу. Звичайно, за півтори зустрічі багато не роздивишся. Але ж чому тоді інших чоловіків з першого разу сприймає критично — ну, все у них не так.

Маруся бігла до дівчат, а її щось муляло, заважало заспокоїтись. Аж зупинилася, коли збагнула — вона ревнує. Саме так! Ревнує цього чоловіка до тієї Маші. Яке безглуздя! Але ж як він хвилювався, чекаючи на неї… Так хвилюються лише закохані. Він закоханий… Жодного сумніву. Але що їй до чужого чоловіка?.. Які розкішні троянди! Але чому жовті? Та чи їй не має бути байдуже?

У цій кав’ярні дівчата збираються постійно, хоча й не так часто, як би того їм хотілось. У кожної свої справи, проблеми, словом, — життя. Тут не особливо вишукано, але всіх влаштовує місце, демократичність і контингент. Зазвичай, сюди сходяться люди творчі — письменники, журналісти, забігають і телевізійники. Тому іноді можна зустріти обличчя з екрану.

Жінки облюбували маленьку залу, в якій поміщається одна компанія, саме така, як їхня. Там невелике заглиблення, наче підвальчик, де стоїть стіл із м’якими диванчиками. Ненав’язливі сюжети маленьких картинок зі східними мотивами на стінах, обклеєних рогожкою, створюють саме той настрій, яким хочеться ділитися з найближчими людьми.

Маруся впевнена, що це і є її близькі люди. Подруги, перевірені роками та різними ситуаціями. Не було такого моменту, коли б вона засумнівалася у їхній щирості. Правда, бувало, що й сварились. Але тільки через те, що, як з’ясувалося згодом, хотіли одна одну застерегти від чергової халепи.

Усі троє, як за командою, потягували через трубочки коктейль і (о, диво!) мовчали. Маруся аж зупинилася з несподіванки.

— Нічого собі! — озвалася першою. — Що за мовчанка — міліціонер народився?

— А в тебе що трапилося? Де ти пропала? — сурово запитала Валя, наче в котроїсь зі своїх студенток.

— А я і не зникала, — посміхнулася Маруся. — Всім привіт!

— Ну, ви погляньте на неї — налякала, наплела про якийсь полон… А ви тут думайте, куди в черговий раз вскочила подруга, — «наїхала» Світлана.

— Ей, дівчата! Ви що? Я ж затрималася лише на нічого. Просто трішки пізніше з роботи вийшла. Ви ж знаєте, у нашої керівниці все в останню хвилину вирішується… — виправдовувалася Маруся. — А тут ще…

— Оце «ще» нас цікавить значно більше, ніж твоя керівниця, — озвалася Лара. — Правда, дівчата?

— Ото вже зануди, — продовжувала посміхатися, сідаючи за стіл Маруся. — Я щойно бачила його…

— Кого? — в один голос запитали подруги.

— Ну, того очкарика з метро…

— Я щось пропустила? — запитала дівчат Лара.

— По-моєму, не ти одна… — підтримала Валя.

— І що ти йому зробила цього разу? — поцікавилася Світлана.

— Нічого… Не встигла — поспішала до вас.

— Ви будете продовжувати говорити вдвох чи, може, й нас поінформуєте про якогось дуже важливого очкарика? — не здавалася Валя.

— Дівчата, — обурилася Маруся, — я ж вам розповідала історію з метро про очкарика і Машу…

— Теж мені персона…. — розчаровано протягнула Лара. — Я думала, справді якась знаменитість…

— Ти, Ларчику, нічого не розумієш… Уже кілька місяців, як ця не знаменитість не виходить із моєї затятої голови. Він просто незримо щоденно присутній. Це мене починає не тільки дратувати, а й лякати.

— То вже серйозно… — задумалася Світлана. — Кажу вам як лікар. Випадок не поодинокий, але трапляється рідко… Кохання з першого погляду було відоме ще до того, як з’явилися телефони, метро і навіть чоловіки…

— Стоп! А в кого ж тоді з першого погляду закохувалися жінки? — підняла брови Лара.

— Ну-у… — протягнула Світлана і, не витримавши, розсміялася.

— Дівчата… — обурилася Маруся. — Це виявилося дуже серйозно. Я сьогодні його як побачила, так і зупинилася, мов укопана. Не знаю, скільки стояла… Не пам’ятаю себе в той час. Тільки й бачила: його та жовті троянди…