Любов і піраньї - Кидрук Максим Иванович. Страница 19

Айлтон терпляче чекав, мовчки спостерігаючи за нашою перепалкою.

Врешті-решт ми дійшли згоди, та й то лишень після того, як я вкотре вперся лобом, заявивши, що вирушаю в Пантанал за будь-яку ціну, а коли кому щось не подобається, нехай лишається у Куйябі. Ультиматум подіяв, мої супутники позамовкали і почали похмуро нишпорити по кишенях, дістаючи гроші на майбутнє сафарі. (Айлтон підрахував, що один день перебування в абсолютно безлюдній місцевості нам обійдеться трохи менше 100 USD. Для порівняння: провідники-бедуїни в пустелі Лівії, організовуючи подібні full-inclusive сафарі, вимагають щонайменше 150 євро за день.) Перерахувавши гроші, бразилець оголосив, що нам слід із собою взяти, і призначив збори на восьму ранку.

Виходячи з вутлого офісу «Pantanal Nature» і крадькома спостерігаючи за похнюпленими обличчями Дімона та Лаврентія, я несподівано осягнув дві прості речі. По-перше, ніхто з моїх супутників ще й досі вповні не уявляє, куди я їх тягну. Я вже двічі потрапляв у непролазні джунглі (вперше у 2008-му в серці Чіапасу на півдні Мексики, вдруге влітку 2009-го неподалік від Пуно в Еквадорі), а також один раз блукав мертвою пустелею на півночі Чилі, через що був цілковито упевнений: там, куди ми пхаємося, не просто не буде пива і телевізорів, там не буде абсолютно нічого. Чесно кажучи, я побоювався, що після знайомства зі «зручностями», в яких нам доведеться жити кілька днів, у моїх напарників виникне сильне бажання повісити мене на найближчій гілляці. На лихий кінець, враховуючи відсутність у Пантаналі достатньо міцного віття, мене можуть просто-на-просто згодувати піраньям. А по-друге, чомусь мені подумалось, що навіть якби Айлтон Лара притягнув із собою кабаре шикарних бразильських стриптизерок, Лаврентій однаково лишився б невдоволеним.

Наостанок наш гід порадив нам ресторанчик, де можна непогано повечеряти, і розпрощався до завтра.

На вулиці панувала пітьма, трохи розбавлена блиманням вуличним ліхтарів та непевним світлом із вікон. Духота аж випирала з темряви, мнучи вологими пальцями мозок. Сидячи на відкритій терасі ресторану посеред вельми велелюдного району Куйяби, я звернув увагу на те, що всі відвідувачі — виключно чоловіки. Те ж стосувалося офіціантів — серед обслуги я не побачив жодної коротенької спідниці чи миловидного личка. Клієнтам прислуговували поважні статечні чоловіки, жоден з яких не був молодшим тридцяти п’яти років.

Ми замовили недорогі страви з м’яса і чотири пляшки бразильського пива. Незабаром офіціант притягнув нам чотири пластикові колбочки, з яких стирчали темно-коричневі шийки пивних пляшок. Розкриття однієї з колб відразу пояснило її призначення: всередині знаходилось повно-повнісінько товченого льоду. Таким чином винахідливі бразильці вберігають пиво від швидкого нагрівання у теплому кліматі.

А потім зірвався дощ. Сила силенна води вихлюпнулася з неба, затушувавши вечірні вогні. Води було настільки багато, що вона лилася з краєчків похилого накриття над терасою неперервним потоком, немов водоспад. Лисніюча масляниста плівка, схожа на непрозорий целофан, сховала за собою вулицю і будівлі навпроти. Машини повидряпувались на тротуар і зупинилися, уступаючи дорогу бурхливому потоку, що нісся навпростець дорогою. Важкі краплі з неймовірною силою періщили об дах і асфальт, заглушаючи музикантів усередині ресторації. Вся Куйяба неначе завмерла, вичікуючи на кінець тропічної зливи.

Я перестав жувати і, обливаючись потом, спостерігав за пеклом, що вирувало навкруг.

Добігав кінця мій перший день у Бразилії.

На світанні другого дня Айлтон чекав нас на старенькому молочному мікроавтобусі «Volkswagen» біля воріт хостелу. Ми якраз допивали каву, справжню бразильську каву з молоком, коли знадвору долинуло настирливе гудіння автомобільного клаксона.

