Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя. Страница 6

Олег здивувався, почувши мій голос.

— Ольжичу, маю для тебе дві новини…

— Прикру і вельми прикру?

— Може бути.

— Почни з вельми прикрої.

— Сьомого квітня Оленка буцімто сіла в невідому машину і з тої пори зникла, як камінь у воді.

— Ну, кобіта доросла, за чверть століття перевалило, — заговорив Олег зі своєю характерною вимовою: всі «ч» тверді, як камінці, а «щ» чітко звучать як «шч», — можуть у неї бути діла, що вона про них не сповіщає в газетних оголошеннях?

— Ольжичу, я серйозно.

— Ти ба!

— Слухати будеш?

— Хіба хочу — мушу…

Ольжич слухав мовчки, час до часу зітхаючи в телефон. Коли оповідь скінчилася, запитав:

— Оце все?

— А тобі мало? Ольжичу, як ти гадаєш, хтось із твоїх колег міг би допомогти знайти машину, якщо ми знаємо марку, колір і номер не повністю?

— Ніхто б із моїх колєґ не міг. Як ти си це уявляєш?

— Ольжичу, Оленки ніде нема. З сьомого квітня ніде нема. Ти хоч слухаєш, що тобі кажуть?

— Пишіть заяву, — сердито запропонував він.

— Хто писатиме? Її мама? А ти, може, сам їй скажеш, що Оленка щезла, сівши з двома хлопами в машину? Чи сподіваєшся, що таку відповідальну місію я візьму на себе?

— Яке авто? — ще сердитіше запитав Олег, голос його в телефоні рвався на клапті.

— «Audi» кольору кави, з останніх моделей — схоже, «ТТ», номери жовті, в номері є три трійки.

— І в кого ж то така пам’ять?

— У бомжа.

— Файних знайомих маєш… Листа й картку мені принесеш!

— Роджер! — відрапортувала я, мов англійський офіцер, якому все зрозуміло.

— І без заяви все’дно діла не буде, — ще раз мовив Ольжич. — Був би комусь доручив Олену шукать, тілько влади такої не маю.

— Не буде заяви! Не можеш доручити, попроси когось! Чого ти від мене хочеш? Її батькам я нічого не казатиму!

— Бувай здорова, дорогенька, — сердито попрощавсь Олег.

Ми обідали, і тато розповідав свіженький анекдот, і кицька випрошувала під столом котлету, але дивний у мене був настрій — ніби я чогось очікувала. Коли легенько дзенькнув телефон у мене за спиною, на холодильнику, я подумала: ось воно.

— Слухай, приходь за годину до «Солярісу», — запросив мене Матвій. — Є тема.

Люблю це кафе — столики на вулиці, потім спуск у затемнене підвальне приміщення — за незвичне поєднання домашнього затишку й богемності, за те, що можна забігти на хвилинку з’їсти гарячу піцу в обідню перерву — а можна й годинами сидіти влітку надворі зі склянкою джин-тоніку в руці та спостерігати за перехожими, які тебе не помічають.

Матвій чекав на мене з виразом обличчя замисленим і тривожним. Ми замовили кави з кардамоном і коньяком. Кава з кардамоном зовсім не схожа на каву: дивне відчуття, ніби п’єш напій одразу з лимоном і лавровим листком.

— «Хвоста» не помітив? — спитала я Матвія, стишивши голос.

— Ніби ні,— в тон відповів він.

За сусіднім столиком сиділи двоє в дорогих костюмах і при краватках. Вони розкидали папери по стільниці, що не було навіть куди поставити кухлі з пивом, і один із них водив і водив рукою із кухлем, замислено, зачаровано, не наважуючися прилаштувати його на білому аркуші якогось контракту.

— То які новини? — нарешті запитала я, відставляючи вбік напівпорожню філіжанку.

— Новини? Дивні і незрозумілі…

До зали зайшли хлопець і дівчина: широкі штани, яскраво пофарбоване розкуйовджене волосся. Вони голосно сміялися, вони сперечалися про вчорашній концерт «ТНМК», вони так дисонували з нашим настроєм!..

Матвій розкурив цигарку, поліз у внутрішню кишеньку куртки, дістав звідти згорнутий аркуш.

— Ось мої новини. Не знаю, чи зможе це нам придатися, та все одно подивись. Я в письмовому столі сьогодні знайшов. Звідки воно взялося — не питай: крім Олени, не було кому туди запхати.

