Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя. Страница 8

— Так! — грізно кидала вона в слухавку. — Оригінал-макет! Три тисячі шістсот п’ятдесят п’ять гривень! Із ПДВ! Запишіть пунктом два-два: «Видавництво здійснює підготовку оригінал-макету до виробництва і забезпечує вихід книжки накладом одна тисяча примірників (у м’якій обкладинці)…» — «у м’якій обкладинці» напишіть у дужках! — «…протягом двох місяців після надходження всіх коштів на оплату видання». Так! У пункті три-три: «Автор розповсюджує наклад самостійно, за винятком ста примірників, які Видавництво розсилає бібліотекам». Так! Самі! У нас нема можливості розповсюджувати зараз! Так! Приносьте угоду завтра, бо директор в кінці тижня їде на виставку! До побачення! — вона гримнула слухавкою об телефон і мовила уже до нас: — Вибачте! Давайте рукопис, я вам покажу, що треба виправити!

Я простягла їй прим’яті аркуші через стіл.

— Так, сторінка двадцять шість. У вас тут заримовано «розв’язка» і «вчасно». «Туди» й «сюди» — не рима!

— Угу, — промимрила я.

— Ще тут. Сторінка тридцять вісім. У рядку порушено розмір. На «яблуку» я щораз зашпортуюсь. Задовге слово!

— Там не «яблуко», — несміливо заговорила я. — Там «ябко»…

— Яке «ябко»?Що це за слово?

— Ну, це для колориту… Там в англійському тексті повно діалектизмів.

— Хочете — лишайте. Але я не згодна. Далі. Сторінка сто дев’ятнадцять. «Крила розпахнуті»… — вона миттєво розгорнула орфографічний словник і знайшла потрібне місце. — «Розпахнуті» — русизм. Дивіться самі: слова такого в українській мові немає. Риму доведеться міняти.

— Добре, я подумаю. Перероблю.

— Так, решта — орфографія. Проглянете самі. Якщо за два-три тижні встигнете все зробити, — щоб уже оригінал-макет був готовий, — книжка буде надрукована дуже швидко. На фабриці зараз не так уже й багато замовлень.

Ніна, що в її завдання входив комерційний бік питання, витягла з портфеля тоненьку течку з угодою.

— Ось угода, — поклала вона течку на стіл. — Уже з нашого боку підписана.

— Добре, директор підпише завтра, — пані літературний редактор підклала цератову папку під червоний телефон, — хочете — зразу зможете забрати, а хочете — коли оригінал-макет приноситимете. До зустрічі!

Я вийшла надвір трохи причмелена. Обідня перерва вже закінчувалася, ми квапливо дибали вгору крутою вуличкою. На розі, доки ми чекали зеленого світлофора, Ніна несподівано запитала:

— Оленка тобі розповідала, як вона Силоненка умовила книжку твою спонсорувати?

— Кого-кого?

— Ти хіба не знала, що Силоненко клопотання підписав?

Я вклякла посеред дороги.

— Не може того бути!

— Дуже може. То ти Оленку якось запитай. Вельми цікаво.

— Якось запитаю… А ти приходь до мене сьогодні на свято.

— Що за свято? — діловито спитала Ніна.

— Я ж тобі казала! Диплом перекладацького конкурсу обмивати будемо!

— Мої вітаннячка! Я цілком забула. На котру годину?

— Приходь на четверту. Гадаю, начальник не образиться, якщо ми п’ятнадцять хвилин робочого часу вкрадемо.

Ми розпрощалися з Ніною біля ліфта, і я пірнула в темний коридор праворуч. Навіть не відчинивши ще дверей до відділу, почула, як заливається телефон на моєму столі.

— Тисовська! — почувся Світланин голос, ледь я всунула писок у двері.—Де тебе носило? Тобі залицяльник дзвонив разів зо п’ять.

— Андрій? — перепитала я, затамувавши подих.

— А з’явився вже інший?

— Що казав?

— Уточнював, коли приходити і що приносити.

— Інструктаж провела? — запитала я Світлану, скидаючи пальто і наспіх пхаючи його в шафу, аби начальник не помітив, що я запізнилася з обіду. На моє щастя, його самого ще не було.

— Обов’язково!

Дві годинки посидівши за комп’ютерами, розібравши нагальні папери так, аби на понеділок не лишалося пильних справ, ми потроху почали облаштовувати приміщення до свята. Диплом, отриманий за тексти, що тепер я впорядкувала у збірку перекладів, книжечкою стояв на столі, й усі, заходячи до кімнати, ніяк не могли оминути його та змушені були мене вітати й виголошувати хвалебні промови.

