Гра в королеву - Пишнюк Тетяна. Страница 16

— Троянди? — перепитала Лара. — Для кого?

— Та чи мені знати? Мабуть, для тої Маші… Але точно не для мене.

Вона захоплено розповідала подругам про зустріч, про чоловіка. І ті помітили в очах Марусі той вогонь, що дуже рідко з’являвся там, — справжній, палахкий, який відсвічується зсередини; такого штучно не запалиш. Він виникає лише від справжнього почуття. Жінки перезирнулися.

— Да, подруго, ти попала, — похитала головою Валя. — Але я тобі чомусь не співчуваю. Навіть навпаки: трохи заздрю. Ти ще здатна на таку авантюру — просто закохатися! Та ти живіша за всіх живих! А ми тебе мимрою називали…

— І що тепер робитимеш? Так і будеш стояти, а потім утікати при черговій зустрічі? — запитала Лара.

— Невідомо, чи вона ще раз трапиться… Я ж навіть не знаю, як його звати, не те що — хто він.

— Справді… Що ж ти сьогодні так дала маху?

— Краще, дівчата, я б справді «дала Маху», — розсміялася Маруся і зітхнула.

Вона спробувала перевести мову на іншу тему, і вже, було, зачепилися за Світланиного чоловіка, котрий видав новий роман, як раптом завмерла, дивлячись із підвальчика вгору, і мову їй відняло. Решта прослідували напрямком Марусиного погляду.

Жінка із жовтими трояндами сідала за столик у верхній залі, якраз навпроти Марусиних очей. Офіціантка відразу ж принесла вазу для квітів. Чоловік сів потилицею до Марусі, й вона могла бачити лише його сивіюче волосся і могутній скіс плечей. Її знову заклинило. Не потрібно жодних слів, аби зрозуміти, що відбувається перед Марусиними очима. То справді було схоже на містику. Ця кав’ярня не найпопулярніша, сюди приходять люди, які вже добре її знають. А ці двоє не знайшли іншого місця для побачення.

— Марусю, тобі замовити ще «Мохіто»? — запитала Світлана, щоб якось відволікти її погляд.

— Вісім… — мовила кволо Маруся.

— Що вісім? — не зрозуміла Світлана.

— Вісім «Мохіто», — зітхнула Маруся.

— Мадам, без фанатизму, — озвалася Лара. — Він і справді те, що треба, але… Ти ж не збираєшся через чоловіка, навіть і такого, спитися?

— І що ви в ньому знайшли? — визирала зі свого місця Валя. — Ведмідь ведмедем. Ніякої вишуканості, витонченості…

— Про яку ти витонченість говориш? Він тобі що — панянка? — образилася Маруся.

— Марусю, ти що, дорогенька? Так сприймаєш, наче мова про тебе, а не про того здорованя, — всміхалася Світлана. — Хочеш, ми зараз у тієї щасливиці відберемо букет? — глянула лукаво.

— Хочу! — відгукнулася на авантюру Маруся, й обличчя їй попустило.

— Ну, полетіла душа в рай! — розсміялася Валя. — Зараз буде представлєніє, як казав дід Терентій.

— Відбій не даєш? — перепитала Лара.

— Ні, — заявила категорично Маруся.

— Хто починає? — глянула на дівчат Світлана.

— Давайте я! — зголосилася Лара. — Піду познайомлюсь… А, до речі, та дама — Маша, чи це новий суб’єкт нашого Аполлона?

— Та сама Маша, чорти б її взяли… — сказала спересердя Маруся.

— Не будь злою. Ти ж у нас добра жінка. Чи забула? — жартувала Світлана.

— Тут не будеш нєрвною? — кивнула вгору. — Там такі пристрасті…

Вони зі свого підпільного укриття спостерігали за прибулою парою. Тї не помічали нікого, неголосно розмовляли. Його рука час від часу накривала її руку, що лежала на столі, наче зумисне виставлена для такої процедури.

— Ну, що — я пішла, — підморгнула до дівчат Лара.

— Її звати…

— Я пам’ятаю, — перебила Марусю.

Жінки напружилися. Лара піднялася кількома східцями нагору, пройшла мимо столика з парою, не звертаючи жодної уваги, попрямувала до туалету. Вони збагнули її задум.

— Може, не будемо псувати цю ідилію? — Валя кивнула на пару і глянула по черзі на подруг. — Ну, це я так, на всякий випадок запитала. Судячи з ваших бузь — даремно.

— Валюшо, не будь занудою. Тут подруга пропадає, а їй чужої ідилії шкода. Тим паче, — підняла брови, — не знаю, як у нього щодо дружини — а в Маші є чоловік. А навіщо жінці два мужчини? Запитую тебе, професорко!