Пожмаканий аркуш білого паперу, на ньому — ксерокс статті з невідомої англомовної газети. Австралійський науково-дослідний центр у Мельбурні намагається застосувати закони квантової механіки в галузі інформаційних технологій. Якщо в сучасних технологіях інформація зберігається й передається у вигляді бітів, кожен із яких відповідає 0 або 1, то квантова технологія використовуватиме «квабіти», які можуть одночасно перебувати в стані 0 та 1, тобто процес обробки інформації не треба буде перед кожною операцією повторювати, а всі можливі варіанти оброблятимуться одночасно. Вдасться австралійським науковцям досягти поставленої мети — станеться в світі високих технологій справдешня революція.

Я звела очі на Матвія.

— І який висновок?

— Поки що ніякого. Думав, може, тобі це щось нагадає.

Він випустив хмарку диму, замислено втупився у стелю.

— Слухай, — по хвилі заговорив він, злісно калатаючи цукор у каві — зараз прокрутить дірку! — Мене починає гризти думка, що Олена очікувала такого повороту подій, а то вийшла б на роботу одразу після того, як ми з гір повернулися.

— Таж ні,— збентежено пояснила я, — це я її намовила: вона хотіла лишити кілька днів про запас, ніби вже відгуляла, а тоді попроситись у начальника в разі потреби. А я її переконала, що буде потім почуватись усім винною.

— Чорт, чорт, чорт, вона ніколи нічого не пояснює! Завжди про все мовчить.

Він одним духом випив уже вихололу каву. Я знаю, про що він зараз думає — точніше, про що намагається не думати. Тільки сьогодні в метро з’явилося нове оголошення, що закінчувалося зойком: «Молю, якщо ви хоч що-небудь знаєте…» Це незвичне для наших днів «молю» стоїть перед очима: чорні літери на білому цупкому папері, чорні очі, що вдивляються в перехожих: це не ти? не ти? Я жену від себе видіння, я певна, що з Оленкою все добре.

Двоє в ділових костюмах за сусіднім столиком почали збиратися. Вони пішли до виходу, і я мимоволі провела їх очима. Відчинилися двері, впустивши в кафе шматочок весняного дня. Сонце то в хмарах тонуло, то знову з них випірнало, але в повітрі висіла мжичка.

— Слухай, є ідея, — почувся Матвіїв голос. — Може, нездала.

— Що саме?

— Якщо Олена дійсно хотіла звернути увагу на якийсь комп’ютер, можливо, це її робочий?

— А ти пароль знаєш?

— Точно не знаю, — мовив Матвій, — але здогадуюся, який вона могла поставити… На роботу заходимо поодинці. Ти страхуєш, я риюсь у комп’ютері.

— Ти здурів. Нас не пустять. Сьогодні неділя.

— Пустять.

Ми розплатились і вийшли з кафе. Стоячи на розі вулиці, я спостерігала, як Матвій веде переговори з охороною, тоді зникає всередині. За деякий час і я, тупцяючи перед входом, щоб не втрапити в найглибшу калюжу, подзвонила в двері.

— Навіщо тобі у відділ? — суворо запитав охоронець. Діє згідно з інструкцією.

— Треба. Дуже треба.

Глянувши на мене згори вниз, — і я чималого зросту, але він зовсім під два метри, а худорлявий, як хлопчисько, — охоронець провів мене до дверей нашого відділу і лишив у порожній кімнаті. Я змусила себе посидіти хвилин п’ять, тоді набрала Матвія.

— Гей, хто там у нас на порядку денному?

— Ніна, — відгукнувся він.

— Чудово!

Оленчина товаришка Ніна — маленька, чорнява й темноока, з бровами-шнурочками, справжній український типаж: саме такою уявляла я Наталку-Полтавку, — не так давно перейшла працювати до «бублика» (тобто — від Public Relations — відділу зв’язків із громадськістю), а до цього мала посаду перекладача, тож спілкуватися з нею мені доводилося ледь не щоденно; крім того, вона — завсідник нашої схованки під сходами.

— Матвію, ти матимеш максимум десять хвилин: цигарки вона курить дорогі, і горять вони швидко.

— Дзвони їй, — наказав Матвій.

Ми зустрілися з Ніною вже під сходами.

— Тобі чого сьогодні не спиться? — спитала я. Ми сперлися на бильце, й Ніна прикурила тонку брунатну цигарку.

— Та завтра у віце-президента рекламний бюджет затверджуємо, треба на кожну позицію в кошторисі пояснення писати, — відповіла вона. — Нудьга!

— Точнісінько так. А твоя наука?