Звільнивши від паперів стіл інженера з техніки безпеки (єдиний стіл, не обладнаний комп’ютером) і розстеливши на ньому минулорічні календарі, ми робили традиційні бутерброди, що без них не обходилися жодні посиденьки у нашому відділі: на білий хліб — тонкий шар майонезу, а на нього — дві шпротинки і півкружальця цитрини. А потім — бутерброди з рибним салатом, і з паштетом, і з червоною рибою, і з сулугуні, і просто з яйцем, наш похідно-вокзальний раціон, нашвидкуруч приготований, що так само нашвидкуруч зї'дався до крихти.

— Перші кадри! — виголосила Віруся, коли я ще домащувала залишками паштету залишки булки. — Тобто гості…

— Заходьте-заходьте! — підбадьорила я, й Оленка з Матвієм ступили в кімнату. — Диплом бачили на столі? Обійматися не будемо, бо в мене руки в маслі.

О пів на п’яту двері вже не зачинялися, і запрошені вливалися в кімнату по двоє, по троє; доки було місце, сідали на чотириногі стільці, призначені для відвідувачів (наші, на колесах, ховалися за письмовими столами, але й вони незабаром були окуповані), а пізніше, коли кімната наповнилася голосами, рухами, сміхом ущерть, гості нуртували навколо столу, дзвеніли пляшками, шелестіли шоколадними обгортками.

— Привіт шановній колезі! — почула я знайомий переливчастий голос над вухом. — Вітаю передових товмачів і зичу творчої наснаги. А ще — вчитись, і вчитись, і ще раз вчитись у класиків, — і Андрій Голод, бо це був саме він, витяг з-за пазухи касету з фільмом «Тіні забутих предків».

— Дякую, шановний колего! Ти чого спізнюєшся? — мовила я, і серце тьохнуло.

— Утік з роботи, і все заради тебе, а ти ще не задоволена?

— Проштовхуйся до столу, — заохотила я, й Андрій потонув у морі гостей, і тільки світла його маківка час від часу виринала над іншими головами. А волосся було — як сніп, не тільки кольором, а й виглядом: густе, пряме, неслухняне, і так і вабило погляд.

— Ти чого така замріяна? — продерлася до мене Оленка крізь людські чагарники. — Вийдемо на п’ять хвилин? Ніхто вже все одно не помітить, що тебе нема.

— Ну, ходім, — я штовхнула двері в коридор. Під сходами висіла димова завіса. Оленка прикурила. Цівка диму обвилася довкола її голови.

— Нінка каже, — півголосом промовила я, — що на мою книжку Силоненко клопотання написав. Було таке?

Оленка зробила незадоволене обличчя і пирхнула:

— Ти в своєї Світлани спитай.

— Я в тебе питаю. Ти ближча до спонсорських грошей.

— Ну, було, — раптом легко капітулювала Оленка.

— І як тобі це вдалося?

— Талант не проп’єш.

— А все-таки?

— Менше знаєш, краще спиш.

— Ні, ти скажи, буде тобі комизитися!

— А, не пам’ятаю! Відчепися, — махнула Оленка маленькою, але міцною рукою з гострими нігтями, пофарбованими темним лаком. Тактика в неї була славна: ну що скажеш на таке «не пам’ятаю»?

Тут двері нашого відділу розчахнулися навстіж, і звідти випав галасливий натовп.

— Тисовська! Де ти є?

— Тут вона! — підвищила голос Оленка. — Сюди спускайтеся!

— Та де вже спускатися! На годинник гляньте! Додому час.

— Не йдіть іще! — я випливла на хвилях диму. — Сьогодні ж п’ятниця.

— Вже час, вже час, — почулися звідусіль принишклі голоси, і море гостей, тільки-но бурхливе, почало втихомирюватися, міліти, танути, доки не лишилась у конторі дзвінка пустка, яка ще ніби берегла і сміх, і голоси, і рухи.

За три тижні, коли новорічний сніг розвіяло вітром, коли дерева знову почорніли і з останніх сил потягнули закоцюблі руки до важкого, низького зимового сонця, ми з Оленкою стояли в обідню перерву під дверима контори й чекали на Ніну. Я нервувала, бо обідня перерва — закоротка, до Видавництва йти хвилин із двадцять, і там трохи посидіти, а ще й дороги вкрила ожеледиця, і потім угору вулицею Франка — як на недосяжну гірську вершину.