Добряче виспавшись і відпочивши, наша четвірка висипала надвір (до зміни часових поясів завжди напрочуд легко адаптуватися, коли летиш на захід, навздогін за сонцем, адже ранок тоді настає «пізніше»). На відміну від нас, брунатний бразилець виглядав трохи заспаним. Я весело поздоровкався з натуралістом, інші троє обмежились сухим привітальним кивком.

Підозріло зиркнувши на куций «Volkswagen» зі старомодними суцільними дисками на колесах, я запитав:

— Ти повезеш нас у Пантанал на шкільному автобусі?

Айлтон прицмокнув язиком, удавши, що образився, а тоді мудро прорік:

— Ніколи не суди про машину з її зовнішнього вигляду. Повір, ти ще встигнеш її полюбити і пожалкуєш, що обізвав її «шкільним автобусом». Мій «Фольц» тільки з виду старий і незграбний. Насправді я переставив йому значно потужнішого двигуна і поміняв усю ходову частину. Він мчатиме Транспантанейрою краще за повнопривідний джип.

Я стенув плечима, мовляв, побачимо, закинув рюкзак у багажник і забрався в салон.

У Поконе? ми залили повний бак пального і продовжили рухатись на південь.

— Це остання бензозаправка на нашому шляху, — пояснив провідник. — Далі на весь Пантанал не знайти ні краплини палива. Іноді можна вициганити щось у місцевих, але вони не продадуть дешевше, ніж 4-5 реалів за літр [29].

— А що буде, коли ми, припустімо, проб’ємо бак, і весь бензин стече по дорозі? — запитав я.

— Доведеться кликати підмогу. Це буде дорого і довго. Іноді доводиться чекати кілька днів.

— Не вельми весела перспектива… — гмикнув я.

— Певно, що так. Хоча, є й інший варіант.

— Та ну?

Айлтон загадково заусміхався:

— Можна прокрастися до найближчої фазенди і поцупити кілька каністр. Зазвичай так і роблять…

Поконе? виявилось зовсім крихітним містечком, оскільки не встигли ми від’їхати від заправки, а воно відразу скінчилося. Не було ніякого плавного переходу, як це буває на околицях великих міст, коли спочатку щезають високі будівлі, потім у мареві за багажником тануть різноманітні об’єкти дорожньої інфраструктури, насамкінець зникають рекламні борди, і лиш тоді починається щось схоже на дику природу. Натомість Поконе? немов провалилося під землю. Здавалося, ще секунду тому за вікном проносились мокрі одноповерхові будинки, аж тут — не встигнув я оком змигнути! — асфальтівку знов обступає невисока, але дуже густа і корчаста рослинність. Наче й не існувало того Поконе?!

— Це вже Транспантанейра? — поцікавився я, аби трохи розвіяти тишу в салоні.

Спритний «Volkswagen» бадьоро мчав уперед поміж двома килимами дрімучої зелені. Дорога все ще лишалась асфальтованою, а жодних представників фауни видно не було. Лоскітливе відчуття, яке звично огортає мене під час занурення в глуху і здичавілу місцину, ніяк не приходило.

— Формально, так і є, — відповів гід, наче прочитавши мої думки, — але справжня Транспантанейра почнеться за кілька кілометрів. Трішки почекай.

Бразилець казав правду. Менш ніж за десять хвилин гладке і чорне від вологи полотно асфальту різко обірвалося, наче хтось його ножем підрізав. Комфортне шосе скінчилося, замість нього удаль тягнулась брудно-іржава, нерівна та вибоїста Транспантанейра. Зарості посуворішали і підступили ближче до шляху.

— Ось і вона, — ледь чутно прошепотів Айлтон, — Транспантанейра.

Провідник тиснув на газ, і ми, не спиняючись, перелетіли з асфальту на сирий ґрунт. Дорога відчутно погіршала, глина та бруд зі свистом розліталися з-під коліс, час від часу мікроавтобус «вихляв задом», але в цілому доволі непогано тримався на шляху.

Висунувшись з вікна, я помітив, що земля під колесами стала густо-червоною, наче поїдена іржею. Я спитав провідника, що спричинило такий насичений колір ґрунту.

— Це наносна глина, намита дощами, — не відриваючи очей від шляху, мовив гід.

— Певно, дуже родюча?

— Так. Однак шар глини сягає вглибину максимум на кілька сантиметрів. Під ним залягає абсолютно неродюча земля. Через це в Пантаналі практично немає великих дерев.