— Чекай, ти запитуєш мене конкретно про цю пані чи загалом — навіщо жінці кілька чоловіків?

— А ти знаєш відповіді? — примружила очі Світлана.

— Ну, принаймні, ми можемо про це поговорити…

— Тобто, про полігамію?

— Можемо й про це…

— Дівчата, знайшли тему. Про полігамію знають навіть діти… — втрутилася Маруся.

— І яку ж креативненьку темку запропонуєш? — намагалася відволікти її погляд від жаданого суб’єкта.

— А чи не поговорити нам про телегонію, поки Лара з туалету вийде? — запитала зумисне манірно, таки відволікшись на подруг.

— Боже, де ти нахапалася таких слів?

— А ти, Свєтік, не знала слова «туалет»? — усміхнулася грайливо.

— Я не знаю твого другого слова. Може, то який матюк?

— Ні — то не що інше, як віддалене народження.

— Тобто народження за кордоном?

— Усе значно складніше. Ви знаєте, яку важливу роль у нашому житті відіграє перший чоловік? — Маруся зробила серйозний вигляд і заклала ногу за ногу. — Правильніше, не сам чоловік, а той клятий набір хромосом, який хромосомоносці дарують жінкам. І ось через багато років можуть народитися зовсім несподівані діти.

— Тобто — несподівані?

— Ну, наприклад, чорношкірі. Якщо, звичайно, колись був сексуальний контакт із негром.

— Господи! Навіщо ти нас залякуєш? — запитала Валя.

— Ану ж бо, детальніше… — аж піднялася Маруся. — Був контакт?

— Та ну тебе, — розсміялася жінка. — Твої фантазії безмежні…

— Фантазії? З приводу чого?

— Ну, насамперед, із приводу несподіваних дітей…

— Стривай! Наукового пояснення цьому явищу нема, — вже серйозно захопилася розмовою Маруся. — Але в природі існує багато чого такого, що наука ще не може пояснити. Любителі собак, хто займається цим професійно, про це явище знають давно. Якщо породиста сука хоч раз пов’яжеться із псом-космополітом — чистокровного потомства ніколи не буде.

— Як не буде? А якщо вона після цього пов’яжеться з якимось псом-чемпіоном?

— Ніякі пси-чемпіони не допоможуть! Змінюється хромосомний набір.

— Ну добре… Це собаки… Але ж у людей усе відбувається по-іншому.

— Телегонія поширюється і на людей. Тільки в яскравішій формі. Мені під великим секретом показали один матеріал про те, як КДБ розслідував цей феномен. Радянські люди дізналися про телегонію після перших фестивалів молоді та студентів і міжнародних змагань. А що було після Олімпіади-80! Наші жінки після разового сексу з неграми через кілька років, уже будучи заміжніми за нашими чоловіками, несподівано народжували чорношкірих дітей. А кілька провінційних дівчат, які обслуговували олімпіаду й теж не втрималися від спокуси, стали бабцями онуків-мулатів. І це при тому, що їхні доньки з тієї провінції і не виїздили. Отже… — Маруся раптом підняла погляд і замовкла.

Жінки теж притихли, як на прем’єрі. Актриса була одна, але їхня. І вони хвилювалися за дебютантку. Лара вже минула стіл із закоханими, й дівчата подумали, що та, злякавшись, відмінила виставу. Але раптом вона різко повернулася, пригледілась і, наче до рідної, кинулася до Маші.

— Маша?! — вигукнула радісно. — Машуню, дорогенька моя! Яким вітром у нашому «Барабані»?

— Барабані? — не зрозуміла та.

— Я маю на увазі кав’ярню… — розвела руки. — Ось цю… Ти хіба не знала, що це «Барабан»?

— Ні, не знала, — не могла отямитися жінка.

— Ой, які розкішні квіти!.. — притулилася носом до троянд. — Даю на відсік голову, що їх подарував мужчина, — кокетливо глянула на партнера.

— Мужчина… — розгублено дивлячись на Лару, напружено згадувала її.

— Але не чоловік? Так? — не очікуючи відповіді, додала: — Чоловіки з роками втрачають почуття романтизму і набувають здатності лише по десять разів на добу заглядати в холодильник. Так, Машо? Твій також помілів душею, поширшав у талії? Тепер він згадує про тебе лише за власної потреби? Сумно… Але таке трапляється з чоловіками. І не завжди ми винні у цьому. Вони самі вибирають собі долю споживати — нашу вроду, наш інтелект, наші таланти та вміння. І коли вони вже думають, що приручили нас, укоротили поводок до мінімуму, в нас прокидається відчуття протиріччя, протесту, ми хочемо вирватися з того кола, яким нас водять без нашої на те згоди, — підійшовши до Маші, по-свійськи обняла її. — Я так тебе розумію… Це твій вибір? — показала очима на чоловіка.